Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

18 вересня 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КУШТАНА Б.П., ОСОБА_1

при секретарі СОЧЦІ І.І.

за участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором страхування та відшкодування шкоди, за апеляційною скаргою ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» на рішення Хустського районного суду від 26 січня 2017 року, -

встановила:

ОСОБА _2 17.06.2016 звернувся до суду із зазначеним позовом до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» (ПрАТ «УПСК») і ОСОБА_3 мотивуючи наступним. 30.09.2014 у с. Минай Ужгородського району Закарпатської області сталася дорожньо-транспортна пригода, під час якої автомобіль марки «Фольксваген Транспортер», д/н НОМЕР_1, яким керував ОСОБА_3, зіткнувся з автомобілем марки «Форд Куга», д/н НОМЕР_2, яким керував ОСОБА_2, через що автомобіль марки «Форд Куга» був відкинутий на автомобіль марки «Форд Транзит», д/н НОМЕР_3, який, у свою чергу, за інерцією відкинуло на автомобіль марки «Шкода», д/н НОМЕР_4. Внаслідок ДТП автомобіль позивача було пошкоджено. Винним у ДТП є ОСОБА_3, цивільна відповідальність якого перед третіми особами як власника транспортного засобу була застрахована у ПрАТ СТ «Гарантія» (14.12.2013, договір АС/8281969) і у ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» (01.09.2014, договір АІ/1256971). Належно оцінений розмір майнової шкоди, завданої позивачу пошкодженням транспортного засобу, становить 171002,13 грн.

ПрАТ СТ «Гарантія» сплатило позивачу страхове відшкодування в сумі 49000,00 грн. ПрАТ «УПСК» отримало від позивача 06.10.2014 документи, необхідні для здійснення страхової виплати, що підтверджується копією заяви-повідомлення від 02.10.2010 № 618, копією заяви про страхове відшкодування від 10.05.2015, яка надсилалася поштою рекомендованим листом від 09.04.2015, а також листом-відмовою у страховій виплаті від 21.05.2014. Однак, листом від 21.05.2014 відмовлено у виплаті із посиланням на ст. 989 п. 3 ЦК України виходячи із нікчемності договору страхування через неповідомлення на момент його укладання страхувальником про те, що на той час вже був укладений договір страхування цивільної відповідальності власника транспортного засобу із ПрАТ СК «Гарантія». Така відмова незаконна.

ПрАТ «УПСК» відмовило у виплаті страхового відшкодування з підстави, яка не передбачена законом. Зі змісту положень ст.ст. 5, 6 Закону України «Про страхування» випливає, що умови обов’язкового страхування, яким є страхування цивільної відповідальності власника транспортного засобу, визначаються спеціальним Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», цим Законом визначаються і підстави для відмови у здійсненні страхової виплати. Вичерпний перелік таких підстав указаний у ст. 37 зазначеного спеціального Закону, де вказівка на наявність укладеного договору страхування на момент укладення іншого аналогічного договору – відсутня, в разі настання страхового випадку страховик у межах лімітів його відповідальності відшкодовує потерпілому шкоду у відповідним чином визначеному розмірі (ст. 22 ч. 1, ст. 36 п. 36.1.).

Крім того, ПрАТ «УПСК» безпідставно вказує на необізнаність із фактом наявності укладеного із ПрАТ СТ «Гарантія» договору страхування на момент підпитання із позивачем договору страхування. В Україні відповідно до Положення про єдину централізовану базу даних щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, затвердженого розпорядженням ДКРРФП України від 09.07.2007 № 566, діє зазначена централізована база даних, доступ до якої є відкритим, тому на момент укладання договору страховик не мав перешкод у з’ясуванні факту наявності та чинності аналогічного договору позивача з іншим страховиком.

Таким чином, ПрАТ «УПСК» зобов’язане відшкодувати позивачу суму боргу 50000,00 грн за договором страхування від 01.09.2014 № АІ/1256971, пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ відповідно до п. 36.5. ст. 36 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (26958,90 грн), а також відповідно до ст. 625 ч. 2 ЦК України 3% річних (1742,47 грн) та інфляційні нарахування починаючи з 16.10.2014 (25966,15 грн), разом – 104667,52 грн. З відповідача ОСОБА_3 на користь позивача згідно зі ст. 1194 ч. 1 ЦК України належить різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а саме – 17334,61 грн (171002,13 грн – 49000,00 грн – 104667,52 грн).

Посилаючись на ці обставини, позивач ОСОБА_2 просив стягнути на його користь: із ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» 104667,52 грн, в т.ч., суму боргу із врахуванням інфляції – 75966,15 грн, пеню – 26958,90 грн і 3% річних – 1742,47 грн; з ОСОБА_3 – 17334,61 грн у відшкодування завданої шкоди.

Рішенням Хустського районного суду від 26.01.2017 позов задоволено, стягнуто на користь ОСОБА_2:

із ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» 104667,52 грн, які складаються з суми боргу із врахуванням інфляції – 75966,15 грн, пені – 26958,90 грн і 3% річних – 1742,47 грн, на підставі договору страхування ОСЦПВВНТЗ АІ/1256971 від 15.08.2014;

з ОСОБА_3 – 17334,61 грн у відшкодування шкоди, заподіяної ДТП.

Стягнуто на користь держави судовий збір із ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» в сумі 1466,00 грн, з ОСОБА_3 – 640,00 грн.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_4 «УПСК», вказує на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилається, зокрема, на таке.

Страхувальник ОСОБА_5, укладаючи із відповідачем договір страхування, діяв недобросовісно, не виконав свого обов’язку повідомити про наявність іншого договору страхування, внаслідок чого договір, про який ідеться, є нікчемним у силу закону (ст. 989 ч. 1 п. 3 ЦК України, п. 17.2. ст. 17 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Відтак, ніяких виплат за ним відповідач здійснювати не може, не має для цього правових підстав.

Доводи позову є надуманими та не враховують змісту ані загального, ані спеціального законодавства щодо страхування, яке прямо передбачає саме обов’язок страхувальника повідомити страховика про наявність на момент укладання договору іншого чинного договору щодо страхування того самого об’єкта. Подвійне обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів виключається, оскільки не відповідає принципам і правилам такого страхування, незаконно збільшує страхову суму тощо. Водночас страховик не може відмовити страхувальнику в укладенні договору саме обов’язкового страхування цивільної відповідальності, однак внаслідок недобросовісного або нерозумного виконання страхувальником своїх обов’язків при укладанні такого договору виникають безпідставні зобов’язання.

Законом не покладено на страховика обов’язку здійснювати перевірку централізованої бази даних щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на момент укладання відповідного договору зі страхувальником.

Позивач отримав страхове відшкодування від ПрАТ СТ «Гарантія» відповідно до укладеного договору страхування, відповідальним за відшкодування непокритої цією страховою виплатою шкоди є її заподіювач ОСОБА_3, а не ПрАТ «УПСК». Крім того, розрахунки, з яких виходив позивач визначаючи розміри відшкодувань з відповідачів, якщо такі брати до уваги, є неправильними, оскільки не враховують специфіки розрахунків сум власне страхового відшкодування та сум, сплата яких є наслідком застосування санкції до страховика як заходу цивільно-правової відповідальності перед страхувальником.

Апелянт просить у частині задоволення пред’явлених до нього вимог рішення суду скасувати і в цих вимогах відмовити, а з ОСОБА_3 стягнути на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування завданої шкоди 122002,13 грн.

У письмових запереченнях на апеляцію позивач ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат ОСОБА_6, вказує на її необґрунтованість, просить скаргу відхилити, рішення суду – залишити без змін. На обґрунтування заперечень наводить загалом ті ж доводи, якими мотивувався позов, вказує на необхідність врахування у спірних правовідносинах норм саме спеціального Закону. Крім того, зазначає, що стосовно одного предмету обов’язкового страхування (цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів) може бути укладена невизначена кількість договорів страхування, а страхове відшкодування в такому разі здійснюється в межах розміру завданого потерпілому прямого збитку, таке відшкодування сплачується страховиками пропорційно розміру страхової суми за укладеним договором страхування. Сторона також вказує на те, що відповідач ОСОБА_3 повідомив страховика про наявність іншого чинного страхового полісу на момент укладання другого договору страхування, що підтвердив у суді будучи допитаним як свідок, а новий поліс був заповнений на основі попереднього полісу.

Відповідач ОСОБА_3 рішення суду не оскаржує.

Заслухавши доповідь судді, пояснення: представника відповідача ОСОБА_4 «УПСК» ОСОБА_7, який апеляцію підтримав, представника позивача ОСОБА_2 адвоката ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_3, які скаргу не визнали, допитавши свідка ОСОБА_8, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.

У справі встановлені такі факти, обставини та відповідні їм правовідносини, що регулюються нормами ЦК України, законодавства про страхування в редакції, чинній на час їх виникнення.

Особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний розсуд, а також виконує цивільні обов’язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, обачно, передбачаючи наслідки; при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди, зловживання правом не допускається; у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч.ч. 2-5 ст. 13 ЦК України, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом; якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ст. 3 ч. 1 п.п. 3, 6, ст. 11, ст. 12 ч.ч. 1, 5, ст.ст. 13, 14, ст. 20 ч. 1 ЦК України). Відповідно до положень ст. 19 ч. 1 Конституції України, ст. 14 ч. 2 ЦК України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист; кожна сторона зобов’язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, обов’язок доказування позову лежить на позивачеві; обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню; доказами є пояснення сторін, допитаних як свідків; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 3 ч. 1 п.п. 3, 6, ст. 11, ст. 12 ч. 1, ст.ст. 13, 14, ст. 20 ч. 1 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 31, 57-61 ЦПК України). Про задоволення позову рішення може бути прийняте за умови обґрунтованості та доведеності позовних вимог (ст.ст. 212-215 ЦПК України).

Відповідно до норм ЦК України:

цивільні права та обов’язки, виникають, зокрема, з договорів, і повинні належно виконуватися; правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним; договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст.ст. 11-14, 202, 204, 509, 525, 526, 629 ЦК України);

договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 626 ч. 1); відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ч. 1); зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ч. 1); договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ч. 1);

зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ст. 203 ч.ч. 1, 3); підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України; недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ст. 215 ч.ч. 1, 2); недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ст. 216 ч. 1).

Особа вправі вимагати повного відшкодування майнової шкоди, завданої їй винною, протиправною поведінкою іншої особи, пошкодженням майна; відсутність вини у шкоді доводить заподіювач, водночас розмір завданої шкоди доводиться позивачем; за загальним правилом, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом, використання якого створює підвищену небезпеку (ст.ст. 11-16, 23, 1166, 1187 ЦК України). Відповідно до ст. 979, ст. 980 ч. 1 п. 3, ст.ст. 999, 1194 ЦК України, ст.ст. 1, 3, 5, 6, 21, Розділу ІІІ України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (Закон № 1961-IV), особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Страхування може бути добровільним або обов’язковим, до яких належить і страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення ЦК України, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства; відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК України, Законом України «Про страхування» (Закон № 85/96-ВР), Законом № 1961-IV та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них; якщо норми Закону № 1961-IV передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону (ст. 999 ч.ч. 1, 2 ЦК України, ст. 5, ст. 7 ч. 1 п. 9 Закону № 85/96-ВР, ст.ст. 1, 2, 3, 5 Закону № 1961-IV).

За приписами Закону № 1961-IV:

у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, зокрема, майну третьої особи, в т.ч., пов’язану з пошкодженням транспортного засобу (ст. 22 п. 22.1., ст. 29);

для отримання страхового відшкодування потерпілий протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику заяву про страхове відшкодування, відповідну інформацію та документи (ст. 35 п.п. 35.1., 35.2.);

страховик керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування або про відмову у здійсненні страхового відшкодування; рішення про здійснення страхового відшкодування приймається у зв’язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування розглядався в судовому порядку;

страховик протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у ст. 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов’язаний:

у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування та виплатити його;

у разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених ст.ст. 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування;

у разі якщо заява про здійснення страхового відшкодування чи інші документи, необхідні для прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування, подані з порушенням строку, встановленого цим Законом, строк прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування та його виплату збільшується на кількість днів такого прострочення;

протягом 3-х робочих днів з дня прийняття відповідного рішення страховик зобов’язаний направити заявнику письмове повідомлення про прийняте рішення;

рішення страховика про здійснення або відмову у здійсненні страхового відшкодування може бути оскаржено страхувальником чи особою, яка має право на відшкодування, у судовому порядку (ст. 36 п.п. 36.1., 36.2., 36.7.).

Підстави для відмови у здійсненні страхового відшкодування зазначені у ст. 37 Закону, рішення страховика про відмову у здійсненні страхової виплати повідомляється страхувальнику у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови (ст. 37 п. 37.2.).

30.09.2014 у с. Минай Ужгородського району Закарпатської області сталася дорожньо-транспортна пригода, під час якої автомобіль марки «Фольксваген Транспортер», д/н НОМЕР_1, яким керував ОСОБА_3, зіткнувся з автомобілем марки «Форд Куга», д/н НОМЕР_2, яким керував ОСОБА_2, через що автомобіль марки «Форд Куга» був відкинутий на автомобіль марки «Форд Транзит», д/н НОМЕР_3, який, у свою чергу, за інерцією відкинуло на автомобіль марки «Шкода», д/н НОМЕР_4. Внаслідок ДТП автомобіль марки «Форд Куга», д/н НОМЕР_2 було пошкоджено, відповідно до звіту про оцінку від 08.10.2014 № 106, складеного суб’єктом оціночної діяльності ОСОБА_9 на замовлення ОСОБА_2, розмір майнової шкоди, завданої позивачу пошкодженням транспортного засобу (вартість матеріального збитку) становить 171002,13 грн. Винним у ДТП є ОСОБА_3, що встановлено постановою судді Хустського районного суду від 10.11.2014, якою ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн. Ці факти підтверджуються документами щодо оформлення ДТП, вищевказаними та іншими документами і матеріалами справи (а.с. 15-18, 23-53 та ін.) і ніким не заперечуються.

14.12.2013 ОСОБА_3 уклав із ПрАТ СТ «Гарантія» договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів із оформленням поліса № АС/8281969, строк дії договору був визначений з 14.12.2013 до 13.12.2014 (а.с. 22). Ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну потерпілого, був установлений у межах 50000,00 грн.

15.08.2014 ОСОБА_3 уклав із ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів із оформленням поліса № АІ/1256971, строк дії договору був визначений з 01.09.2014 до 31.08.2015 (а.с. 19). Ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну потерпілого, був установлений у межах 50000,00 грн.

Таким чином, дата скоєння ДТП вкладається у періоди, зазначені в обох оформлених ОСОБА_3 договорах (полісах) обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів як строки дії договорів.

Потерпілий ОСОБА_2 отримав страхове відшкодування від страховика ПрАТ СТ «Гарантія» за шкоду, завдану майну, в розмірі 49000,00 грн на підставі поліса № АС/8281969 від 14.12.2013, що визнав (а.с. 3-7 та ін.). У справі міститься заява ОСОБА_2 від 10.05.2015 до ПрАТ «УПСК» про страхове відшкодування на підставі договору страхування (поліса) № АІ/1256971 від 15.08.2014 (а.с. 12). Оскільки рішення страховиком за заявою потерпілого від 10.05.2015 не приймалося, до страховика із відповідним запитом звернувся 25.06.2015 представник потерпілого адвокат ОСОБА_6 (а.с. 11).

Поряд із цим, ОСОБА_2 додав до позовної заяви лист ПрАТ «УПСК» від 21.04.2015 вих. № 1669/18, адресований представнику ОСОБА_6 (а.с. 10). З листа випливає, що 06.04.2015 мав місце запит представника щодо результату розгляду заяви про виплату ОСОБА_2 страхового відшкодування, однак, така заява від ОСОБА_2 до ПрАТ «УПСК» не надходила, а була подана заява-повідомлення від 06.10.2014 про настання ДТП, що була зареєстрована за вх. № 634. Водночас листом було повідомлено, що службовою перевіркою був установлений факт страхування на момент ДТП ОСОБА_3 цивільно-правової відповідальності одночасно у ПрАТ СТ «Гарантія» та у ПрАТ «УПСК» за вищезгаданими полісами, при цьому, ОСОБА_3 не повідомив ПрАТ «УПСК» про раніше укладений договір із ПрАТ СТ «Гарантія». Страховик повідомив, що з огляду на невиконання страхувальником положень ст. 989 п. 3 ЦК України щодо обов’язку повідомити страховика про інший договір страхування стосовно того ж об’єкту, який страхується, новий договір є нікчемним, а також вказав, що про ці обставини ОСОБА_2 було повідомлено листом від 16.10.2014 № 63, що його той отримав особисто.

Отже, у справі немає рішення страховика ПрАТ «УПСК» про відмову у виплаті страхового відшкодування ОСОБА_2 за його заявою від 10.05.2015 відповідно до положень договору страхування (поліса) № АІ/1256971, укладеного із ОСОБА_3 15.08.2014, тоді як саме на цю заяву посилався позивач і іншої в справі немає. Заява-повідомлення про ДТП від 02.10.2014 № 618 була зроблена страховику ПрАТ «УПСК» страхувальником ОСОБА_3 (а.с. 13-14), заяви від 02.10.2010, на яку посилається позивач (а.с. 3), у справі немає і за обставинами справи такої не могло бути. Твердження в позовній заяві ОСОБА_2 одночасно про те, що заява про страхове відшкодування від 10.05.2015 надсилалася поштою рекомендованим листом від 09.04.2015 (?), доказу про що немає, а лист-відмова у страховій виплаті датований 21.05.2014 (?) у жодний спосіб не узгоджуються між собою, суперечать дійсним обставинам. Крім того, листа від «21.05.2014» у справі немає, а є лист від «21.04.2015» і в будь-якому разі пов’язування відмови у виплаті страхового відшкодування із листом від 21.04.2015 цілком безпідставне, оскільки відмова не могла мати місця до подання потерпілим відповідної заяви. Власне й лист страховика від 21.04.2015 не є в розумінні закону відмовою у виплаті страхового відшкодування, не посилається на відповідне рішення і т.ін., а є відповіддю на запит представника потерпілого із викладом певних обставин, які не спростовані, а також із викладом відповідної правової позиції страховика щодо відсутності підстав для виникнення правовідносин зі страхування як таких.

Беручи до уваги, що пред’явлений до страховика позов ґрунтується на факті відмови тим у виплаті страхового відшкодування, що її позивач вважає незаконною, відсутність у юридичному розумінні факту такої відмови, вчиненої у передбачений законом спосіб, є достатньою підставою для відмови у таким чином умотивованому позові. Стосовно інших обставин і доводів сторін колегія суддів виходить із наступного.

Усі зазначені вище законодавчі акти, якими врегульовані правовідносини з обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, передбачають обов’язок страхувальника повідомити страховика при укладенні договору страхування про всі інші договори страхування, укладені щодо об’єкта, який страхується, а саме – про інші чинні договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладені з іншими страховиками, а також, за вимогою страховика, надати інформацію про всі відомі обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику (ст. 989 ч. 1 п. 3 ЦК України, ст. 21 ч. 1 п.п. 2, 3 Закону № 85/96-ВР, ст. 17 п. 17.3. Закону № 1961-IV). Згідно із абзацом 2 пункту 3 частини 1 статті 989 ЦК України, якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним, тобто, нікчемність відповідного правочину прямо встановлена законом.

Ці положення відповідають правилам укладання договорів, які передбачають добросовісність сторін, недопущення дій, які могли б порушити права іншої сторони, повідомлення даних, які мають істотне значення для вчинення правочину, узгодження істотних умов, які випливають із вимог закону та є необхідними для з’ясування при укладанні договорів даного виду, тощо. Міркування про те, що такий обов’язок страхувальника не передбачений спеціальним законом, безпідставні та суперечать смислу спірних правовідносин. Обов’язок доказування факту виконання ним вимог закону щодо повідомлення страховика про наявність іншого чинного договору страхування щодо того самого об’єкта лежить саме на страхувальнику, який повинен діяти як добросовісно, так і обачно, оскільки відповідні обставини можуть істотно вплинути на можливість укладання договору як таку, на його умови і, зрештою, на можливість його виконання, адже саме про цивільні права, обов’язки та відповідальність страхувальника йдеться.

Перекладання позивачем свого обов’язку доказування відповідного факту на страховика, як це фактично випливає з позиції сторони в справі, безпідставне. Законом не покладено на страховика обов’язку перевіряти на момент укладання договору наявність іншого чинного договору страхування, укладеного страхувальником, який звернувся по обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу і це, по суті, може не бути реальним при укладанні договору, зокрема, за межами відповідного службового приміщення. Сама по собі наявність централізованої бази даних щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що уможливлює за наявності технічних умов з’ясування відповідних обставин, не передбачає обов’язку такі дії вчиняти. Питання ж дій конкретних працівників страховика, які не пов’язуються із правом (сумлінність, можливість, бажання з’ясовувати певні обставини чи ні і т.д.), лежать у площині припущень, імовірності та не мають правового значення в справі, і, зрештою, і такі обставини не звільняють страхувальника від виконання власне його обов’язків.

Зважаючи на положення ст.ст. 3, 5, 14, 21 та інші норми Закону № 1961-IV щодо мети, об’єкта, обов’язковості та загалом правової природи виду страхування, страховик не може відмовити будь-якому страхувальнику в укладенні договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Тож за відсутності інших перешкод відповідний договір страхування може бути укладений, однак, ризик, пов’язаний із неповідомленням страховику про наявність іншого чинного договору страхування, який має наслідком нікчемність цього другого договору, а відтак, і неможливість виконання договору страховиком, виплати страхового відшкодування і т.ін., несе страхувальник, який не виконав свого обов’язку. Взаємовідносини між страхувальником і страховиком, що можуть виникати через наведені вище обставини, не є предметом спору і вимог у справі, що розглядається.

На підтвердження факту повідомлення страхувальником ОСОБА_3 страховика ПрАТ «УПСК» про наявність на момент укладання договору страхування (15.08.2014) чинного договору страхування, укладеного із ПрАТ СТ «Гарантія», сторона позивача ОСОБА_2 і відповідач ОСОБА_3 посилалися на те, що цей другий договір страхування був укладений в офісі страховика, де ОСОБА_3 повідомив про договір, укладений раніше, а новий страховий поліс був заповнений на підставі попереднього полісу, про що ОСОБА_3 дав у суді першої інстанції показання в якості свідка. На стадії апеляційного розгляду сторона ПрАТ «УПСК» заявила клопотання про допит як свідка працівника компанії, який безпосередньо оформлював страховий поліс ОСОБА_3

У засіданні 18.09.2017 було встановлено і не заперечувалося сторонами, що технічний запис допиту свідка ОСОБА_3 неякісний, однак дає змогу встановити, що 24.01.2017 у суді першої інстанції допит був нетривалим і він показував загалом таке: він прийшов у офіс страховика із діючим полісом страхування, запитав, чи можна мати два поліси; йому пояснили, що два поліси – це буде краще, бо буде більша виплата; на основі одного полісу склали інший; про те, що поліс буде недійсним, не повідомляли.

Апеляційним судом ОСОБА_3 було роз’яснено право давати пояснення за правилами допиту свідка (ст. 184 ЦПК України), від чого він відмовився. Допитаний судом свідок ОСОБА_8 показав, що саме він оформляв поліс № АІ/1256971 ОСОБА_3, той не повідомляв про наявність у нього іншого чинного договору страхування, це й не перевірялося, договір страхування був укладений звичайним порядком, він не переписував дані в новий поліс зі старого, заповнював дані полісу з документів на автомобіль, наданих ОСОБА_3, і з його слів. Свідку ОСОБА_8 були озвучені пояснення ОСОБА_3 апеляційному суду і суть його показань у суді першої інстанції, свідок такі пояснення і показання категорично заперечив у присутності ОСОБА_3, останній натомість підтвердив свої пояснення і показання, водночас скористатися правом зробити це в порядку ст. 184 ЦПК України в присутності свідка ОСОБА_8 бажання не виявив. Документи оглядалися в судовому засіданні у присутності учасників процесу.

Твердження представника позивача ОСОБА_6 і відповідача ОСОБА_3 про те, що один поліс переписувався з іншого, оскільки дані в них співпадають, є припущеннями і як такі не можуть братися до уваги. Зокрема, дані про особу страхувальника, про автомобіль не змінилися і їх збіг не може вказувати, що такі були переписані саме з попереднього документа. Реквізити полісів мають розбіжності щодо даних, які повідомляються саме страхувальником, так, у полісі № АС/8281969 (ПрАТ СТ «Гарантія») не зазначений поштовий індекс місця проживання страховика, а в полісі № АІ/1256971 (ПрАТ «УПСК») такий індекс вказаний (90700). Поліси мають як збіги, так і розбіжності щодо даних, які вказує страховик: коефіцієнт «бонус-малус» 6 (поліс № АС/8281969 ПрАТ СТ «Гарантія»), у полісі № АІ/1256971 (ПрАТ «УПСК») коефіцієнт «бонус-малус» не вказаний; в обох полісах коефіцієнт «стаж» указаний як 1,35 і саме на цій останній обставині ґрунтуються твердження про те, що дані в новий поліс переписувалися з попереднього зважаючи на надто малу, на думку представника ОСОБА_6, ймовірність такого збігу з огляду на порядок визначення цього коефіцієнта. Втім, і такий збіг не може виключатися, а сама лиш ця обставина не є безспірним і достатнім доказом на підтвердження відповідних доводів, які не втратили характеру припущень.

Даючи показання в суді першої інстанції ОСОБА_3 не називав ту службову особу страховика, якій, як казав, повідомив про наявність іншого чинного страхового поліса, не називав і страхову компанію, поліс якої мав, у присутності свідка ОСОБА_8 підтвердити свої показання як свідок не забажав. Натомість свідок ОСОБА_8 дав у присутності ОСОБА_3 конкретні, ясні показання, якими заперечив показання і пояснення останнього. Показання свідка ОСОБА_8 узгоджуються з іншими доказами та матеріалами справи, що стороною позивача та відповідачем ОСОБА_3 не спростовано.

Не може колегія суддів погодитися й із доводами сторони позивача про те, що стосовно обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів може бути укладена невизначена кількість договорів страхування однією особою щодо одного предмета страхування, а страхове відшкодування в такому разі здійснюється в межах розміру завданого потерпілому прямого збитку, таке відшкодування сплачується страховиками пропорційно розміру страхової суми за укладеним договором страхування.

Враховуючи предмет і умови правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку з обов’язковим страхуванням цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу, слід констатувати, що йдеться саме про обов’язковість такого страхування. Із укладанням відповідного договору такий обов’язок страхувальника є виконаним і до закінчення строку дії договору виконання такого обов’язку повторно шляхом укладання нового договору законом не передбачено, у цьому немає й потреби. Укладання нового такого договору саме за правилами обов’язкового страхування по суті не є правомірним, оскільки не ґрунтується на законі, створює правову невизначеність породжуючи без належних правових підстав ситуацію, в якій у страхувальника виникають необґрунтовані очікування щодо виконання страховиком зобов’язань, для якого такі обумовлюються нікчемним у дійсності правочином. За таких умов, це другий договір не може породжувати для страховика законного обов’язку, позаяк не кореспондує законному праву страхувальника.

Окрім цього, обов’язкове страхування в даному випадку пов’язується з виплатою страхового відшкодування, ліміти якого визначаються договором страхування і Законом № 1961-IV (ст.ст. 9, 17). Своє право на отримання страхового відшкодування від ПрАТ СТ «Гарантія» в межах ліміту відповідальності за шкоду, заподіяну майну потерпілого, позивач ОСОБА_2 використав, у рамках обов’язкового страхування відповідно до Закону № 1961-IV повторне, неодноразове використання таких лімітів за різними одночасно оформленими на момент заподіяння шкоди договорами страхування не передбачено.

Закон не містить прямої заборони на укладання за наявності чинного договору обов’язкового страхування другого такого договору, проте, відсутність правових підстав для укладання такого другого договору випливає зі змісту законодавства у його системному зв’язку. Тож враховуючи, що такий другий договір страхування не є обов’язковим, до нього не можуть застосовуватися правила, які регулюють правовідносини, що виникли з належно, правомірно укладеного обов’язкового договору страхування. Поряд із цим, особа не позбавлена права укласти договір добровільного страхування цивільної відповідальності власника наземного транспорту (ст. 979 ЦК України, ст. 6 Закону № 85/96-ВР), правовідносини за яким регулюються інакше, аніж за договором обов’язкового страхування. Може особа із передбачених законом і договором підстав припинити дію договору обов’язкового страхування та укласти новий.

Понад те, для страхування предмета договору страхування за одним договором страхування та за згодою страхувальника кількома страховиками Законом № 85/96-ВР передбачений інститут співстрахування, яким обумовлюється, що в договорі повинні міститися умови, що визначають права і обов’язки кожного страховика (ст. 11). У свою чергу, Законом № 1961-IV такий правовий інститут не передбачений, усі дії, що вчиняються на підставі цього Закону, оскільки прямо не передбачено інше, ґрунтуються на факті наявності одного договору обов’язкового страхування та одного страховика. Інститут співстрахування безумовно передбачає необхідність окремого детального врегулювання прав і обов’язків страховиків, порядок, пропорції виплати страхових відшкодувань і т.ін., що не охоплюється формалізованою процедурою і договором (полісом) обов’язкового страхування. Між страхувальником ОСОБА_3 і страховиками ПрАТ СТ «Гарантія» і ПрАТ «УПСК» не могли виникнути і не виникли правовідносини співстрахування, доказів про таке немає.

З огляду на встановлене в справі, укладений 15.08.2014 ОСОБА_3 із ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів із оформленням поліса № АІ/1256971 є нікчемним у силу прямої вказівки закону. Ця обставина була предметом заперечень ПрАТ «УПСК» проти позову в суді першої інстанції, є доводом апеляційної скарги, що знайшов підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Насамкінець, позивач не враховує різниці між відмовою у виплаті страхового відшкодування за наявності належних підстав для виникнення відповідних правовідносин і виплати (належний договір, дотримання процедур щодо виплати відшкодування та ін.), при тому, що й рішення про таку відмову власне не було, і відповіддю страховика про відсутність правових підстав для виплати як таких (внаслідок нікчемності правочину). Позивач по суті необґрунтовано ототожнив указану відповідь із рішенням про відмову у виплаті страхового відшкодування, що здійснюється на підставі закону за відповідною процедурою, тож пред’явив позов із неналежних підстав.

Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (ст. 32 ч. 1 ЦПК України). У справі немає доказів наявності у апелянта ПрАТ «УПСК» повноважень (ст. 237 ч.ч. 1, 3, ст. 244 ч.ч. 1, 3, ст. 245 ЦК України, ст. 38 ч. 1, ст.ст. 42, 44 ЦПК України) на представництво у суді позивача ОСОБА_2, який рішення суду не оскаржував, крім того, виключається збіг в одній особі позивача і відповідача. Тому вимога апеляції ПрАТ «УПСК» про ухвалення рішення щодо збільшення стягнення коштів з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Виходячи з наведеного, оцінюючи правові позиції сторін у справі, апеляційний суд приходить до висновку про безпідставність і недоведеність позову, пред’явленого до відповідача ОСОБА_4 «УПСК», тоді як позиція останнього в справі відповідає її обставинам, вимогам закону та ґрунтується на доказах, які узгоджуються між собою, відповідають обставинам справи, внаслідок чого мають перевагу над доказами, міркуваннями і припущеннями сторони позивача та відповідача ОСОБА_3 Доводи апелянта і надані ним докази не спростовані іншими учасниками процесу. У контексті встановленого питання про розрахунки за пред’явленими до ПрАТ «УПСК» вимогами значення не має. Суд першої інстанції неповно з’ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, в оскарженій частині рішення суду не відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України.

Відтак, з урахуванням положень ст. 32 ч. 1, ст. 303 ч. 1 ЦПК України та на підставі ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4 цього Кодексу апеляцію відповідача ОСОБА_4 «УПСК» слід задовольнити частково, рішення суду в частині задоволення вимог позову ОСОБА_2 до цього відповідача скасувати, у задоволенні цих вимог – відмовити.

Керуючись ст. 32 ч. 1, ст. 303 ч. 1, ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п.п. 1, 2, 4, ст.ст. 314, 316 ЦПК України, колегія суддів –

вирішила:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» задовольнити частково, рішення Хустського районного суду від 26 січня 2017 року в частині задоволення вимог позову ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення з цього відповідача 104667,52 грн (ста чотирьох тисяч шестисот шістдесяти семи гривень 52 коп.), у т.ч., суми боргу з урахуванням інфляції – 75966,15 грн, пені – 26958,90 грн і 3% річних – 1742,47 грн, скасувати, у задоволенні цих вимог – відмовити.

За результатом вирішення справи щодо відповідача ОСОБА_4 «Українська пожежно-страхова компанія» рішення Хустського районного суду від 26.01.2017 в частині стягнення з ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» 1466,00 грн судового збору на користь держави скасувати і розподілити судові витрати таким чином: стягнути у рахунок відшкодування витрат по оплаті судового збору з ОСОБА_2 на користь ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» 1612,60 грн.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді