Провадження № 2/235/34/17

Справа №235/5299/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 липня 2017 року м. Покровськ

Красноармійський міськрайонний суд Донецької області у складі:

Головуючого: Данилів С.В.,

за участю секретаря: Харенко Т.Ю.,

позивача : ОСОБА_1,

представника позивача: ОСОБА_2,

відповідача: ОСОБА_3,

представника відповідача: ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 13 у м. Покровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про примусове повернення суми боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів позики,

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Красноармійського міськрайонного суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про примусове повернення суми боргу за договором позики.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що відповідачі у справі, подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_3, є його давніми знайомими, з якими він, та члени його сім’ї перебували у добрих стосунках, вони товаришували.

Позивач вказує, що у вересні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до нього із проханням позичити йому гроші на його потреби та потреби його сім’ї, і обіцяв повернути позику за першою вимогою. 19.09.2014 року він позичив відповідачу грошові кошти, а саме 20 000 доларів США.

У грудні ОСОБА_5 вдруге звернувся до нього з проханням позичити йому гроші, і 11.12.2014 року він позичив йому ще 6 000 доларів США, які він зобов’язувався повернути через місяць, про що відповідач ОСОБА_5 надав йому відповідні розписки.

Позивач зазначає, що кінцевою датою повернення позики у сумі 6000 доларів США визначено 11.01.2015 року.

15.06.2016 року він направив на ім’я відповідача ОСОБА_5 за його місцем проживання письмову вимогу про повернення позики цінним листом, однак такий повернувся на його адресу за закінченням терміну зберігання, оскільки відповідач лист не отримав. На телефоні дзвінки відповідач не відповідає, що дає підстави для висновку, що відповідачі уникають виконання свого зобов’язання за договором позики.

З огляду на вищенаведене, у зв’язку із невиконанням умов договору позики позивач просить суд стягнути солідарно з подружжя – відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3, 26 000 доларів США, сума якої станом на 15.08.2016 року, з урахуванням офіційного курсу долара 25,044 грн. = 1 долар США, становить 651 144 грн.

Також, позивач зазначає, що з урахуванням положень ч. 2 ст. 625 ЦК України за неналежне виконання грошового зобов’язання відповідачами, він має право на стягнення з них 3% річних від простроченої суми 6000 доларів США, яка згідно розрахунку 582 дня (з 12.01.2015 року по 15.08.2016 року) становить 7171,20 грн. (6000 доларів США = 150264 грн Х (3%: 365 днів) Х 582 (дня)).

На підставі вищевикладеного, позивач просить суд позов задовольнити та стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на його користь суму боргу 651 144 грн.; 3% річних у сумі 7171,20 грн., а всього 658 315,20 грн. та покласти на відповідачів судові витрати.

До судового розгляду справи по суті відповідач ОСОБА_3 08.09.2016 року подала зустрічну позовну заяву, в якій вказала, що дійсно перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 з 1995 року.

Водночас, з 2015 року вони посварились, разом не проживають, спільного господарства та побуту та не мають, а тому вона вважає їхні шлюбні стосунки припиненими.

Також ОСОБА_3 зазначає, що у період з 2005 по 2015 роки вона була зареєстрована підприємцем та вела торговельну діяльність з продажу автозапчастин на ринку у м. Красноармійську та мала там торговельний кіоск. У цій діяльності їй допомагав чоловік, який мав якийсь бізнес інтереси з ОСОБА_1 та від нього вона чула, що він у 2008 році запозичив гроші у ОСОБА_1 та потім віддав їх. Також, вона чула від чоловіка, що у 2015 році у нього відбулись сварки з ОСОБА_1 з приводу цих грошей та останній нібито вимагав грошові кошти у іншій сумі. У ці справи чоловіка вона не втручалась, бо вважала що вони не стосуються сім’ї та її особисто. Вона вважала, що це був сумісний бізнес її чоловіка з ОСОБА_1 та не втручалась в їхні справи. Вказаних грошей вона не бачила та у сім’ю її чоловік їх не приносив.

Також, ОСОБА_3 вказує, що після того, як вони з чоловіком розійшлись ОСОБА_1 став приходити до неї до дому та казати про якісь проблеми. Він почав залякувати її доньку, ходити до неї до школи. З цього приводу вона подавала заяву до міліції про порушення кримінального провадження.

Вказує, що про розписку чоловіка вона не знала і сама не писала ніяких розписок про позику грошей. У неї не було ніякої необхідності займати такі великі гроші у такий скрутний час.

ОСОБА_3 зазначає, що в розписках які надав ОСОБА_1А, вона не впізнає почерку її чоловіка а також свого почерку. Вказані у розписках суми виходять за рамки незначної побутової угоди, бо 26000 доларів США це майже 700 000 грн. на час звернення із позовом до суду, а два роки назад це було 500 000 грн. Тому, вважає, що і не достатньо було б надпису у розписці, що вона нібито знала, що її чоловік позичив кошти, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства необхідна була її згода. Однак, вона не писала цю розписку та згоду не давала.

З огляду на вищенаведене просить суд її зустрічну позовну заяву, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 07.07.2017 року задовольнити у повному обсязі та визнати недійсними договорів позики від 19.09.2014 року та від 11.12.2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, та покласти на відповідачів всі судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді.

Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30.09.2016 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 було прийнято до розгляду із первісним позовом ОСОБА_1 та вказані позови було об’єднано в одне провадження.

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги за первісним позовом підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити. Додатково пояснив, що грошові кошти у сумі 20 000 доларів США ОСОБА_5 позичав у нього різними частками у різні часи на розвиток свого бізнесу, загальна сума цих позичок склала 20 000 доларів США, про що відповідач сам надав йому розписку із зазначенням у ній зобов’язання про повернення боргу. Що стосується заборгованості у сумі 6 000 доларів США пояснив, що відповідач цю суму брав однією позикою на разову угоду для закупівлі товару. Щодо місця укладення цих договорів пояснив, що ці дві розписки відповідач ОСОБА_5 сам привозив йому до дому, де він їх писав йому не відомо та те, що на розписці від 19.09.2014 року міститься підпис не його дружини ОСОБА_3 він дізнався лише з висновку експерта. Зокрема при складанні цих розписок ОСОБА_3 була відсутня Водночас, не зважаючи на те, що ОСОБА_3 підпис на розписці не ставила та його текст не писала, вважає, що вона має нести солідарну відповідальність за невиконання її чоловіком грошового зобов’язання. Щодо зустрічної позовної заяви таку не визнав, просив в задоволенні позову відмовити. На питання суду щодо суми боргу, яка згідно розписок визначена у доларах США, пояснив, що просить суд стягнути з відповідачів загальну суму боргу у гривневому еквіваленті на час звернення із позовом до суду, оскільки національною валютою в Україні є гривня, та згідно наведеного ним у позові розрахунку. Зауважень до висновку експерта в нього немає.

Представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні первісний позов підтримала у повному обсязі, надала суду пояснення аналогічні змісту позовної заяви, просила її задовольнити. Щодо зустрічної позовної заяви таку не визнала, просила суд у задоволенні відмовити. Зауважень до висновку експерта в неї немає.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні щодо первісного позову заперечила у повному обсязі, та пояснила, що про позику грошових коштів її чоловіком у позивача їй нічого не було відомо, ці гроші її чоловіком в інтересах родини не витрачались, його місцезнаходження з 2016 року їй не відомо, згоди на написання цих розписок вона не надавала, та куди її чоловік міг подіти ці грошові кошти їй не відомо.

Водночас, свій зустрічний позов щодо визнання розписок недійсними підтримала у повному обсязі та просила суд такий задовольнити, оскільки вказані розписки порушують умови ст. 65 СК України, оскільки необхідною передумовою укладення подібного договору одним з подружжя є наявність згоди іншого з подружжя. Відсутність згоди одного з подружжя на укладення договору, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою для звернення до суду із позовом про визнання цього договору недійсним.

Представник відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні щодо первісного позову заперечив, зустрічну позовну заяву підтримав у повному обсязі, надав пояснення аналогічні змісту зустрічної позовної заяви разом із заявою про збільшення позовних вимог, просив суд у задоволені первісного позову відмовити, зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив, заяву про розгляд справи у його відсутність не подавав, тому відповідно до п. 4 ст. 169 ЦПК України, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних доказів.

Заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані у справі докази у їх сукупності, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих доказів, судом встановлено такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, що згідно оригіналу розписки від 11.12.2014 року ОСОБА_5 взяв у борг у ОСОБА_7 6000 доларів США, які він зобов’язався повернути через місяць (а.с. 175).

Згідно оригіналу розписки від 19.09.2014 року ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_7 20 000 доларів США, які він зобов’язався повернути за першою вимогою (а.с. 74).

Також, у вказаній розписці міститься допис про те, що ОСОБА_3 знає, що ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_7 20 000 доларів США (а.с. 74).

Статтею 202 ЦК України, визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Відповідно ст. 1046 ЦК України, за договором позики позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Відповідно ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 24 лютого 2016 року розглянув справу № 6-50цс16, предметом якої був спір про стягнення боргу за договором позики.

При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням ч. 3 ст. 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором.

Статтею 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Ч. 1 ст. 1051 ЦК України передбачає, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до ст. 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Надаючи оцінку наданим доказам, суд вважає, що письмові розписки від 19.09.2014 року та 11.12.2014 року, складені між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про отримання останнім грошових коштів у сумі 20 000 та 6 000 доларів США, надані позивачем на підтвердження зобов'язань відповідача ОСОБА_5, є належними та допустимими доказами виникнення боргового зобов'язання; ці договори позики сторони уклали відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України; є письмовими формами договорів позики, та внаслідок їх реального характеру є доказами не лише факту укладення договорів, але й факту передачі грошових коштів у вищевказаній сумі позичальнику, відтак у відповідача ОСОБА_5 виникло боргове зобов’язання перед позивачем, наявність у позивача оригіналів договорів позики згідно з положенням ч.3 ст. 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем, а тому є підстави для стягнення з ОСОБА_5А на користь позивача позики у сумі 26 000 доларів США за вказаними договорами, на підставі чого позов в цій частині слід задовольнити.

Водночас, у задоволенні позовної вимоги про солідарне стягнення цих коштів і з дружини ОСОБА_5 - другого відповідача ОСОБА_3, суд вважає за необхідне відмовити з наступних підстав.

Подаючи зустрічний позов та заявляючи позовну вимогу про визнання договору позики від 19.09.2014 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, ОСОБА_3 посилалась на те, що вона цю розписку не підписувала та було відсутнє її волевиявлення щодо укладення цього правочину.

На підставі вищевказаного відповідачем за первісним позовом було заявлено клопотання про проведення почеркознавчої експертизи щодо тексту розписки, який зроблено нібито її рукою, під розпискою ОСОБА_5 від 19.09.2014 року.

Зазначене клопотання судом було задоволено та ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 12.10.2016 року у справі було призначено судово-почеркознавчу експертизу.

Положеннями ст. 57 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обґрунтування своїх вимог та заперечень. Докази надаються сторонами та іншими особами, що приймають участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для прийняття рішення по справі і за якими у сторін та інших осіб, які приймають участь у справі, виникає спір.

Частиною 4 ст. 60 ЦПК України закріплено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 143 ЦПК України, для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до п. 1.1 розділу ІІ Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 року за №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26.12.2012 №1950/5), основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису. Цією експертизою вирішуються і деякі не ідентифікаційні завдання (установлення факту виконання рукопису під впливом будь-яких (природних, штучних) збиваючих факторів; у незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, навмисно зміненим почерком, з наслідуванням почерку іншої особи; визначення статі виконавця, а також належності його до певної групи за віком тощо).

Згідно висновку експерта Харківського НДІ судових експертиз ім. Засл. проф. M.С. Бокаріуса № 1223/4638 від 30.05.2017 року, підпис та рукописний текст в розписці від 19.09.2014 року виконаний не ОСОБА_3 (а.с. 100-153).

Отже, оскільки відповідач ОСОБА_3 розписку від 19.09.2014 року про те, що їй відомо про взяття її чоловіком ОСОБА_5 у борг у ОСОБА_1 20 000 доларів США не писала, відтак і підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.

Частною 1 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

Відповідно до ст.525 ЦК України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч.1ст. 610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.2ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Враховуючи, що розписка від 19.09.2014 року містить зобов’язанням повернення позичених грошових коштів та є документом, що підтверджує боргове зобов’язання та доказом укладання договору позики та отримання коштів відповідачем ОСОБА_5 від позивача, та розписка від 11.12.2014 року містить умови отримання позичальником від позикодавця в борг визначеної грошової суми із зобов’язанням її повернення у визначений строк, а саме до 12.01.2015 року, вона є документом, що підтверджує боргове зобов’язання та доказом укладання договору позики та отримання коштів відповідачем ОСОБА_5 від позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Частиною 2 ст. 192 ЦК України визначено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» встановлено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Таким чином, іноземна валюта може бути предметом договору позики, оскільки чинним законодавством України не забороняється мати у власності фізичним особам іноземну валюту та розпоряджатися нею, але з дотриманням правил, передбачених спеціальним законодавством. При цьому, якщо договір позики між фізичними особами містить посилання на використання як предмета договору іноземної валюти, то порядок розрахунку має здійснюватись в грошовій одиниці України - гривні.

Така правова позиція Верховного Суду України закріплена у відповідних судових рішеннях (справи від 25 листопада 2009 року № 6-19596 св 07, від 2 червня 2010 року 6-14192 св 09 та ін. ).

Крім того, пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», визначено, що при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню у грошовій одиницю України гривні (з наведенням розрахунків з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення).

З матеріалів справи вбачається, що взяті на себе зобов'язання ОСОБА_5 не виконав в повному обсязі, а тому з ОСОБА_5 на користь позивача підлягають стягненню 26 000 доларів США.

Водночас, у позовній заяві позивач навів розрахунок заборгованості ОСОБА_5, який був перевірений судом, сума заборгованості якого 26 000 доларів у гривневому еквіваленті станом на 15.08.2016 року, на час звернення із позовом до суду, становить 651 144 грн. (згідно офіційного курсу НБУ станом на 15.08.2016 року 1 долар США = 25,044 гривні).

У судових засіданнях 07.07.2017 року та 12.07.2017 року позивачу та його представнику було роз’яснено положення ч.1 ст.11 ЦПК України, щодо розгляду судом позовної заяви в межах заявлених позивачем позовних вимог, положення ст. 31 ЦПК України щодо права позивача протягом усього часу розгляду справи на збільшення розміру позовних вимог, а також п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 р.

Водночас, позивач своїм правом на збільшення розміру позовних вимог до ухвалення судового рішення у справі не скористався, відтак суд, з урахуванням положень ч. 2 ст. 11 ЦПК України, відповідно до якої особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд, задовольняє позовні вимоги позивача в межах визначеної ним суми боргу 26 000 доларів із розрахунку 1 долар США = 25,044 грн., згідно офіційного курсу долара США до гривні станом на 15.08.2016 року, а не на день ухвалення рішення у справі 12.07.2017 року.

Відтак, з відповідача ОСОБА_5 слід стягнути на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 19.09.2014 року та від 11.12. 2014 року у сумі 651 144 грн.

За приписами ч. 1 та ч.2 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно розрахунку позивача, який наведено у позовній заяві та який перевірено судом, 3 % річних за 582 дня прострочення боргового зобов’язання (з 12.01.2015 року по 15.08.2016 року) становить 7171,20 грн. (6000 доларів США = 150264 грн Х (3%: 365 днів) Х 582 (дня)).

Таким чином позов ОСОБА_1 про стягнення до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання слід задовольнити частково та стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 3% річних у сумі 7171,20 грн.

Що стосується зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання недійсними розписок від 19.09.2014 року та 11.12.2014 року, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову виходячи з наступного.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 посилається на ст.65 СК України та 203,215 ЦК УКраїни.

Зазначена стаття стосується права подружжя на розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. З аналізу ст.ст.317, 319 ЦК України, видно, що зміст розпорядження майном означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Як встановлено судом, за договорами позики від 19.09.2014 року та 11.12.2014 року для відповідача ОСОБА_5 відбувалось набуття права власності на грошові кошти, а не розпорядження цим правом (розпорядження коштами). Тобто, відповідачем ОСОБА_5 грошові кошти набувались, а не відчужувались.

Пояснюючи причини для зустрічного позову ОСОБА_3 вказує, що згоди на отримання її чоловіком грошових коштів за договорами позики не надавала, такі гроші в інтересах родини не використовувались та зазначені договори виходять за межі незначних побутових договорів, відтак є недійсними.

Суд не погоджується з таким твердженням відповідача за первісним позовом та вважає, що оспорюванні договори позики від 19.09.2014 року та 11.12.2014 року не порушують її права з огляду на наступне.

Положення ст. 65 СК України, щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання позики, оскільки такий договір позики є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).

Зазначена позиція також підтверджена Узагальненням з судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин, яке підготовлене ВСУ 07.10.2010р.

Відповідно до ст. 73 СК України, за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Аналогічні висновки містяться і в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, де крім того, зазначено, що договір укладений одним з подружжя, за яким майно використане не на потреби сім'ї, а на інші потреби, не створює обов'язків для іншого з подружжя.

Отже, оскільки договори позики від 19.09.2014 року та 11.12.2014 року було укладено ОСОБА_5 не в інтересах сім'ї, він не породжує для його дружини ОСОБА_3 ніяких обов'язків.

Крім того, суд звертає увагу, що погашення заборгованості за договором позики допустиме також і без згоди іншого з подружжя у тих випадках, коли погашення відбувається за рахунок майна (коштів), які не є спільною сумісною власністю подружжя, а за рахунок майна (коштів), яке є особистою приватною власністю чоловіка або дружини відповідно до положень ст.57 СК України, наприклад, за рахунок премій і нагород за особисті заслуги, тощо.

Підстави для визнання договору недійсним визначені п.1-3, 5,6 ст. 203 та ст.215 ЦК України.

Судом встановлено, що оскаржувані договори позики складено ОСОБА_5 та ОСОБА_1 з додержанням вимог законодавства, яке регулює зміст та форму таких договорів. Особи, які уклали договір мали достатній обсяг цивільної дієздатності, вільно реалізували свої права та прагнули настання наслідків передбачених договором. Укладений договір не порушує прав інших осіб, зокрема позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3, а тому за таких умов підстави для визнання цих договорів недійсними відсутні.

З урахуванням наведеного вище, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.

Вирішуючи питання щодо судових витрат, пов’язаних із розглядом даної справи, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 5 ст. 119 ЦПК України, визначено, що до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.

В силу ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (на час звернення позивача із позовом до суду) судовий збір за звернення фізичної особи до суду з позовною заявою майнового характеру складає 1% від ціни позову, але не менше 551 грн. 20 коп. (але не більше ніж 6890 грн.)

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 22.08.2016 року ОСОБА_1 відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Відтак, з ОСОБА_5 слід стягнути на користь держави судовий збір у сумі 6583,15 грн.

Керуючись ст.ст.3, 10, 11, 31, 57-60, 79, 88, 212 - 215, 218 ЦПК України, суд –

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5, ОСОБА_3 про примусове повернення суми боргу за договором позики – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 19 вересня 2014 року та від 11 грудня 2014 року у сумі 651 144 (шістсот п’ятдесят одна тисяча сто сорок чотири) гривні та 3% річних у сумі – 7 171 (сім тисяч сто сімдесят одна) гривня 20 копійок, а всього 658 315 (шістсот п’ятдесят вісім тисяч триста п’ятнадцять) гривень 20 копійок.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь держави судовий збір у сумі 6583 (шість тисяч п’ятсот вісімдесят три) гривні 15 копійок.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів позики– відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Донецької області через Красноармійський міськрайонний суд Донецької області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: С.В. Данилів