Провадження № 2/204/456/17

РІШЕННЯ

Іменем України

16 січня 2017 року м.Дніпро

Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська у складі:

головуючої судді Тітової І.В.

з участю секретаря Олішевської К.Й.

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до міського комунального підприємства «Дніпропетровський електротранспорт» про визнання звільнення з роботи незаконним та виплату середньої заробітної плати,

в с т а н о в и в:

20 грудня 2016 року до суду надійшов вищевказаний цивільний позов, у якому позивач просить стягнути з МКП «Дніпропетровський електротранспорт» на користь позивача середню заробітну плату за один рік, у розмірі 49000грн.42коп.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 08 квітня 2015р. наказом №447к МКП «Дніпропетровський електротранспорт» звільнено з роботи контролера пасажирського транспорту позивача на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України, у зв'язку з призивом до лав ОСОБА_3. Призов позивача на строкову військову службу до Національної гвардії України проводився в період часткової мобілізації, на особливий період, оголошеної Указом Президента України від 14 січня 2015 року №15/2015 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України №113-VІІІ від 15 січня 2015р. В період проходження військової службу в Національній гвардії України позивач приймав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпечені її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. 13 жовтня 2016р. позивач звільнений в запас, згідно до Указу Президента України від 26 вересня 2016р. №411/216 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призивом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015р. №15/2015р. 26 жовтня 2016р. позивач звернувся з заявою до відповідача (вхідний №1972), в якій просив виплатити середній заробіток за період проходження строкової військової служби за призовом під час мобілізації, в особливий період, з 21 квітня 2015р. по 13 жовтня 2016р., та визнати не чинним наказ № 447к МКП «Дніпропетровський електротранспорт» про його звільнення на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України. Свої вимоги позивач обґрунтував діючою нормою ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992р. №2233-ХІІ. 14 листопада 2016р. відповідач надав позивачу лист за №2505 в якому повідомив, що на 08 квітня 2015р., тобто в період призову позивача на строкову військову службу до Національної гвардії України, в період часткової мобілізації, в особливий період, оголошеної Указом Президента України від 14 січня 2015р. №15/2015 «Про часткову мобілізацію» редакція ст.119 КЗпП України не передбачала виплатити працівникам, призваним на строкову військову службу середнього заробітку на час проходження служби. Враховуючи те, що відповідач не визнає право позивача на отримання середнього заробітку за період проходження ним строкової військової служби за призовом під час мобілізації, в особливий період, з 21 квітня 2015р. по 13 жовтня 2016р., а також не чинним наказ №447к МКП «Дніпропетровський електротранспорт» про його звільнення на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України, у зв'язку з призивом до лав ОСОБА_3, тому вирішення цих питань можливо лише в судовому порядку.

Позивач у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити позов.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав та заперечував проти їх задоволення, посилався також на застосування строку позовної давності.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши учасників процесу, суд встановив такі обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

ОСОБА_1 був прийнятий на роботу з 02 листопада 2013р. до МКП «Дніпропетровський електротранспорт» на посаду контролера пасажирського транспорту, що підтверджується наказом (розпорядженням) №0222 від 01 листопада 2013 року (а.с.26).

08 квітня 2015 року ОСОБА_1 був звільнений на підставі особистої заяви та повістки про призив на строкову військову службу згідно із Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» за п.3 ст.36 КЗпП України, призов до лав ОСОБА_3 армії, що підтверджується наказом (розпорядженням) №447к про припинення трудового договору (контракту) від 08 квітня 2015 року (а.с.27).

13 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звільнений в запас, відповідно до Указу Президента України від 26 вересня 2016р. №411/216 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призивом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015р. №15/2015р.

26 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до МКП «Дніпроптеровський електротранспорт» вхідний №1972 від 26.10.2016р., в якій просив виплатити середній заробіток за період проходження строкової військової служби за призовом під час мобілізації, в особливий період (а.с.13).

Згідно із листом про надання інформації від 14 листопада 2016 року за №2505 МКП «Дніпроптеровський електротранспорт» ОСОБА_1 повідомлено, що на 08 квітня 2015р., тобто в період його призову на строкову військову службу до Національної гвардії України, в період часткової мобілізації, в особливий період, оголошеної Указом Президента України від 14 січня 2015р. №15/2015 «Про часткову мобілізацію» редакція ст.119 КЗпП України не передбачала виплатити працівникам, призваним на строкову військову службу середнього заробітку на час проходження служби (а.с.14).

ОСОБА_1 був прийнятий на роботу з 02 грудня 2016р. до МКП «Дніпроптеровський електротранспорт» на посаду контролера пасажирського транспорту, що підтверджується наказом (розпорядженням) №161-к від 01 грудня 2016 року (а.с.31).

Згідно із ст.15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно із ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до ч.1 ст.1 ЗУ «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно із ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» окремими видами служби є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу та інші.

Відповідно до п.3 ст.36 КЗпП України в редакції, що діяла не момент звільнення позивача, трудовий договір підлягає розірванню у разі призову або вступу працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року. Зазначена норма законодавства діє у мирний час.

Таким чином, п.3 ст.36 КЗпП України в редакції, що діяла не момент звільнення позивача, передбачала лише один випадок, в якому трудовий договір не підлягав розірванню, а саме призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

14 травня 2015 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», яким були внесені зміни до КЗпП України, а саме: 1) пункт 3 частини першої статті 36 викласти в такій редакції: "3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої етапі 119 цього Кодексу";

2) у статті 119: у частині третій слова "призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період" замінити словами "призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період", а слова "до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року" - словами "до дня фактичної демобілізації"; ...».

Згідно із ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Таким чином, гарантії, встановлені ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» застосовуються у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану.

Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14.01.2015р. №15, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 15.01.2015р. № 113-VIII, з метою підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань України на рівні, що гарантує адекватне реагування на загрози національній безпеці держави, оголошена часткова мобілізація.

За відсутності в Указі Президента України «Про часткову мобілізацію» умов, передбачених ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у разі призову працівника на строкову військову службу трудовий договір розривається на підставі п.3 ст.36 КЗпП України.

Статтею 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» за військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності і господарювання, зберігається при звільненні з військової служби право на працевлаштування їх в тримісячний строк на те ж підприємство, в установу чи організацію або їх правонаступники на посаду, не нижчу за ту, яку вони займали до призову на військову службу.

З огляду на зазначене, вже після звільнення ОСОБА_1 08 квітня 2015 року, за особами, призваними на строкову військову службу, стали зберігатись місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві та інші гарантії, передбачені ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

Вихідна допомога у разі призову або вступу працівника на військову службу не виплачується, оскільки норма щодо виплати вихідної допомоги визнана Конституційним Судом України неконституційною (рішення від 22.05.2008 № 10-рп/2008), крім випадків, коли виплата такої допомоги передбачена колективним договором, який діє не підприємстві, установі, організації.

Згідно зі ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Виходячи з положень, закріплених у ст.ст.10-11 ЦПК України щодо змагальності сторін, диспозитивності цивільного судочинства, якими передбачено рівні права сторін щодо подання доказів, їх дослідження та доведення переконливості перед судом, доведеності обставин на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, розпорядження своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставин при невизнані їх сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участь у зборі доказового матеріалу.

Враховуючи положення про загальні засади цивільного законодавства України, якими є справедливість, добросовісність та розумність, здійснення цивільних прав вільно, на власний розсуд в межах, що не допускають зловживання правом в інших формах, а також те що позивачем не були доведені обставини, які викладені у позовній заяві, натомість відповідачем викладені обставини спростовані, суд доходить висновку, що цивільний позов задоволенню не підлягає, оскільки він є необґрунтованим та безпідставним.

Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат, суд виходить із положень ст.88 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.88, 209, 212-215 Цивільного процесуального кодексу України,

у х в а л и в:

У задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до міського комунального підприємства «Дніпропетровський електротранспорт» про визнання звільнення з роботи незаконним та виплату середньої заробітної плати відмовити повністю.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складено 20 січня 2017 року

Суддя І.В. Тітова