АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа

№ 541/2905/16-ц Номер провадження 22-ц/786/2566/17

у 1-й інстанції Сидоренко Ю. В. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2017 року

. Полтава

Колегія

суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого Пікуля В.П.,

суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3,

при секретарі Зеленській О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільного нерухомого майна,

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ спільного нерухомого майна, посилаючись на те, що з 1999 по 2009 рік він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. В період спільного подружнього життя, а саме 23 липня 1999 року, вони з дружиною за спільні кошти придбали житловий будинок № 11, який знаходиться по вул. Олексія Малинки (колишня назва вулиці Свердлова) в с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. на підставі договору купівлі-продажу.

Також в період шлюбу вони за спільні кошти придбали житловий будинок № 17-б, який знаходиться по вул. Франка в с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл., що підтверджується договором купівлі-продажу.

Після розірвання шлюбу вони з ОСОБА_5 домовилися, що будуть користуватися даними будинками на рівних правах, так як вони їх спільні, але у серпні 2016 року відповідачка змінила своє бачення на ці будинки, заявляючи на них особисті, а не спільні права та обмежуючи права позивача, тому він звернувся до суду з позовом. Посилаючись на ст. 60 СК України, а також на те, що підлягають поділу два майже однакових будинки, окрім їх ціни, вважав за доцільне виділити кожному власнику по будинку з виплатою грошової компенсації різниці вартості будинків одному власнику.

Просив виділити йому у власність житловий будинок № 11, який знаходиться по вул. Олексія Малинки (колишня Свердлова) в с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області, а відповідачці ОСОБА_5 виділити у власність житловий будинок № 17-б, який знаходиться по вул. Франка в с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. та стягнути на його користь з ОСОБА_5 грошову компенсацію різниці вартості цих будинків в сумі 69 538 грн.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ спільного нерухомого майна житлових будинків, які знаходяться по вулиці Олексія Малинки, 11 та вулиці Франка, 17-б, в с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_4 подав апеляційну скарги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та ухвалити нове по суті позовних вимог.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_4 та представника ОСОБА_5, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, приходить до такого висновку.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право змінити рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставою для скасування рішення в апеляційному порядку і ухвалення нового або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 09 грудня 2009 року, яке набрало законної сили 23 грудня 2009 року, шлюб, зареєстрований у 1996 році між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвано (а.с. 31).

Як вбачається з довідки ДКП «Миргородтехінвентаризація» від 23 листопада 2016 року № 280-Т, станом на 31 грудня 2012 року право власності на будинковолодіння по вул. Олексія Малинки № 11 (попередня адреса вул. Свердлова №11) в с. Великі Сорочинці зареєстровано за ОСОБА_5 згідно договору купівлі-продажу від 23 липня 1999 року, посвідченого Миргородською ДНК за р.№ 2-1830. (а.с.5)

На час придбання вказаного будинку діяв Кодекс про шлюб та сім'ю України.

Враховуючи, що будинок по вул. Олексія Малинки № 11 в с. Великі Сорочинці було придбано відповідачем 23 липня 1999 року, тобто під час перебування в зареєстрованому шлюбі з позивачем, то, відповідно до вимог ст.22 КпШС України, дане нерухоме майно є спільною власністю подружжя.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 29 КпШС України поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. При цьому, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Тобто суд першої інстанції вірно звернув увагу, що, КпШС Українибула передбачена можливість поділу спільного майна подружжя під час перебування в шлюбі за згодою подружжя.

Як вбачається з розписки, написаної позивачем 05 вересня 2000 року (а.с.90), що ним не заперечується, він відмовився від належної йому частки жилого будинку, розташованого в с. Великі Сорочинці по вул. Свердлова, 11, так як його дружина ОСОБА_5 відмовляється від належної їй частини жилого будинку та відповідної частини надвірних побудов, які вони будували разом в період зареєстрованого шлюбу за спільні кошти, розташованого в с. Великі Сорочинці по вул. К.Маркса, 54. Інше майно, нажите в період зареєстрованого шлюбу, вони поділили в добровільному порядку. Претензій майнового характеру один до одного не мають.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що сторонами у 2000 році, відповідно до діючого на той час законодавства, проведено поділ спільного майна подружжя, наявного на той час, в тому числі житлового будинку по вул. Свердлова, 11 в с. Великі Сорочинці, право власності на який визнане за відповідачем ОСОБА_5 З того часу саме вона проживала у вказаному будинку, здійснювала його утримання, оплату комунальних послуг та земельного податку, обробіток присадибної ділянки, в той час як позивач ОСОБА_4 проживав в будинку по вул. Перемоги (колишня ОСОБА_6), 54. в с. Великі Сорочинці, що підтверджується довідками виконкому Великосорочинської сільської ради (а.с.101, 102, 103), та показаннями свідків ОСОБА_7І,, ОСОБА_8В,, ОСОБА_9В, ОСОБА_10

У подальшому, як вбачається з довідки ДКП «Миргородтехінвентаризація» від 22 листопада 2016 року № 281-Т, на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу ОСОБА_11 за р. № 1545, придбала будинковолодіння по вул. Франка № 17-б, в с. Великі Сорочинці. (а.с.4)

На час вирішення питання про поділ цього майна подружжя застосуванню підлягає Сімейний кодекс України.

Згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Як вбачається з правової позиції Верховного Суду України викладеної в постанові від 12 жовтня 2016 року № 6-846цс16 відповідно до п. 3 ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

При допиті як свідка ОСОБА_5 зазначила, що з 2000 року їх шлюбні відносини були припинені. Після цього вона залишилась проживати з дитиною в будинку по вул. Малинки, 11, утримувала та ремонтувала його, відповідач цим будинком не користувався і ніякої допомоги не надавав. У зв’язку з тим, що цей будинок був старим і маленьким, їй, як вчительці, АОПП «Великосорочинське» у 2007 році продало будинок по вул. Франка, 17-б, який перебував у аварійному стані. Вона придбала і добудовувала його за свої кошти і майже закінчила добудовувати лише у 2016 році. Під час офіційного розлучення позивач написав заяву, посвідчену у сільській раді, про те що він відмовляється від будинку і всього майна по вул. Франка, 17-б, і ніяких претензій до неї не має та не матиме, оскільки все майно поділене ними добровільно. Договір про поділ майна вони нотаріально не завіряли, оскільки право власності на вказані будинки і до того було оформлене тільки на неї.

Зазначені обставини також підтверджуються допитаним в якості свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9

Відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи матеріали справи колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_4 не довів того факту, що джерелом набуття будинку № 17-б по вул. Франка в с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Висновок суду першої інстанції, що для спростування презумпції права спільної сумісної власності на майно, заінтересована особа - відповідач, має звернутись з позовом про визнання майна особистою власністю і довести, що майно, яке придбане за час шлюбу, придбано за її особисті кошти, є помилковим та суперечить нормам чинного законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи 24 січня 2017 року відповідачем була подана заява про застосування позовної давності.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, відповідно до правової позиції Верховного Суду України викладеної в постанові від 23 вересня 2015 року по справі № 6-258цс15, вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя і вказувати на початок перебігу строку позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, 08 квітня 2010 року позивачем ОСОБА_4 була написана розписка про те, що вся нерухомість, яка знаходиться за адресою с. Великі Сорочинці, вул. Франка, 17-б, в повній мірі згідно поділу належить колишній дружині і він засвідчує, що ні зараз ні в майбутньому майнових претензій не матиме (а.с.89).

Отже, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що позивачу з 08 квітня 2010 року достовірно відомо про заперечення відповідачем його права власності на частку у вказаному будинку, що крім вимоги про написання зазначеної розписки виражалося в тому, що відповідач з часу придбання будинку по вул. Франка, 17-б, в с. Великі Сорочинці і по даний час одноосібно володіє та користується ним, що підтверджується показаннями свідків, в той час як позивачем не надано будь-яких доказів того, що він в цей період мав доступ до вказаного будинку.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року по справі № 6-17цс17.

Таким чином, позивач не довів той факт, що він не знав чи не міг дізнатися про порушення свого цивільного права на спірні будинки до серпня 2016 року.

Проте, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Тобто, зважаючи, що позовні вимоги щодо поділу будинку розташованого за адресою: Полтавська обл., Миргородський р-н, с. Великі Сорочинці, вул. Франка, 17-б, не підлягають задоволенню за недоведеністю, наслідки пропуску строку позовної давності не застосовуються.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову щодо поділу будинку розташованого за адресою: Полтавська обл., Миргородський р-н, с. Великі Сорочинці, вул. Франка, 17-б, з підстав пропуску позовної давності слід змінити, відмовивши в задоволенні позову за недоведеністю.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційні скарги ОСОБА_4 – задовольнити частково.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову щодо поділу будинку розташованого за адресою: Полтавська обл., Миргородський р-н, с. Великі Сорочинці, вул. Франка, 17-б, з підстав пропуску позовної давності змінити, відмовивши в задоволенні позову за недоведеністю.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий В.П. Пікуль

Судді: О.І. Обідіна

ОСОБА_3