№ 201/13432/16-а

провадження 2-а/201/48/2017

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2017 року Жовтневий районний суд

м . Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання відмови в наданні інформації недійсною, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 17 листопада 2016 року звернувся до суду з позовом до відповідача КВ житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання відмови в наданні інформації недійсною, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди; позовні вимоги не довоювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові посилався на те, що він мешкає в квартирі АДРЕСА_1 м Дніпрі, в цьому будинку, крім житлових приміщень квартир, є і нежитлові приміщення, які, на думку позивача, знаходяться в комунальній власності. В зв'язку з цим позивач і звернувся до відповідача з письмовим запитом від 13 червня 2016 року про надання інформації стосовно нежитлових приміщень вказаного будинку, переліку і об'єму надаваємих ними послуг, кошторису та інш.. Йому надано письмову відповідь 16 червня 2016 року № 467, але там була відмова в наданні вказаної інформації. Вважає вказану відмову протиправною, оскільки порушуються його право на конкретну інформацію; позивач знову звернувся до відповідачів з питаннями роз'яснення такої відповіді та отримання належної відповіді по суті його звернення, але знову таку інформацію не отримав. Позивач звертався з заявами та скаргами до відповідача та його органів з питаннями усунення порушення законів при необхідності надання публічної інформації, але вони ніяких дій для цього не зробили і фактично відбувається бездіяльність. Йому завдана моральна шкода. Позивач вважає вказане незаконним і протиправним, оскільки цим порушуються його права, в добровільному порядку питання не вирішується, відповідач не погоджується з доводами позивача, просив визнати відмову в наданні інформаційного запиту протиправною бездіяльністю відповідача щодо неналежного виконання закону про надання публічної інформації та зобов'язати відповідача надати таку відповідь на його звернення від 13 червня 2016 року, стягнути моральну шкоду, задовольнивши позов у повному обсязі.

Представник відповідача КВ житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Жовтневого району м. Дніпропетровська позовні вимоги не визнав, вказавши, що дійсно позивач звертався до них з письмовим запитом про надання публічної інформації, в передбачений законом строк вони надали відповідь по суті звернення; бездіяльності в них немає, оскільки постійно працюють над цим і іншими зверненнями громадян по цим та іншим питанням, документального підтвердження незаконності їх дій чи бездіяльності по вказаному питанню немає. На всі письмові звернення позивача вони йому надавали своєчасні письмові відповіді, відповідно реагували на них, скарги скеровували до відповідних служб і підрозділів, вони діють в межах своєї компетенції, порушення закону чи бездіяльності з їх боку не було, будь-якої шкоди (в тому числі і моральної) не завдавали; вважають позовні вимоги до них безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

З'ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Відповідно до ст. 6 КАС України кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом.

Згідно п. 1 ч. І ст. 18 КАС України адміністративні справи, в якій однією із сторін є орган або посадова особа місцевого самоврядування, підсудні місцевим судам. А відповідно до ч. З ст. 18 цього Кодексу справи, щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом за вибором позивача.

Згідно ч. 2 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи з приводу оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які вчинені (допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи, вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) особи-позивача.

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В обґрунтування звернення з позовом до адміністративного суду позивач посилався на норми Кодексу адміністративного судочинства України. За приписами ч. 1 ст. 5 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. КАС України визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Згідно зі ст. З КАС України справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дії їй бездіяльності Конституцією чи іншими законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України при здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону.

Згідно статті 6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Стаття 19 Конституції України передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Судом з'ясовано, що позивач ОСОБА_1 мешкає по мешкає в квартирі АДРЕСА_1 м Дніпрі, а відповідач зареєстрований і знаходиться в Жовтневому (Соборному) районі міста і тому він звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в порядку, передбаченому законом.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 звернувся до відповідача з письмовим запитом від 13 червня 2016 року про надання інформації стосовно нежитлових приміщень вказаного будинку, переліку і об'єму надаваємих ними послуг, кошторису та інш.. Йому надано письмову відповідь від 16 червня 2016 року № 467, але там, на думку позивача, була відмова в наданні вказаної інформації. Позивача вважає вказану відмову протиправною, оскільки, як він стверджує, порушуються його право на конкретну інформацію; позивач знову звернувся до відповідачів з питаннями роз'яснення такої відповіді та отримання належної відповіді по суті його звернення, але знову таку інформацію не отримав.

Позивач вважає вказане незаконним і протиправним, оскільки цим порушуються його права, в добровільному порядку питання не вирішується, відповідач не погоджуються з доводами позивача і ОСОБА_1 вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34). Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. У зв'язку з цим статтею 32 Конституції України передбачено судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Вимоги позивача ґрунтуються на тому, що він вважає, що КВ ЖРЕП Жовтневого району на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації» повинно йому надати інформацію щодо переліку нежитлових приміщень комунальної власності у будинку за адресою вул. Жуковського, 39/41, а також відомості про перелік та обсяг послуг, що отримують від КВ ЖРЕП дані приміщення та кошториси цих послуг.

Відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» КВ ЖРЕП Жовтневого району не є розпорядником запитаної позивачем інформації щодо переліку нежитлових приміщень комунальної власності у будинку за адресою вул. Жуковського, 39/41, а також відомості про перелік та обсяг послуг, що отримують від КВ ЖРЕП дані приміщення та кошториси цих послуг.

Так, Законом України «Про доступ до публічної інформації» регламентований порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Визначення поняття «публічна інформація» наведено у статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Так, відповідно до ч. 1 ст.1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація визначається як відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Тобто, за змістом наведеної статті можна виділити такі ознаки публічної інформації: готовий продукт інформації, який отриманий або створений лише в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством; заздалегідь відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація; така інформація знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень або інших розпорядників публічної інформації; інформація не може бути публічною, якщо створена суб'єктом владних повноважень не під час виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків; інформація не може бути публічною, якщо створена не суб'єктом владних повноважень.

Отже, визначальним для публічної інформації є те, щоб вона була заздалегідь готовим, зафіксованим продуктом, отриманим або створеним суб'єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов'язків. Однак КВ ЖРЕП Жовтневого району є юридичною особою, яка надає житлово - комунальні послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, тобто не є суб'єктом владних повноважень.

Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації» суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб'єкти, визначені уст. 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання; юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;

суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

До розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють: інформацією про стан довкілля; інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян; іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією). На розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

При цьому, КВ ЖРЕП Жовтневого району існує на умовах господарського розрахунку, на кошти, що отримує як плату за надані житлово-комунальні послуги. Лише іноді виділялись певні кошти з бюджету на проведення поточних ремонтів; запит не стосувався використання бюджетних коштів; запит стосувався відносин підприємства не з запитувачем інформації, а відносин із третіми особами.

Згідно з ч. 8 ст. 19 Господарського кодексу України забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

З огляду на прямі вимоги ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» КВЖРЕП Жовтневого району не є розпорядником запитуваної позивачем інформації, тому і заявлені вимоги позивача надати таку інформацію є незаконними. Більш того, позивачеві у відповіді було роз'яснено, який орган місцевого самоврядування може надати запитувану інформацію.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах ст. ст., що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в: недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК); поширення про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК); розкриття таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК); піддання фізичної особи катуванню, жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст. 289 ЦК); неповага до гідності та честі особи (ст. 297 ЦК); протиправне позбавлення права власності чи його обмеження (ст. 321 ЦК); безпідставне заволодіння особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК); створення власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК); неправомірне використання твору без згоди автора (ст. 443 ЦК); невиконання чи неналежне виконання умов зобов'язання (ст. 610 ЦК); безпідставна одностороння відмова від договору (ст. 651 ЦК); продаж товару неналежної якості (ст. 678 ЦК); втрата (нестача) чи пошкодження речі (ст. 951 ЦК); спричинення фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст. ст. 1166-1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права.

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Вирішення даної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, пов'язаними з неналежним виконанням взятих на себе обов'язків позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової чи не майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок цієї особи.

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти

індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до ч. 2 ст. 471 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів позивача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції з прав людини. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (стаття 37 Закону про пресу, стаття 65 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») у тому ж засобі масової інформації з метою обгрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов'язок відшкодувати моральну шкоду. Такого допущено не було. Посадовим особам, до яких звертався позивач надали відповідь, що є фактично відповіддю у розумінні права на відповідь

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу частина перша статті 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених Законом.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Частиною 6 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Тобто, позивач повинен довести, що дiями позивача було порушено його права. Однак, жодних інших доказiв позивачем до суду не надано.

Відповідно до ст. 21 Конституції права та свободи людини є непорушними, до яких відноситься й право згідно ст. 4І Конституції на володіння, користування і розпорядження власністю, яку придбано у відповідності до вимог закону.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у випадку його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту порушеного права згідно п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України є визнання незаконним рішення, дії або бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування. їх посадових або службових осіб.

Відповідно до вимог ст. 69 КАС України докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі,

або з власної ініціативи. Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Крім того, згідно до вимог ч. 3 ст. 2 КАС України «У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку». При цьому Пленум Вищого адміністративного суду у постанові від 6 березня 2008 року зауважив, що під час розгляду спорів щодо окарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених в позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам.

З огляду на заявлені позовні вимоги, доводи позивача, визначальними обставинами для вирішення спірних правовідносин є визначення відповідності оскаржуваних дій відповідача критеріям правомірності, які пред'являються до дій та рішень суб'єктів владних повноважень.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що дії відповідача стосовно спірного питання відповідають вимогам діючого законодавства, а тому позов не підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача щодо наполягання на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджуються, порушення прав позивача, в тому числі і визначених Конституцією України, іншими законами саме цими відповідачами не були допущені.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання відмови в наданні інформації недійсною, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди відмовити.

Таким чином позовні вимоги про визнання відмови в наданні інформації недійсною, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди в такому вигляді не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 40, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 23, 277, 1167 ЦК України, Законом України «Про доступ до публічної інформації», ст. 471 Закону України «Про інформацію», ст. ст. 2, 3, 5, 6, 18, 19, 69, 71, 72, 158-163, 167 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні адміністративного позову до Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Жовтневого району м. Дніпропетровська про визнання відмови в наданні інформації недійсною, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди відмовити.

Постанова може бути оскаржена в Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня її проголошення.

Суддя -