ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

01 червня 2017 року № 826/27246/15

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії: головуючого судді Качура І.А., суддів Келеберди В.І., Федорчука А.Б. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання незаконними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1, позивач) з позовом до Національного банку України (далі також - НБУ, відповідач-1), в якому позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Головного господарського управління Національного банку України № 492-к від 17 листопада 2015 року про звільнення Позивача з посади провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України;

- зобов'язати Національний банк України поновити Позивача на посаду провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України;

- стягнути з Національного банку України на користь Позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день винесення рішення судом, який на станом на 19 жовтня становить 162247 грн. 08 коп. (сто шістдесят дві тисячі двісті сорок сім гривень вісім копійок)

- стягнути з Національного банку України на користь Позивача моральну шкоду за незаконне звільнення у розмірі 5000 грн. 00 коп. (п'ять тисяч гривень нуль копійок);

- стягнути з Національного банку України на користь Позивача витрати на правову допомогу на суму 7543 грн. 00 коп. (одна тисяча сімсот шістдесят гривень нуль копійок).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення з огляду на те, що вони суперечать вимогам статті ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, а відтак звільнення позивача було проведено без урахування чинного законодавства, а відтак призвело до порушень законних прав та інтересів позивача.

Під час розгляду справи в судовому засіданні позивач підтримав заявлені в позовній заяві вимоги та просив суд задовольнити їх в повному обсязі.

В наданих суду запереченнях представник відповідача вказав, що оскаржуваний наказ було винесено відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені в таких запереченнях проти адміністративного позову.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Головуючим у справі призначено суддю Окружного адміністративного суду м. Києва - Качура І.А., судді - ОСОБА_5., Келеберда В.І.

У січні 2017 року закінчилися у судді ОСОБА_5., який входить до складу колегії, закінчилися повноваження для здійснення процесуальних дій.

Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 29.03.2017 року визначено наступний склад колегії суддів: Качур І.А. - головуючий суддя, судді :Кузьменко В.А., Келеберда В.І.

Враховуючи, згоду сторін та відповідно до приписів вимог ч. 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, встановив наступне.

Відповідно до Постанови Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 763 Про внесення змін до структури НБУ» та Наказу НБУ від 15 грудня 2014 року № 2537-к «Про скорочення штату працівників окремих підрозділів НБУ» прийнято рішення про скорочення штату і чисельності працівників управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління НБУ.

21 серпня 2015 року Головне господарське управління НБУ повідомило позивача про те, що посада, яку він обіймає підлягає скороченню і попередило його про наступне вивільнення з роботи за п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) згідно з вимогами законодавства України про працю не раніше ніж через два місяці з дня знайомлення з цим попередженням.

В подальшому, на підставі вищезазначеного попередження про вивільнення наказом Головного господарського управління НБУ від 17.11.2015 року №492-к «Про звільнення ОСОБА_1.» ОСОБА_1, провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення звільнено з роботи 17.11.2015 року у зв'язку з скороченням чисельності штату працівників, п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Позивач вважаючи, вищевказаний наказ про звільнення з Національного банку України таким, що винесено з порушенням вимог чинного законодавства звернувся до суду за захистом своїх прав.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст. 86 КАС України).

Згідно з частиною четвертою ст. 64 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 року №679-XIV, службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України "Про державну службу", якщо цей Закон не встановлює іншого.

Відповідно до частини першої ст. 1 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 року №3723-XII (надалі - Закон №3723-XII), державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Статтею 30 Закону №3723-XII передбачено, що підставами припинення державної служби є загальні підстави, передбачені Кодексом законів про працю України, та спеціальні, які визначені як в Законі, так і в інших правових актах.

Частиною 4 ст. 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України). Крім того, наведені вище положення ч. 4 ст. 36 КЗпП України встановлюють, що звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 зазначеного Кодексу можливе у випадку скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої ст. 40 Кодексу законів про працю України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою, третьою ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці; одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Як зазначено в п. 19 Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року №9, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частини першої ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Як зазначено в Постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року №6-491цс15 у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк "Кредит Дніпро" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

В Постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року №6-40цс15 у справі за позовом до відділу освіти Нововоронцовської районної державної адміністрації Херсонської області про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Проте, на думку суду, в даній частині відповідач не дотримав вимог закону, оскільки одночасно з попередженням про звільнення не запропонував позивачу іншої роботи.

Як вбачається з матеріалів справи, вакантні посади не пропонувалися позивачу у письмовому попередженні про майбутнє звільнення від 21.08.2015 року відсутній перелік таких посад.

Як зазначає відповідач, у письмових запереченнях наданих до суду, позивача було усно повідомлено про засідання профспілкового комітету у телефонному режимі. При цьому, як вбачається з наявного в матеріалах справи запрошення на засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Головного господарського управління Національного банку України №25-106-115 від 04 листопада 2015 року позивачу не вручалось.

Так, відповідно до частини першої статті 43 КЗпП розірвання трудового договору може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) профспілки, членом якої є працівник.

Засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Головного господарського управління Національного банку України щодо розгляду питання про звільнення ОСОБА_1 відбулося 06 листопада 2015 року.

Відповідно до витягу з Протоколу № 31/1 засідання профспілкового комітету Первинної профспілкової організації Головного господарського управління НБУ від 6 листопада 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позитивно охарактеризували позивача, у своєму виступі наголосили, що йому була запропонована в усній формі посада головного спеціаліста (енергетика) на об'єкті, який розташований за адресою: м. Київ, Контрактова площа,?2-Б. Після відвідування та ознайомлення з технічними характеристиками об'єкта Позивач відмовився від запропонованої посади мотивуючи це тим, що об'єкт складний в технічному плані. Відмову від запропонованої посади Позивач підтвердив у присутності членів профкому.

При цьому, як зазначає позивач, про наявність вакантної посаді головного спеціаліста (енергетика), яка вказана у протоколі ОСОБА_1 було повідомлено у телефонному режимі невідомою особою.

Під час розгляду справи, відповідачем не надано доказів відсутності будь-яких інших вакантних посад в установі як станом на час попередження позивача про наступне вивільнення так і станом на час його звільнення.

Крім того, суд враховує й те, що право на працю є конституційним правом особи, яке повинно захищатися державою шляхом забезпечення особі реальної можливості скористатися відповідними законодавчими гарантіями, і ліквідація (реорганізація) певного структурного підрозділу державної установи, скорочення штату працівників жодним чином не звільняє роботодавця від виконання його обов'язку щодо забезпечення права особи на працевлаштування, а навпаки зумовлює необхідність виконання ним такого обов'язку.

Таким чином, вказані порушення трудових прав позивача при звільненні за п. 1 ст.40 КЗпП України свідчать про незаконність наказу Національного банку України № 492-к від 17 листопада 2015 року про звільнення Позивача з посади провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України, тому він підлягає скасуванню.

З цих підстав також підлягають задоволенню позовні вимоги позивача щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частиною 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як вбачається з матеріалів справи, Позивача звільнено з Національного банку України Наказом відповідача № 492-к від 17 листопада 2015 року з 17.11.2015 року.

Щодо розміру грошового зобов'язання, що підлягає стягненню на користь Позивача, суд керується приписами постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати", відповідно до якої середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Так, згідно довідки Національного банку України від 23.12.2015 року № 80/30-025/119 заробітна плата позивача за останні 2 календарні місяці роботи середньомісячна зарплата позивача становить 14 943,81 грн. Середньоденна заробітна плата складає 711,61 грн.

Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача за 2015 рік становить - 32 днів, за 2016 рік становить - 251 день, за 2017 рік - 101 днів. Відповідно середній заробіток ОСОБА_1, за час вимушеного прогулу з 17 листопада 2015 року по 01 липня 2017 року складає 280 374, 34 грн.

При цьому, суд зазначає, що за період вимушеного прогулу позивач був зареєстрований, як безробітний в Дніпровському РЦЗ в місті Києві з 11 грудня 2015 року та отримував дохід у період з 01.01.2016 року по 20.12.2016 року на загальну суму 62 566,09 грн., що підтверджується довідками Державного центру зайнятості Дніпровського РЦЗ в місті Києві від 14.04.2017 року №828 та №829. За таких обставин, загальна сума, що підлягає стягненню з відповідача становить 217 808,25 грн.

Відповідно до п.2 та п.3 ч. 1 ст.256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, постанова суду в частині поновлення Позивача на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

В частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, суд зазначає про наступне.

За визначенням статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суду належить встановити обставини наявності такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, зокрема: чим підтверджується факт заподіяння позивачеві втрат майнового та немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Поряд із цим в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідачів; крім того, позовна заява не містить обставин, з яких виходив позивач при визначенні розміру заявленої до відшкодування шкоди, та обґрунтованого розрахунку спірної суми.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди нормативно та документально не підтверджуються.

В частині позовних вимог щодо стягнення із Відповідача компенсації витрат на правову допомогу, які із вини Відповідача поніс Позивач, у зв'язку із підготовкою даної позовної заяви, відповідно до договору про надання юридичних послуг (правових послуг, правової допомоги) від 07 грудня 2015 року в розмірі 7543,00 грн., суд зазначає наступне.

З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що з метою оскарження у судовому порядку дій Відповідача щодо звільнення Позивача з займаної посади, 07 грудня 2015 року Позивач уклав договір про надання юридичних послуг (правових послуг, правової допомоги) б/н із фахівцем у галузі права Підприємство «Турбота-200» в особі директора ОСОБА_4 (виконавець), відповідно до якого, виконавець зобов'язаний надати позивачу юридичні послуги (правові послуги, правову допомогу) щодо підготовки та подачі позовної заяви до суду про визнання наказу про звільнення протиправним та відшкодування витрат на юридичні послуги (правові послуги, правову допомогу), а також здійснення інших процесуальних дій від імені замовника.

Оскільки умови договору виконавцем виконані у повному обсязі, 14 грудня 2015 року сторонами підписано акт прийому-передачі наданих правових послуг, правової допомоги відповідно до договору про надання юридичних послуг (правових послуг, правової допомоги) б/н від 07.12.2015 року та 15 грудня 2015 року Позивач сплатив виконавцеві 1760,00 грн.

Вподальшому, позивачем було сплачено 480,00 грн. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 29 грудня 2015 року; 770 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 20 лютого 2016 року; 660 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 10 травня 2016 року; 360 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 8 червня 2016 року; 400 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 14 червня 2016 року; 1473 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняттяпередачу наданих послуг від 3 серпня 2016 року; 890 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 14 вересня 2016 року; 750 грн. 00 коп. на правову допомогу відповідно до Акта про прийняття-передачу наданих послуг від 19 жовтня 2016 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України, витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно зі ст. 1 "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Тобто, на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо).

Позивачем долучено до матеріалів справи документи на підтвердження виконання юридичних послуг та надання правової допомоги.

Відповідно до норм Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік", із 01 січня 2016 року установлено мінімальну заробітну плату у розмірі 1378,00 грн.

Тобто, розмір компенсації витрат на правову допомогу не повинен перевищувати 551,20 грн. за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Оскільки у матеріалах справи міститься документальне підтвердження понесених Позивачем витрат на правову допомогу, Суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимог Позивача про стягнення з Відповідача витрат, понесених Позивачем на правову допомогу, у розмірі 7543,00 грн.

Частиною 1 ст.11 КАС України, визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.

Крім того, в ч.2 ст.72 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 159 КАС України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на вищевказане суд, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог Позивача частково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 7-12, 71, 122, 158-163 КАС України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного господарського управління Національного банку України № 492-к від 17 листопада 2015 року про звільнення Позивача з посади провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України.

3. Зобов'язати Національний банк України поновити ОСОБА_1 на посаду провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України.

4. Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 217 808,25 грн. (двісті сімнадцять тисяч вісімсот вісім гривень 25 коп.)

5. Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу на суму 7543 грн. 00 коп. (сім тисяч п'ятсот сорок три гривні нуль копійок)

6. У задоволені інших позовних вимог відмовити.

7. Допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста сектору систем гарантованого електропостачання відділу організації гарантованого електропостачання та електрогосподарства управління організації енергозабезпечення Головного господарського управління Національного банку України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

Постанова, відповідно до ч. 1 статті 254 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня отримання копії постанови за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий суддя І.А. Качур

Судді В.І. Келеберда

А.Б. Федорчук