№ 201/13175/17

провадження 2-о/201/169/2017

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2017 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Пухловою О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції про встановлення юридичного факту смерті громадянина, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 15 вересня 2017 року звернулася до суду з заявою про встановлення юридичного факту смерті своєї матері. Заявник у своїй заяві посилається на те, що вона (дівоче прізвище заявника ОСОБА_2) є рідною дочкою і одним із спадкоємців ОСОБА_2, що померла 12 серпня 2017 року в м. Ровеньки Луганської області. Після отримання медичної довідки про смерть матері заявник звернулася до відділу РАГС за місцем мешкання матері для отримання свідоцтва про смерть, оскільки без цього неможливо було поховання матері, але цього зроблено не було, а отримане свідоцтво про смерть матері видане на території Луганської народної республіки, на тимчасово окупованій території і не відповідає вимогам законодавства України. Після поховання матері заявник звернулася до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції з питанням отримання належного свідоцтва про смерть матері, але отримала відмову через невідповідність наданих ним медичних та інших документів вимогам діючого в Україні законодавства. Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту смерті матері з метою подальшого вирішення вказаних нею питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо. Просила, надавши відповідні документи, встановити юридичний факт про те, що її мати ОСОБА_2, народилася 03 квітня 1939 року у м. Ровеньки Луганської області та мешкала в м. Ровеньки Луганської області, померла 12 серпня 2017 року в (місце смерті) м. Ровеньки Луганської області у віці 78 рік, задовольнивши заяву в повному обсязі.

Представник заінтересованої особи Соборного районного у місті Дніпрі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області вимоги заяви визнав, погодився з їх доводами і викладеними в ній обставинами, позицією заявника, не заперечував проти задоволення заяви. В судове засідання не зявився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, просив справу розглянути за наявними матеріалами справи по закону без його участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної зацікавленої особи відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Зясувавши думку заявника та заінтересованої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає заявлені вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 (дівоче прізвище заявника ОСОБА_2) є рідною дочкою і одним із спадкоємців

ОСОБА_2, що померла 12 серпня 2017 року в м. Ровеньки Луганської області. Після отримання медичної довідки про смерть матері заявник звернулася до відділу РАГС за місцем мешкання матері для отримання свідоцтва про смерть, оскільки без цього неможливо було поховання матері, але цього зроблено не було, а отримане свідоцтво про смерть матері видане на території Луганської народної республіки, на тимчасово окупованій території і не відповідає вимогам законодавства України. Після поховання матері заявник звернулася до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції з питанням отримання належного свідоцтва про смерть матері, але отримала відмову через невідповідність наданих ним медичних та інших документів вимогам діючого в Україні законодавства. Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту смерті матері з метою подальшого вирішення вказаних нею питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо. На підтвердження цього факту про смерть матері, родинні відносини є і інші документи та для їх впорядкування та вирішення питань про стосунки та з майном потрібно довести вказаний юридичний факт.

Тому для упорядкування документів і можливого вирішення питань з майном та інш. заявник вимушена була звертатися до суду з заявою про встановлення цього юридичного факту.

Суд вважає вимоги заяви підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти , від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено, що дійсно заявник ОСОБА_1 (дівоче прізвище заявника ОСОБА_2) є рідною дочкою і одним із спадкоємців ОСОБА_2, що померла 12 серпня 2017 року в м. Ровеньки Луганської області. Після отримання медичної довідки про смерть матері заявник звернулася до відділу РАГС за місцем мешкання матері для отримання свідоцтва про смерть, оскільки без цього неможливо було поховання матері, але цього зроблено не було, а отримане свідоцтво про смерть матері видане на території Луганської народної республіки, на тимчасово окупованій території і не відповідає вимогам законодавства України. Після поховання матері заявник звернулася до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції з питанням отримання належного свідоцтва про смерть матері, але отримала відмову через невідповідність наданих ним медичних та інших документів вимогам діючого в Україні законодавства надані документи незаконної ЛНР. Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту смерті матері з метою подальшого вирішення вказаних нею питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо.

Постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» затверджено перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, згідно з додатком 1, до переліку яких входить, у тому числі, м. Ровеньки Луганської області.

Таким чином, зазначене місце смерті матері заявника є тимчасово окупованою територією України.

Відповідно до ст. З, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18 грудня 1996, параграф 45), ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016, §142).

Таким чином, названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки можливості збору доказів смерті особи на окупованій території істотно обмежені.

Порядок встановлення факту смерті та її причин, встановлений Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та Інструкцією щодо заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть (форма № 1 Об/о), затвердженою наказом МОЗ України від 08 серпня 2006 року № 545.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону, державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою. Державна реєстрація смерті за заявою, поданою у строки, визначені частиною другою цієї статті, та до закінчення одного року з дня настання смерті, проводиться за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання (ч. З ст. 17 Закону).

Відповідно до вимог п. З Розділу 1 Правил державної реєстрації актів

громадянського стану в Україні затверджених наказом Міністерства юстиції України 18 жовтня 2000 року № 52/5, у звязку із неможливістю виконувати повноваження відділами державної реєстрації актів цивільного стану Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованій території проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання за заявами громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території України, здійснюються відділами державної реєстрації актів цивільного стану за межами цієї території.

За заявами громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України, державну реєстрацію актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання здійснюють відділи державної реєстрації актів цивільного стану за місцем звернення заявника.

Одночасно п. 11 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-УІІ від 20 жовтня 2014 року передбачає, що внутрішньо переміщена особа має право на проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання за місцем перебування. Підставою для проведення державної реєстрації смерті є лікарське свідоцтво про смерть (за формою № 106/0) або фельдшерська довідка про смерть (за формою № 106-1/о) та інше, що видаються закладами охорони здоровя.

В той же час, виконавча дирекція фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в листі від 13 травня 2015 року № 5.2-32-841 розяснила деякі питання надання допомоги на поховання. Так, відповідно до ст. 27 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» допомога на поховання надається у газі смерті застрахованої особи, а також членів сім'ї, які перебували на її утриманні. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», допомога на поховання застрахованої особи призначається сім'ї померлого або особі, яка здійснила поховання, на підставі свідоцтва про смерть, виданого вентральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів громадянського стану, виконавчим органом сільської, селищної чи міської ради (окрім міст обласного значення). Для виплати допомоги на поховання застрахованої особи, з метою уникнення подвійної виплати, необхідно надати витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть.

Оскільки, відповідний запис про смерть ОСОБА_2 не внесено до Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть, на теперішній час заявник не має можливості отримати допомогу на поховання.

Відповідно до п. 1 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, якщо від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Відповідно до роз'яснень п. 13 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин. Згідно п. 18 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органі, а є лише підставою для їх одержання. Згідно п. 9 листа ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2013 року № 24-753/0/4-13 Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування «Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору розглядається за правилами окремого провадження.».

Суд приймає до уваги також і ті обставини, що заявник вимушено і лише з метою поховання своєї матері дійсно звернулася до звернулася до медичного закладу і відділу РАГС за місцем мешкання матері (м. Ровеньки Луганської області тимчасово незаконно окупована територія) для отримання хоча б лікарського свідоцтва про смерть, оскільки без цього неможливо було поховання матері. Після поховання матері заявник звернулася в м. Дніпро як тимчасово переміщена особа до відповідного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції з питанням отримання належного свідоцтва про смерть матері, але отримала відмову через невідповідність наданих нею медичних та інших документів вимогам діючого в Україні законодавства надані документи незаконної ЛНР. Надання вказаних документів (з ЛНР) саме по собі не може бути підставою для відмови в задоволенні цієї заяви, оскільки вони спростовуються іншими доказами та матеріалами справи.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цивільна відповідальність майнова відповідальність громадян чи організацій, що виникає в разі неправомірних дій, невиконання договірних зобов'язань, заподіяння особистої чи майнової шкоди. Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення можливе встановленням фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають обєктивні підстави вважати, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Заявник заперечує будь-які домовленості і зобовязання стосовно заінтересованої особи (крім передбачених законом), не законні дії відносно нього та предмета спору, а заінтересована особа не довела зворотнього, можливе твердження вказаної особи про наявність будь-яких інших зобовязань стосовно вимог заяви є припущенням.

При таких обставинах суд вважає можливим заяву задовольнити та встановити юридичний факт про те, що ОСОБА_2, народилася 03 квітня 1939 року у м. Ровеньки Луганської області та мешкала в м. Ровеньки Луганської області, померла 12 серпня 2017 року в (місце смерті) м. Ровеньки Луганської області у віці 78 рік.

Таким чином обставини заяви про встановлення юридичного факту (факту смерті) знайшли своє обєктивне підтвердження в ході судового засідання, доведені, а тому заява обгрунтована і підлягає задоволенню.

Згідно ч. 4 ст. 257-1 ЦПК України ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», ст. 9 Закону України «Про забезпечення праві свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 209, 212-215, 218, 256-259 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Заяву задовольнити.

Встановити юридичний факт про те, що ОСОБА_2, народилася 03 квітня 1939 року у м. Ровеньки Луганської області та мешкала в м. Ровеньки Луганської області, померла 12 серпня 2017 року в (місце смерті) м. Ровеньки Луганської області у віці 78 рік.

Рішення підлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Суддя -