ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 травня 2017 року м. Київ К/800/11239/17

К/800/10870/17

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі суддів:

Калашнікової О.В.,

Кравцова О.В.,

Єрьоміна А.В.

розглянувши у попередньому розгляді справу за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та Державної авіаційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року у справі №826/17492/16 за позовом ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи - Приватне акціонерне товариство «Міжнародні авіалінії України», Державна авіаційна служба України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Українсько-середземноморські авіалінії», про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року №819, -

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулась в суд з позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи - Приватне акціонерне товариство «Міжнародні авіалінії України», Державна авіаційна служба України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Українсько-середземноморські авіалінії», в якому просила визнати незаконною та нечинною з моменту прийняття постанову Кабінету Міністрів України від 28.09.1993 № 819 «Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувана постанова суперечить Конституції України, Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Податковому кодексу України, Закону України «Про адміністративні послуги».

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконними та нечинними з 01 січня 2014 року положення пунктів 5, 6 розділу II Додатку до Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 року № 819 «Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях», з наступними змінами та доповненнями; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Зобов'язано Кабінет Міністрів України, відповідно до частини 11 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, після набрання постановою суду законної сили невідкладно опублікувати резолютивну частину даної постанови суду у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, Кабінет Міністрів України та Державна авіаційна служба України звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень, а касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у липні 2016 року позивачем здійснено авіапереліт за маршрутом Київ - Бургас (Болгарія) - Київ.

Згідно з листом туроператора ТОВ «Універсальний Тревел Бутік» від 18.10.2016, вартість вказаного перельоту склала 4514,60 грн., з яких тариф - 3561,60 грн., а такси - 953,00 грн., в т.ч. збір за кожного пасажира, що відлітає з аеропорту України, у розмірі, еквівалентному 2,00 дол. США.

Підставою поданого позову є незгода позивача із збором за кожного пасажира, що був стягнутий з позивача при здійсненні польоту за маршрутом Київ - Бургас (Болгарія) - Київ на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28.09.1993 № 819 «Про створення Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях» (далі - Постанова № 819).

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що стягнення на підставі Постанови № 819 зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та свідчить про незаконність Постанови № 819 в цій частині.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій виходячи з наступного.

Частиною 4 статті 12 Повітряного кодексу України встановлено, що для забезпечення реалізації основних напрямів державної політики у сфері авіаційної діяльності та використання повітряного простору України, утримання та забезпечення діяльності уповноваженого органу з питань цивільної авіації з метою виконання покладених на нього завдань та функцій, участі та представництва України у міжнародних авіаційних організаціях та інших заходах діє Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.

Згідно з частиною 5 статті 12 Повітряного кодексу України надходженнями Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі - Фонд) є державні збори із суб'єктів авіаційної діяльності:

1) за сертифікацію, реєстрацію, перереєстрацію об'єктів та суб'єктів авіаційної діяльності та супроводження їх діяльності;

2) за надання прав на експлуатацію повітряних ліній;

3) за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України;

4) за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває до аеропорту України;

5) за вчинення офіційних дій, пов'язаних з наглядом у сфері цивільної авіації, у тому числі під час виконання польотів в інших державах за договорами фрахту/лізингу, які розраховуються залежно від кількості та маси повітряних суден, строків тимчасового базування за кордоном та регіонів виконання польотів;

6) з авіаційної безпеки;

7) з інших передбачених законом надходжень.

Відповідно до частини 7 статті 12 Повітряного кодексу України забезпечення надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях здійснює уповноважений орган з питань цивільної авіації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2014 № 520 затверджено Положення про Державну авіаційну службу України.

Згідно з пунктом 1 даного Положення, Державна авіаційна служба України (далі - Державіаслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури, який реалізує державну політику у сфері цивільної авіації та використання повітряного простору України та є уповноваженим органом з питань цивільної авіації.

Підпунктом 19 пункту 4 Положення про Державну авіаційну службу України передбачено, що Державіаслужба відповідно до покладених на неї завдань забезпечує надходження та використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.

Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку, що Державна авіаційна служба України є уповноваженим органом з питань цивільної авіації, входить до системи органів виконавчої влади, забезпечує реалізацію державної політики в сфері цивільної авіації та забезпечує надходження і використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях.

Відповідно, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується Державіаслужбою у відповідності до Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України (далі - Положення № 819), що затверджене Постановою № 819.

Відповідно до пункту 4 Положення №819 державні збори сплачуються юридичними і фізичними особами у розмірах згідно з додатком.

Додатком до Положення №819 передбачено розміри державних зборів за надання державних послуг із сертифікації, реєстрації тощо. Іншими нормативними актами ставки зборів не визначено.

Судами встановлено, що при нарахуванні збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, Державіаслужба застосовує ставки збору, що містяться в додатку до Положення № 819 в колонці «Державні послуги» розділу ІІ «Експлуатація авіаційної техніки» в пункті 5 «Видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній», яким встановлено наступні розміри державного збору за державну послугу - видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній:

- у межах України (у тому числі чартерні перевезення): під час подання заяви - 63,2 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць; за видачу документа (свідоцтва, сертифіката, тощо) - 25,4 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць;

- міжнародних (за винятком чартерних перевезень): під час подання заяви - 140,8 неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць; за видачу документа (свідоцтва, сертифіката, тощо) - 400 доларів США за кожний маршрут.

Даним пунктом передбачено, що державний збір збільшується з розрахунку:

- у межах України (у тому числі чартерні перевезення): за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту, на 0,5 доларів США; за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває, на 2,5 доларів США;

- міжнародних (за винятком чартерних перевезень): за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту, на 2 долари США; за кожну тонну вантажу, що відправляється чи прибуває, на 10 доларів США.

Вказані додаткові показники коригування розмірів державного збору застосовуються і при видачі дозволів на виконання чартерних міжнародних перевезень пасажирів та (або) вантажу з України або в Україну (пункт 6 додатку до Положення № 819).

Тобто, як вірно зазначено судами, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується уповноваженим органом з питань цивільної авіації на підставі підзаконного нормативно-правового акта (Постанова № 819) за ставками збору за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній, а тому посилання касаторів на те, що Державіаслужба не здійснює нарахування зборів за кожного пасажира є безпідставними.

З цього приводу колегія суддів вбачає за необхідне зазначити наступне.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що, встановлення оскаржуваною постановою №819 обов'язку сплати збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, порушує п.15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року.

Відповідно до даного пункту кожен аеропорт у Договірній державі, відкритий для громадського користування її національними повітряними суднами, відкритий також, з урахуванням положень Статті 68, на однакових умовах для повітряних суден усіх інших Договірних держав.

Такі самі однакові умови застосовуються при користуванні повітряними суднами кожної Договірної держави всіма аеронавігаційними засобами, включаючи радіо - і метеорологічне забезпечення, які можуть бути надані для суспільного користування з метою забезпечення безпеки та оперативності аеронавігації.

Жодна Договірна держава не стягує будь-яких мита, податків або інших зборів лише за право транзиту через її територію або вліт на її територію, або вильоту з її території будь-якого повітряного судна Договірної держави або присутніх на ньому осіб, або майна.

Як встановлено судами, збір, встановлений пунктами 5, 6 розділу II Додатку до Положення, затвердженого Постановою № 819, сплачується за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

10 серпня 1992 року Україна приєдналася до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року.

9 вересня 1992 року дана Конвенція набула чинності для України і, у відповідності до ст.9 Конституції України, стала частиною національного законодавства.

Згідно з частиною 2 статті 3 Повітряного кодексу України, у разі якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж передбачені Повітряним кодексом України та іншими актами законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору України.

Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 № 9 встановлено, що виходячи з положення статті 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що стягнення на підставі Постанови № 819 зборів за виліт/приліт пасажирів/вантажів з/на території України суперечить статті 15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та свідчить про незаконність Постанови № 819 в цій частині.

Крім того, колегія суддів вбачає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Повітряного кодексу збори, які визначені пунктами 1 та 2 частини п'ятої статті 12 цього Кодексу, справляються до набрання чинності законом про адміністративні послуги та іншими законами, що регулюють справляння відповідних зборів відповідно до пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України.

Закон України «Про адміністративні послуги» набрав чинності 07.10.2012 року.

Як встановлено судами, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується відповідно до Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України, затвердженого Постановою № 819, а саме - додатку до Положення № 819 в колонці «Державні послуги» розділу ІІ «Експлуатація авіаційної техніки» в пункті 5 «Видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній».

Тобто, даний збір розраховується Державіаслужбою за ставками збору за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній (збору за надання прав на експлуатацію повітряних ліній, передбаченого в переліку джерел формування Фонду в пункті 2 частини 5 статті 12 Повітряного кодексу України).

Враховуючи те, що збір за кожного пасажира відповідно до оскаржуваної постанови №819 фактично являється складовою частиною збору за надання прав (дозволів) на експлуатацію повітряних ліній та розраховується за ставками, визначеними для обрахування такого збору, а також те, що збір за надання прав на експлуатацію повітряних ліній (п. 2 ч. 5 ст. 12 Повітряного кодексу) відповідно до п.3 Прикінцевих та перехідних положень не справляється з дня набрання чинності Законом України «Про адміністративні послуги» (07.10.2012 року), колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскаржувана постанова №819 в частині нарахування збору за кожного пасажира суперечить вимогам діючого законодавства.

Щодо посилань позивача невідповідність оскаржуваної постанови вимогам Закону України «Про адміністративні послуги» колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.1 ст.1 Закону України «Про адміністративні послуги» адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов'язків такої особи відповідно до закону.

Пунктом 3 даної статті передбачено, що суб'єктом надання адміністративної послуги є: орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб'єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.

Відповідно до ст.5 даного Закону виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, встановлюються:

1) найменування адміністративної послуги та підстави для її одержання;

2) суб'єкт надання адміністративної послуги та його повноваження щодо надання адміністративної послуги;

3) перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги;

4) платність або безоплатність надання адміністративної послуги;

5) граничний строк надання адміністративної послуги;

6) перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.

Адміністративні послуги визначаються виключно законом.

Статтею 11 передбачено, що при наданні адміністративних послуг у випадках, передбачених законом, справляється плата (адміністративний збір).

Розмір плати за надання адміністративної послуги (адміністративного збору) і порядок її справляння визначаються законом з урахуванням її соціального та економічного значення.

Із вищезазначеного вбачається, що перелік адміністративних послуг, розмір та порядок сплати зборів за їх надання в силу приписів ст.5, 11 Закону України «Про адміністративні послуги» встановлюється виключно законом.

Враховуючи те, що постанова №819 являється підзаконним нормативно-правовим актом, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про невідповідність оскаржуваної постанови Закону України «Про адміністративні послуги» в частині нарахування збору за кожного пасажира.

Щодо посилань позивача на невідповідність постанови №819 Конституції та Податковому кодексу України, колегія суддів вбачає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно ст.67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 92 Конституції визначено, що Виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Статтею 75 Конституції України встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Пунктом 3 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено прийняття законів.

Відповідно до статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Згідно з підпунктом 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.03.2005 № 2-рп/2005 встановлення системи оподаткування, податків і зборів, їх розмірів та порядку сплати є виключною прерогативою закону.

У пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.2009 № 15-рп/2009 зазначено, що право встановлювати (скасовувати) загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) належить до законодавчих повноважень Верховної Ради України. Це виключне повноваження передбачає і право парламенту визначати всі елементи правового механізму регулювання податків і зборів (обов'язкових платежів), у тому числі податкову ставку (розмір податку на одиницю оподаткування) та строки справляння податку.

Із вищезазначеного вбачається, що виключним повноваженням Верховної Ради України являється встановлення податків та зборів, що передбачає також і встановлення всіх елементів регулювання правового механізму їх обчислення та стягнення.

У мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 20.05.2010 № 14-рп/2010 вказано, що конституційне повноваження Кабінету Міністрів України забезпечувати проведення податкової політики (пункт 3 статті 116 Конституції України) не передбачає права встановлювати загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) або визначати окремі елементи їх правового механізму регулювання. Делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади порушує конституційний принцип поділу державної влади, що суперечить вимогам статті 6, частини другої статті 8, частини другої статті 19, частини першої статті 67, пункту 1 частини другої статті 92 Конституції України.

Із зазначеного можна зробити висновок, що встановлення державних зборів та елементів їх правового регулювання (розмір та порядок обчислення та сплати) відбувається виключно законом. Делегування парламентом функції зі встановлення державних зборів, які є обов'язковими для сплати, іншим органам державної влади (зокрема, Кабміну) суперечать Конституції України.

Крім того, враховуючи відсутність у Повітряному кодексі України усіх елементів правового механізму регулювання зборів із суб'єктів авіаційної діяльності за надання адміністративних послуг (ставок та строків сплати), колегія суддів приходить до висновку про безпідставність твердження касаторів про встановлення зборів до Фонду безпосередньо Повітряним кодексом України.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст.6 Податкового кодексу України збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Пунктом 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України в редакції, чинній до 1 січня 2014 року передбачалось, що збори (плата, внески), не встановлені цим Кодексом як загальнодержавні або місцеві, але встановлені законодавчими актами України як обов'язкові платежі до набрання чинності цим Кодексом, справляються за правилами, встановленими цими законодавчими актами України, до набрання чинності законом про адміністративні послуги та іншими законами, що регулюватимуть справляння відповідних зборів (плати, внесків).

Частиною 5 статті 20 Закону України «Про адміністративні послуги» визнано таким, що втрачає чинність з 1 січня 2014 року пункт 2 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України.

Враховуючи вищезазначене, а також те, що в силу положення ч.5 ст.20 Закону України «Про адміністративні послуги» п. 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України втратив чинність, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність визнання незаконними та нечинними пунктів 5, 6 розділу II Додатку до Положення, затвердженого Постановою № 819 з моменту втрати чинності пункту 2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України, тобто з 1 січня 2014 року.

Щодо посилань касаторів на неврахування судами положень пункту 10 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до пункту 10 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, Державної податкової адміністрації України та інших центральних органів виконавчої влади, прийняті до набрання чинності цим Кодексом на виконання законів з питань оподаткування, та нормативно-правові акти, які використовуються при застосуванні норм законів про оподаткування (в тому числі акти законодавства СРСР), застосовуються в частині, що не суперечить цьому Кодексу, до прийняття відповідних актів згідно з вимогами цього Кодексу.

Як вбачається зі змісту Постанови № 819 та не заперечується сторонами, Постанова № 819 прийнята на виконання розпорядження Президента України від 30.12.1992 р. «Про заходи щодо забезпечення міжнародної авіаційної діяльності України».

Відтак, Постанова № 819 не є нормативно-правовим актом, що прийнятий на виконання законів з питань з оподаткування, а тому п.10 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу не підлягає застосуванню до спірних правововідносин.

Щодо посилань Кабінету Міністрів України на порушення позивачем строку для звернення до суду за захистом порушених прав, колегія суддів вбачає за необхідне звернути увагу на наступне.

Частиною 2 ст.99 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, у липні 2016 року при купівлі авіаквитків за маршрутом Київ - Бургас (Болгарія) - Київ позивачем було сплачено збір за кожного пасажира, що відлітає з аеропорту України, у розмірі, еквівалентному 2,00 дол. США.

Про обов'язок сплати такого збору позивач дізналася із листа туроператора ТОВ «Універсальний Тревел Бутік» від 18.10.2016.

Судами встановлено, що при нарахуванні збору за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, Державіаслужба застосовує ставки збору, що містяться в додатку до Положення № 819 в колонці «Державні послуги» розділу ІІ «Експлуатація авіаційної техніки» в пункті 5 «Видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній», яким встановлено наступні розміри державного збору за державну послугу - видача дозволів на експлуатацію повітряних ліній.

Таким чином, збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, розраховується уповноваженим органом з питань цивільної авіації на підставі підзаконного нормативно-правового акта (Постанова № 819) за ставками збору за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній.

Відповідно, з огляду на те, що збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, Постановою № 819 не визначений та розраховується за ставками іншого збору (збір за видачу дозволів на експлуатацію повітряних ліній), твердження скаржників про початок перебігу строку звернення до суду з позовом про визнання Постанови № 819 незаконною з моменту її опублікування є безпідставними, адже незважаючи на опублікування Постанови № 819, її текст не містить окремих норм про збір за кожного пасажира та позивач не могла знати, що норми Постанови № 819, передбачені для одного збору, застосовуватимуться для іншого.

У касаційній скарзі заявники посилаються також на те, що про порушення своїх прав позивач могла дізнатись у 2003 році з моменту реєстрації ТОВ «Аерохендлінг», учасником якого є позивач, оскільки виходячи із даних Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що до видів діяльності ТОВ «Аерохендлінг» відноситься, зокрема, надання інших послуг бронювання та пов'язана з цим діяльність, пасажирський авіаційний транспорт (основний), вантажний авіаційний транспорт тощо.

З цього приводу суд зазначає, що ТОВ «Аерохендлінг» не являється ліцензованим авіаперевізником та не здійснює авіаперевезень пасажирів, а тому сам факт володіння позивачем корпоративними правами даного Товариства не може безумовно вказувати на можливість позивача дізнатися про порушення своїх прав з моменту реєстрації такого Товариства.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року, відмовлено у задоволенні клопотання Кабінету Міністрів України про залишення позовної заяви ОСОБА_4 без розгляду.

Зазначена ухвала сторонами по справі оскаржена не була та набрала законної сили.

Відповідно до ст.220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Відповідно, враховуючи, що питання про порушення позивачем строків на звернення до суду уже вирішено ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року, яка відповідачем не оскаржена та набула законної сили, колегія суддів приходить до висновку про безпідставність посилань Кабінету Міністрів України на порушення судами норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішень.

Щодо твердження касаторів про відсутність порушення прав позивача оскаржуваною постановою, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 6 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Відповідно до ч.2 ст.171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Оскаржувана постанова №819 прийнята Кабінетом Міністрів України 28 вересня 1993 року, а, отже, являється нормативно-правовим актом.

Отже, враховуючи те, що позивачем при купівлі квитка на авіарейс Київ - Бургас (Болгарія) - Київ було сплачено збір за кожного пасажира, який відлітає з аеропорту України, відповідно до оскаржуваної постанови №819, тобто норми даної постанови було безпосередньо застосовано до позивача, то відповідно до приписів норми ч.2 ст.171 КАС України позивач набув право на оскарження даного нормативно-правового акту як такого, що порушує його права та охоронювані законом інтереси.

Щодо посилань касаторів на порушення судами норм процесуального права щодо розгляду справи повноважним судом, колегія суддів зазначає наступне.

Обґрунтовуючи порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанції, заявники посилаються на лист Окружного адміністративного суду м.Києва, відповідно до якого вбачається, що суддя Шулежко В.П. перебував на лікарняному у період з 16.01.2017 р. по 20.01.2017 р.

Разом з тим, у запереченнях проти касаційної скарги позивач посилається на ст.8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (право особи на розгляд справи повноважним судом), п.10 ч.1 ст. 3 КАС України (письмове провадження), зазначаючи, що право сторін на розгляд справи повноважним судом в розумінні ст.8 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» дотримано.

Крім того, як зазначає позивач, із листа Окружного адміністративного суду м.Києва прямо не вбачається, чи перебував суддя Шулежко В.П. на лікарняному саме 20.01.2017 р., оскільки в листі вказано «з 16.01.2017 по 20.01.2017» (а не «по 20.01.2017 р. включно»).

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.24 КАС України адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів.

Згідно зі ст. 25 КАС України усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Відповідно до норм ст.8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» суддя розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до закону. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб.

Із вищезазначеного вбачається, що суд апеляційної інстанції встановивши порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, прийняття рішення неповноважним судом, приймає рішення про скасування ухваленої таким складом суду постанови чи ухвали та приймає нове рішення.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, при цьому залишивши постанову суд без змін.

Із встановлених по справі обставин вбачається, що оскаржувані рішення прийняті повноважним судом відповідно в розумінні норм Кодексу адміністративного судочинства України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

За правилами ст.220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Зважаючи на те, що за наслідками касаційного розгляду колегія суддів вважає вірними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову, а також на те, що відповідно до норми ст.220 КАСУ суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати на надавати оцінку доказам, вирішувати питання про їх достовірність, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій.

Згідно ч.3 ст.220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням викладеного, судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

у х в а л и л а :

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державної авіаційної служби України відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: