Провадження №22-ц/784/804/17

Справа № 489/1616/16-ц Головуючий у 1 інстанції Кокорєв В.В.

Провадження № 22-ц/784/804 /17 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1

Категорія 5

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

10 квітня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Лисенка П.П.,

суддів: Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання – Тищенком Л.С.,

з участю:

позивача – ОСОБА_2,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» – ОСОБА_3 рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 лютого 2017 року, ухваленого в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» про встановлення факту перебування у трудових відносинах, визначення розміру заробітної плати, стягнення заборгованості із заробітної плати, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

у с т а н о в и л а :

05 квітня 2016 року ОСОБА_2 пред’явив до Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» (далі Товариство) зазначений позов, який обґрунтовував наступним.

30 грудня 2015 року він уклав з відповідачем безстроковий трудовий договір, у зв’язку з чим написав відповідну заяву, яку разом з трудовою книжкою, копією паспорту, ідентифікаційним кодом та копією диплома про освіту, передав особисто директору Товариства ОСОБА_4

З того часу він став працювати у Товаристві юристом, виконуючи роботу, за дорученням директора.

29 лютого 2016 року між ним та директором відбувся особистий конфлікт, наслідком чого стало звільнення за власним бажанням.

ОСОБА_4 повернув позивачеві трудову книжку, обіцяючи розрахуватися за останній місяць роботи найближчим часом.

Посилаючись на те, що взятого слова той не дотримався, та декілька разів уточнивши свої вимоги, кінцево просив:

● встановити факт його перебування у трудових відносинах з відповідачем;

● визначити розмір його заробітної плати у 4 167 гривень 00 копійок на місяць;

● стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» на його користь 4 167 гривень 00 копійок заборгованості із заробітної плати за лютий 2016 року; 793 гривні 72 копійки грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та 30 756 гривень 37 копійок середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Заперечуючи проти такого, представник відповідача пояснював, що позивач працював у Товаристві не за трудовим договором, а виконував роботу з юридичного обслуговування за цивільно-правовою угодою, для чого йому була видана довіреність.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 лютого 2017 року позов задоволено у повному обсязі.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» – ОСОБА_3 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати і ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити за його недоведеністю.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи, положенням чинних цивільного та трудового законодавств.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене рішення суду 1 інстанції в частині встановлення розміру заробітної плати скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення, яким у вимозі відмовити; рішення в частині стягнення заборгованої плати за працю, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації за невикористану відпустку змінити, зменшивши розмір відшукуваних грошових сум, оскільки в названих частинах районний суд ухвалив його без точного додержання норм матеріального й процесуального права.

В іншій частині рішення слід залишити без змін.

Так, вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому судовому рішенні, суд 1 інстанції вважав установленим, що сторони перебували у трудових відносинах, які були припинені з ініціативи позивача. При цьому, відповідач не провів остаточного розрахунку при звільненні, заборгувавши заробітну плату за лютий 2016 року та не сплативши позивачеві компенсацію за 4 дні невикористаної відпустки. У зв’язку з цим останній повинен сплатити заборговані грошові кошти, виходячи з названого позивачем розміру заробітної плати, та середній заробіток за час затримки розрахунку за час, що минув з дня звільнення і до дня пред’явлення зазначеного позову.

Колегія суддів судової палати частково погоджується з установленими судом 1 інстанції фактами та правовідносинами, проте вважає його висновки щодо розміру заробітної плати та грошових сум, належних до сплати відповідачем - завищеними.

За Конституцією України, статтею 27 ЦПК України та пунктом 1 статі 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів, який здійснюється в порядку конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського судочинств.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, статей 1, 3-4, 10-11, 303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Такий розгляд проводиться, виходячи із загальних засад цивільного законодавства про: неприпустимість свавільного втручання держави у сферу особистого життя людини, її цивільного права та інтересу; справедливість; добросовісність та розумність.

В порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ч. 2 ст. 16 ЦК України) і обраний позивачем.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Для цього, він розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.

Відповідно до статей 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року “Про судове рішення у цивільній справі” - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 – 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов’язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач – для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В силу ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Трудовий договір є правовою підставою прав та обов’язків, що виникають між працівником та роботодавцем.

Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме, довіреності з мокрою печаткою Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» від 30.12.2015 року, підписану його директором, позивач працював у відповідача за трудовим договором на посаді юриста (а.с. - 201).

Іншого, а це твердження відповідача, що довіреність видана на виконання цивільно-правового договору доручення, свого підтвердження у суді не знайшло, оскільки названого договору, як того вимагає глава 68 ЦК України, на доказ цього ним не надано.

Більше того, на підтвердження трудових відносин позивач надав обсяг роботи, яку виконував як юрист товариства (а.с. – 12-37).

За такого, суд 1 інстанції вірно вважав, що між сторонам існували трудові відносини, які обґрунтовано і підтвердив своїм рішенням.

У зв’язку з цим, у сторін виникли права та обов’язки, що випливають з трудових відносин, зокрема, і щодо оплати праці, виплати компенсації за невикористану відпустку, проведення остаточного розрахунку при звільненні.

При цьому, в порядку встановлення фактів, що мають юридичне значення, не може встановлюватися заробітна плата, оскільки це не є належним засобом захисту трудового права.

У разі якщо така вимога буде заявлена, то в її задоволенні слід відмовити, а питання про дійсний розмір заробітної плати вирішувати виходячи з наданих сторонами належних та допустимих доказів, а у разі їх відсутності чи недостатності, з положень закону про мінімальний розмір плати за працю на період спору.

Оскільки районний суд був іншої думки і встановив заробітну плату в порядку встановлення факту, то в цій частині рішення слід скасувати і у вимозі відмовити.

Стосовно заборгованих з заробітної плати грошових сум, то слід виходити з наступного.

Трудовий спір стосується часу січень-лютий 2016 року. На той час мінімальна заробітна плата становила 1 378 гривень на місяць.

Оскільки відповідач не сплатив заробіток за лютий, то відповідно до положень ст. 116 КЗпП України, його слід було стягнути з нього саме у вказаному розмірі.

Суд стягнув заробітну плату в більшому розмірі, у зв’язку з чим її розмір слід привести до названого вище - рішенням апеляційної інстанції.

Що ж до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, то в порядку ст. 117 КЗпП України його слід стягнути починаючи з дня затримки і до ухвалення судом 1 інстанції рішення, тобто за 243 робочі дні.

Виходячи з положень постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» доведений середньоденний заробіток позивача на той час становив 68 гривень 90 копійок (2 756 гривень: 40 робочих днів = 68 гривень 90 копійок), а, відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку – 16 742 гривні 70 копійок, які і слід було стягнути з відповідача на користь позивача.

Оскільки суд стягнув середній заробіток у більшому розмірі, то його слід привести у відповідність з виписаним розміром рішенням суду апеляційної інстанції.

У зв’язку з виписаним вище, зменшенню до 275 гривень 60 копійок підлягає розмір компенсації за 4 дні невикористаної відпустки.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів ,-

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «САНАТІО» – ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 лютого 2017 року в частині вирішення вимоги ОСОБА_2 про визначення розміру щомісячної заробітної плати скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у вимозі з підстави відсутності такого способу захисту.

Це ж рішення, в частині вирішення вимог про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану відпуску - змінити, зменшивши розмір заборгованості з виплати заробітної плати з 4 167 гривень 00 копійок до 1 378 гривень 00 копійок, середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.03.2016 року і по 15.02.2017 року з 30 756 гривень 37 копійок до 16 742 гривень 70 копійок та компенсації за невикористану відпуску з 793 гривень 72 копійок до 275 гривень 60 копійок.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціального суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий П.П. Лисенко

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_5