open Про систему
  • Друкувати
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
  • Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати
emblem

Справа № 750/11150/16-а

Провадження № 2-а/750/37/17

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 січня 2017 року м.Чернігова

Деснянський районний суд міста Чернігова у складі:

головуючого - судді Карапута Л.В.,

секретаря - Руденок В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

16.11.2016 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача визнати неправомірними дії Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України щодо відмови у призначенні позивачу пенсії за вислугою років згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789 XII; зобов'язати Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України обрахувати та призначити мені пенсію за вислугою років згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789 XII, з 19 вересня 2016 року виходячи з розміру пенсії 86 % від суми щомісячного заробітку.

Ухвалою судді від 17.11.2016 року відкрито скорочене провадження у даній справі.

06.12.2016 року на адресу суду надійшли заперечення відповідача, в яких він просить відмовити в позові, оскільки пенсія обчислена відповідно до вимог законодавства і для задоволення позову відсутні підстави, зазначив, що чинне законодавство України не передбачає можливість перерахунку розміру позивача.

Ухвалою суду від 19.12.2016 року справу призначено до судового розгляду.

В судове засідання позивач подав заяву про розгляд справи без його участі, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи сповіщався належним чином, про причини неявки суду не повідомив.

Згідно частини 1 статті 41 КАС України справа розглянута без застосування технічної фіксації.

Судом встановлено такі факти і відповідні їм правовідносини.

Позивач 19.09.2016 року звернувся до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (далі - Закон № 1789-ХІІ).

Листом від 01.11.2016 № 19523/05 Чернігівським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України у задоволенні такої заяви відмовлено з посиланням на пункт 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213, згідно з яким внаслідок неприйняття до 01.06.2015 закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, з 01.06.2015 скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/ щомісячне грошове утримання призначаються, зокрема, і відповідно до Закону України «Про прокуратуру», а також відповідно до статті 86 Закону України «Про прокуратуру» на день звернення стаж позивача складав 20 років і 1 місяць, у тому числі 13 років 2 місяці 10 днів на прокурорських посадах, 4 роки 11 місяців 8 днів, а відповідно до вимог Закону необхідно 22 роки 6 місяців.

Згідно записів трудової книжки: з 25.07.1994 року по 07.07.2003 року проходив службу в органах внутрішніх справ Чернігівської області; з 10.07.2003 року по 19.02.2004 року на посаді помічника прокурора Варвинського району; з 20.02.2004 року по 19.04.2006 року на посаді слідчого прокуратури Варвинського району; з 20.04.2006 року по 18.09.2016 року на посадах прокурора відділу, старшого прокурора відділу, заступника начальника відділу прокуратури Чернігівської області. Згідно довідки Управління кадрового забезпечення УМВС України в Чернігівської області позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, а саме: з 25.07.1994 року по 30.07.1998 року - курсант Української академії внутрішніх справ; з 30.07.1998 року по 07.07.2003 року - слідчий слідчого відділення Варвинського районного відділу УМВС України в Чернігівської області.

На початок проходження позивачем служби в органах прокуратури України (10.07.2003) діяв Закон № 1789-ХІІ, статтею 50-1 якого (в редакції від 12.07.2001) було встановлено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

На час звернення до відповідача за призначенням пенсії на підставі статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ трудовий стаж позивача в органах прокуратури складає 13 років 2 місяці 10 днів, а загальний стаж, що дає право на пенсію за вислугу років, з урахуванням періоду навчання у вищому юридичному навчальному закладі, становить 20 років 1 місяць20 днів.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами з приводу наявності в позивача права на пенсію за вислугу років, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу та пріоритет над іншими нормативно - правовими актами. Закони та підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з вимогами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

22.05.2008 Конституційний Суд України в рішенні №10-рп/2008 зазначив, що однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Тлумачення словосполучення «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина», що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005, згідно з яким «…конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод - є їх обмеження. У традиційному розумінні, визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними». Конституційний Суд України також підкреслив, що загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Визнання Законом правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно раніше закріплених в них прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважає скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.

Таким чином, позивач набув право виходу на пенсію після набуття ним стажу роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, незалежно від віку.

На теперішній час діє Закон № 1697-VII, частиною першою статті 86 якого встановлено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:

по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;

з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;

з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;

з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;

з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;

з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

Таким чином, статтею 86 Закону № 1697-VII збільшено стаж роботи позивача, що дає йому право на пенсію за вислугу років, у порівнянні зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001), з 20 до 22 років 6 місяців, що є звуженням прав позивача в розумінні Конституції України.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Розглянувши справи з питань пенсійного забезпечення прокурорів через неоднакове застосування правових норм, Верховний Суд України в постановах від 10.12.2013 (справа №21-348а13), від 17.12.2013 (справа №21-445а13) та від 06.10.2015 (справа №21-2432а15) висловив правову позицію щодо застосування положень Конституції, як норм прямої дії, наступним чином:

-«вирішуючи питання про застосування Закону в часі, колегія суддів виходить із того, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.»

Положення Конституції у якості норм прямої дії поширюються на всі правовідносин, а тому, ці рішення повинні застосовуватися при розгляді питань про пенсійне забезпечення, оскільки відповідно до частини 1 статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права , тобто і для відповідача.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися також іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Принцип верховенства права охоплює не лише змістовний аспект (правового відношення між людиною і державою на засадах визнання людини вищою соціальною цінністю), але й процедурний, який базується на вимогах відповідності правотворчої та правозастосовної практики певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону, вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону та ін.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними. Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця враховувати при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

«Конституційний Суд України в Рішенні № 9-рп/2009 від 28 квітня 2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи всуспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини".

Згідно з приписами частини першої статті 58 Основного Закону України закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно- правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

У справі про соціальні гарантії громадян (Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007) Конституційний суд України в черговий раз підтвердив свою позицію і змістовно висловив її наступним чином:«утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відтак принципи соціальної держави, у тому числі наведені вище, втілено у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966, Європейській соціальній хартії від 03.05.1996, Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04.11.1950, та рішеннях Європейського суду з прав людини.

Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянута) від 03.05.1996, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення, тощо.

Частинами першою-третьою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні адміністративної справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини; звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Таким чином, частиною національного законодавства України, відповідно Конституції України є і Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Її ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997. Конвенція набула чинності для України 11.09.1997.

Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава передусім зобов'язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, визначені ними права і свободи.

Законодавче визнання обов'язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює застосування національного законодавства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме в його рішеннях розкривається зміст більшості її положень.

Окрім того, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛяк джерелаправа, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Зокрема, статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право мирно володіти своїм майном. При цьому зазначено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналіз прецедентної практики ЄСПЛ дає підстави для формування позиції, що при вирішенні питань щодо порушення державами-учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Рrеssоs Сотрапіа Nаvіеrа S.А. v. Ве1gіит, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення ЄСПЛ від 2 березня 2005 року у справі «Фон Мальтцанта інші проти Німеччини»). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого «права власності», а саме виплати пенсій як гарантії соціального захисту, застосовується в Україні.

Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід використоувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Крім того, практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у Рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у Рішенні від 13 грудня 2001 року в справі «Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови» ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109). У Рішенні від 26 червня 2014 року в справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ наголосив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином установленої соціальної допомоги може становити втручання в право власності (п. 52)».

Вказане підтверджується і позицією Верховного Суду України (постанова Пленуму № 7 від 25.03.16).

У рішенні «"East/WestAllianceLimited" проти України» ЄСПЛ указав загальні принципи, встановлені практикою Суду, щодо захисту власності та мирного володіння майном:

«166. Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

167. Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля(див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

168. Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).»

Відповідно до приписів частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України суб?єкт владних повноважень, відповідач у цій справі, приймаючи рішення мав би діяти добросовісно,обґрунтовано та розсудливо, а саме рішення мало б відповідати принципам рівності перед законом та пропорційності.

Пенсійне забезпечення здійснюється на принципах обов'язковості страхування осіб, а також диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати, з якої сплачено страхові внески. Це означає, що найбільш ефективним кроком посилення пенсійного забезпечення є підвищення розміру заробітної плати громадян, здійснення комплексу заходів з її легалізації, що матиме безпосередній вплив на рівень пенсійного забезпечення і фінансовий стан Пенсійного фонду України.

Констатуючи порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції у справі «Будченко проти України», коли держава відмовилася здійснити соціальні виплати через незапровадження компенсаційних механізмів, у п. 36 рішення ЄСПЛ зазначено:

«Суд нагадує, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (Stec and Others v. the United Kingdom), n. 54, заяви №№ 65731/01 та 65900/01, ЄСПЛ 2005-Х)».

Отже, в розумінні статтей 8, 21, 22, 46, 58, 64 Конституції України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, позивач перебуваючи на службі в органах прокуратури, дотримавшись при цьому всіх встановлених для прокурорів законодавством обмежень громадянських прав, мала законні сподівання на отримання пенсії за вислугу років за наявності 20 річного стажу та в розмірі, які ґрунтувалися на нормах статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001),тобто, на момент дії цієї норми, сподівання щодо отримання саме таких пенсійних виплат вже були «активом», на який позивач розраховувала як на свою власність.

Проте, означені майнові права звужено застосуванням відповідачем статтею 86 Закону № 1697-VII та пункту 5 Прикінцевих положень Закону № 213-VIII, що, з точки зору Верховного Суду України та ЄСПЛ, є втручанням у право власності, до того ж з порушенням основних засад його правомірності.

Оскільки за частиною 2 статті 71 КАС України обов?язок доказування правомірності свого рішення покладається саме на відповідача, він має спростувати наведені мною доводи, у тому числі позицію Верховного Суду України щодо застосування положень Конституції України, як норм прямої дії, та рішень ЄСПЛ щодо захисту права мирного володіння своїм майном.

Через неправомірні дії відповідача, щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років в органах прокуратури, суд вважає необхідним вирішити спір на підставі норм Конституції України, Конвенції і указаних вище рішень ЄСПЛ в якості імплементованих норм національного законодавства України, статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001), та захистити порушене право позивача на пенсійне забезпечення, а тому пред'ялений позов підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 11, 12, 71, 158-163, 186 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

позов ОСОБА_1 до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, задовольнити.

Визнати неправомірними дії Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України з приводу відмови ОСОБА_1 в призначенні пенсії відповідно статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ, починаючи з 19.09.2016 року.

Зобов'язати Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ в розмірі 86% суми щомісячного заробітку без обмеження її максимального розміру, починаючи з 19.09.2016 року і сплатити заборгованість, що виникне внаслідок такого призначення.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 551 грн. 20 коп. судового збору.

Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення.

Суддя Л.В.Карапута

Джерело: ЄДРСР 63915020
Друкувати PDF DOCX
Копіювати скопійовано
Надіслати
Шукати у документі
  • PDF
  • DOCX
  • Копіювати скопійовано
  • Надіслати

Навчальні відео: Як користуватись системою

скопійовано Копіювати
Шукати у розділу
Шукати у документі

Пошук по тексту

Знайдено:

Зачекайте, будь ласка. Генеруються посилання на нормативну базу...

Посилання згенеровані. Перезавантажте сторінку