Ухвала іменем україни 25 січня 2017рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючогоКоротуна В.М., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М.,Писаної Т.О., Попович О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення неустойки і грошової компенсації та морального відшкодування, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 09 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 січня 2015 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі - ТОВ «Лізингова компанія «Еталон») було укладено договір фінансового лізингу № 002133. Зазначала про те, що відповідач в односторонньому порядку, як лізингодавець, без належного письмового повідомлення змінив істотні умови договору, необґрунтовано змінив вартість предмета лізингу у сторону збільшення, що договором не було передбачено.

09 лютого 2015 року вона звернулася до відповідача із заявою про те, що вважає договір неукладеним із вимогою про повернення сплачених коштів. Однак відповідач своїх зобов'язань за договором не виконав, грошових коштів, сплачених за договором, не повернув, а тому позивач просила визнати договір фінансового лізингу від 26 січня 2015 року № 002133 недійсним з дати його укладення, стягнути з відповідача 34 тис. грн комісійного збору, перший внесок у сумі 170 тис. грн, збитки у сумі 150 грн та 102 грн, моральну шкоду у сумі 10 тис. грн та судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 09 грудня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що укладений між сторонами договір фінансового лізингу відповідає нормам ЦК України та сторони погодили його умови, позивачем не доведено належними та допустимими доказами у справі порушення її права як споживача послуг ТОВ «Лізингова компанія «Еталон».

Проте з такими висновками неможливо погодитись, оскільки суд дійшов їх з порушенням норм процесуального права.

Судами встановлено, що 26 січня 2015 року між ОСОБА_6 та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» укладено договір фінансового лізингу № 002133.

Відповідно до умов п. 1.1 договору лізингодавець ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» зобов'язався придбати на ім'я ОСОБА_6 автомобіль марки Nissan Juke відповідно до специфікації, за ціною 340 тис. грн відповідно п. 3.2 договору і додатку до договору № 1. Згідно з п. 1 ст. 806 ЦК України, це не прямий договір лізингу.

На виконання умов договору фінансового лізингу позивачем 26 січня 2015 року було сплачено 34 тис. грн комісійного збору і 03 лютого 2015 року внесено перший внесок (авансовий платіж) в сумі 170 тис. грн. Подальші платежі позивач була зобов'язана сплачувати відповідно до додатку № 2 до договору.

Згідно з п. 5.1 договору предмет лізингу передається лізингоодержувачу протягом 90 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу та комісії за передачу предмета лізингу.

Пред'являючи позов, ОСОБА_6 зазначала, що укладений нею з відповідачем договір фінансового лізингу від 26 січня 2015 року є недійсним, так як суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів».

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими, є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно з п. 4 ч. 1 статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договорів відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вказаний висновок відповідає висловленій Верховним Судом України позиції у постанові від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

За таких обставин суди у порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України на вищезазначене уваги не звернули, дійшли помилкового висновку про те, що посилання позивача про несправедливі умови спірного договору, відсутність у відповідача відповідної ліцензії для надання фінансових послуг та відсутність нотаріального посвідчення спірного договору є необґрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу.

Таким чином, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду постановлені при неповному з'ясуванні обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України .

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 09 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.М. Коротун Судді: І.М. Завгородня Л.М. Мазур Т.О. Писана О.В. Попович