АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі :

Головуючого - судді

Лапчевської О.Ф.

Суддів

Кравець В.А., Кулікової С.В.

при секретарі

Маличівській Н.В.,

за участю позивача ОСОБА_5,

представника позивача ОСОБА_6,

представника відповідача ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» Салюк Майї Іванівни

та апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Бурихайло Тетяни Петрівни

на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року

У справі за позовом ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», треті особи ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання недійсним договору в частині передачі кредитних зобов'язань, -

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року позов задоволено. /т. 1 а.с. 176-181/

№ справи 761/5500/16-ц

№ апеляційного провадження:22-ц/796/7929 /2017

Головуючий у суді першої інстанції: Піхур О.В.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» Салюк М.І. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції не визначився з матеріальним правом, що підлягає застосуванню, зазначаючи, що до правовідносин підлягають застосуванню як законодавство про договір факторингу, так і називаючи спірний договір відступленням права вимоги - цесією. Зазначала про те, що у спірному договорі про відступлення прав вимоги від 17.12.2012 р. не передбачено обов'язку ПАТ "Альфа-Банк" передати грошові кошти в розпорядження ПАТ "Промінвестбанк", який має внести за це плату, у зв'язку з чим укладений договір не є договором факторингу у розумінні ст. 1077 ЦК України. При укладенні спірного договору, сторони не мали на меті укладення договору факторингу, а керувались ст.ст. 512-517 ЦК України, тому в даному випадку не підлягає застосуванню ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Наголошувала на тому, що відповідно до ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язання здійснюється без згоди боржника і не тягне за собою наслідків визнання договору недійсним. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Альфа-Банк» Бурихайло Т.П. також подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції не вірно встановив обставини справи, зокрема не врахував, що заміна кредитора у зобов'язанні у відповідності до ст. 516 ЦК України та перехід прав за іпотечним договором у відповідності до ст. 24 ЗУ "Про іпотеку" здійснюється без отримання згоди боржника - іпотекодавця. При відступлення прав вимоги, сторони не обумовлювали жодних змін щодо обсягу прав та обов'язків за договорами, права вимоги за якими перейшло до нового кредитора, а боржнику було направлено повідомлення про зміну первісного кредитора. Зазначала про те, що відповідно до ст. 1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження, що також відповідає правовій позиції, викладеній в Ухвалі ВССУ від 22.10.2014 р. у справі №6-24268св14. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, а рішення скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на підставі наступного.

Судом встановлено, що 27.12.2006 року між позивачем та ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» було укладено Договір про іпотечний кредит № 238-06/КР, згідно якого Банк надав позичальнику кредит у сумі 80000,00 доларів США строком до 26.12.2016 року із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 %, на добудову та облаштування об'єкта незавершеного будівництва - житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: м. Кременчук, АДРЕСА_1 (а.с. 46-51).

Відповідно п. 4.1. Договору виконання зобов'язань позичальника за цим договором забезпечується - іпотекою, предметом якої є об'єкт незавершеного будівництва - житлового будинку з господарськими будівлями, в тому числі земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

Відповідно п. 4.1. Договору умови іпотеки визначаються у відповідності до укладеного між сторонами іпотечного договору №№179-06/3 від 27.12.2006 року.

Відповідно до п. 5.3.2. Договору банк має право вимагати від позичальника сплати у повному обсязі заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, та процентів за неправомірне користування кредитом, суму неустойки і збитків, передбачених цим договором.

Відповідно п. 5.3.3. Договору Банк має право відступити право вимоги за цим Договором з наступним повідомленням позичальника протягом 5 днів з моменту укладення договору з цього приводу про особу нового Кредитора.

27 грудня 2006 року для забезпечення вимог Іпотекодержателя Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку, що випливають з Договору про іпотечний кредит №238-06/КР від 27 грудня 2006 року, укладеного між Кредитором та ОСОБА_5, між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком, ОСОБА_5 та ОСОБА_10 було укладено Іпотечний договір №179-06/3 (а.с. 52-58).

Відповідно п. 1.4. Договору співвласниками предмету іпотеки є дружина боржника ОСОБА_10 та син іпотекодавця - майнового поручителя ОСОБА_10 - ОСОБА_14

17.12.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було укладено Договір відступлення прав вимоги, згідно з яким на умовах встановлених цим договором первісний кредитор передає (відступає), а новий кредитор приймає кредитний портфель та зобов'язується сплатити первісному кредитору грошову винагороду (ціну продажу) на умовах визначених цим договором. З укладенням між ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» договору про відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договору про відступлення прав вимоги за договорами забезпечення ПАТ «Альфа-Банк» набуло права вимоги за Договором про іпотечний кредит № 238-06/КР від 27.12.2006 року, позичальником згідно якого є ОСОБА_5 та іпотечним договором № 179-06/3 від 27.12.2006 року, згідно якого іпотекодавцями є - ОСОБА_5, ОСОБА_10 (а.с. 104-121).

ОСОБА_5 неналежно виконував взяті на себе зобов'язання за договором про іпотечний кредит №238-06/КР від 27 грудня 2006 року, в результаті чого виникла заборгованість, яка станом на 31.05.2015 року становила 362776,10 грн., у зв'язку з чим ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до суду із позовною заявою про стягнення заборгованості (а.с. 19-22).

Також встановлено, що ПАТ «Альфа-Банк» зверталося до позивача з вимогою про дострокове повернення кредиту, в якій повідомляло про відступлення прав вимог за кредитним договором (а.с. 45).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався нормами ч. 1 ст. 215 ЦК України про те, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину, нормами, що регулюють укладення та зміст договору факторингу та нормами, що регулюють відступлення права вимоги - ст.ст. 512, 516 ЦК України.

Судом першої інстанції було встановлено, що відповідно до Додатку до Генеральної ліцензії відповідачі мали право проводити валютні операції на валютному ринку України, які належать до фінансових послуг згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та не зазначені в абзацах другому- сімнадцятому розділу другого положення про порядок надання банкам і філіям іноземних банків Генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій. Пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено право Відповідачів проводити фінансову послугу, як факторинг.

Тобто, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що відповідачі ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відповідно до Генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій мали право проводити тільки факторингові операції, відповідно до вимог глави 73 Факторинг ЦК України. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється (ч.2 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг).

Даючи юридичну оцінку доказам, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач свої зобов'язання за договором про іпотечний кредит №238-069/КР від 27.12.2006 року належним чином не виконував, тому у відповідача 1 виникло право стягнути з нього заборгованість, але беручи до уваги укладений між Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» Договір відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року, про який позивача не було належно повідомлено, тобто була відсутня згода боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, що є підставою для визнання договору недійсним, тому суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Однак з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.

Так, суд першої інстанції, визнаючи договір недійсним, зокрема і не визначився з тим, чи був це договір факторингу або договір відступлення права вимоги, оскільки за кожним з договорів підстави для визнання їх недійсними є відмінними.

Зазначаючи у висновку мотивувальної частини рішення про те, що договір про уступку права вимоги є недійсним, суд першої інстанції прийшов до висновку, що неповідомлення боржника про уступку права вимоги є підставою для визнання договору недійсним.

Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 513 ЦК України).

Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги (уступка вимоги - цесія) являє собою договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Цесія - це факт заміни особи у зобов'язанні, що виникає в силу укладення відповідного договору купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання. Так, договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги, і чинний Цивільний кодекс України такого не забороняє.

Нормами ЦК України не встановлено заборони щодо платності договору цесії, сторони самі визначають оплатний він чи безоплатний. Якщо договір цесії є оплатним, то до нього застосовуються положення про договір купівлі-продажу, а якщо - безоплатний, то - застосовуються положення про договір дарування.

В даному випадку, відповідно до п. 2.1. новий кредитор приймає кредитний портфель та зобов'язується сплатити за нього первісному кредиторові грошову винагороду (ціну продажу) на умовах, визначених цим договором. / а.с. 25/

Що стосується факторингу, то відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відсутпити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу визначається законодавцем як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Тому договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Отже, якщо за договором факторингу за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або інша фінансова установа. Якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором відступлення права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що укладений між сторонами договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передала грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення договору є отримання прибутку.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Крім того, при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, що передбачено ст.1084 ЦК України.

Таким чином, до спірних правовідносин не підлягало застосування законодавство. що регулює відносини факторингу.

Також слід зазначити, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Враховуючи те, що позивач не є стороною оспорюваного ним правочину, то єдиною підставою для визнання його недійсним в судовому порядку є доведення факту порушення його прав і законних інтересів даним договором.

В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що обставини, на які посилається позивач в обґрунтування своїх вимог про визнання недійсним договору, не дають підстав для висновку, що укладений договір не відповідає вимогам закону та порушує права позивача, а отже відсутні підстави для визнання його недійсним.

Крім того, у відповідності до ст. 88 ЦПК України, розподілу підлягають судові витрати, а саме судовий збір, сплачений апелянтами при подачі апеляційної скарги підлягає стягненню з ОСОБА_5

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» Салюк Майї Іванівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року - задовольнити.

Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» БурихайлоТетяни Петрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року - задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2017 року -скасувати, постановивши нове наступного змісту.

У задоволенні позову ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», треті особи ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання недійсним договору в частині передачі кредитних зобов'язань, - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_5 / ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1/ на користь Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» /код ЄДРПОУ 00039002/ 606, 35 гривень судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_5 /ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1/ на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» /код ЄДРПОУ23494714/ 303, 16 гривні судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Судді: