№ 201/12550/16- ц

провадження 2/201/2820/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2016 року Жовтневий районний суд

м . Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Пухловою О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 міської ради, треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про визнання права власності на частину будинку за набувальною давністю, –

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 07 вересня 2016 року звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_6 про визнання права власності на домоволодіння за набувальною давністю, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач у своєму позові, а її представник в ході судового засідання посилалися на те, що згідно договору купівлі-продажу від 06 липня 1970 року позивач ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_7 ? частину будинку № 2а по вул. Кольцова м. Дніпропетровська, право власності було зареєстроване в КП ДМБТІ і з того часу позивачка мешкає та зареєстрована у вказаному будинку зі своєю сім’єю. Власником іншої частини вказаного будинку є ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 23 травня 1977 року ОСОБА_8 померла, з того часу в її частині будинку ніхто не мешкав, спадкоємців в неї немає, інші претенденти на вказану частину будинку також не з’явилися і позивачка з сім’єю з 1977 року відкрито користується всім вказаним будинком. Позивач цей будинок обслуговує, мешкають там всією своєю родиною тривалий час, роблять ремонти і прибудови, але належним чином це не оформлено, не оформлені належним чином і документи стосовно їх перереєстрації право власності на цей будинок (частину ОСОБА_8О.), користується безперешкодно домоволодінням більше сорока років і більше десяти років від змін в законі і можливості вирішити питання за нубувальною давністю. Звернулася до відповідача з питанням дозволу на оформлення документів на себе на вказану спірну частину будинку, але відповіді отримано не було. Позивач просив фактично узаконити за нею цю частину будинку, визнавши її добросовісним набувачем вказаного будинку, визнати за нею право власності на вказану частину житлового будинку з урахуванням добудов і прибудованих приміщень за набувальною давністю, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 міської ради в судовому засіданні позовні вимоги не визнала і не підтвердила все викладене в позові та пояснення представника позивача, вони не порушували права позивача, На письмові звернення позивача вони відповідали в передбаченому законом порядку і терміни. Все ним зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували, матеріальної чи моральної шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги до них безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_3 і ОСОБА_5 в судове засідання не з’явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; в письмовому зверненні до суду позовні вимоги фактично визнали, підтримали викладені в них обставини, не заперечували проти них і розгляду справи без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаних третіх осіб відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представника позивача і представника відповідача, свідків, з’ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обґрунтованою та не підлягаючою задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 06 липня 1970 року позивач ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_7 ? частину будинку № 2а по вул. Кольцова м. Дніпропетровська, право власності в передбаченому законом порядку було зареєстроване в КП ДМБТІ і з того часу позивачка мешкає та зареєстрована у вказаному будинку зі своєю сім’єю. Власником іншої частини вказаного будинку є ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 23 травня 1977 року ОСОБА_8 померла, з того часу в її частині будинку ніхто не мешкав, спадкоємців в неї немає, інші претенденти на вказану частину будинку також не з’явилися і позивачка з сім’єю з 1977 року відкрито користується всім вказаним будинком. Позивач цей будинок обслуговує, мешкають там всією своєю родиною тривалий час, роблять ремонти і прибудови, але належним чином це не оформлено, не оформлені належним чином і документи стосовно їх перереєстрації право власності на цей будинок (частину ОСОБА_8О.), користується безперешкодно домоволодінням більше сорока років і більше десяти років від змін в законі і можливості вирішити питання за нубувальною давністю. Звернулася до відповідача з питанням дозволу на оформлення документів на себе на вказану спірну частину будинку, але відповіді отримано не було. Вирішити в іншому порядку це питання позивач не може, відповідач проти цього заперечує, добровільно спір не вирішено, його права порушуються. На своїх вимогах сторони наполягали. В добровільному порядку питання не вирішене, виник спір, тому позивач вимушений звернутися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно договору купівлі-продажу від 06 липня 1970 року позивач ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_7 ? частину будинку № 2а по вул. Кольцова м. Дніпропетровська. Власником іншої частини вказаного будинку є ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

За життя ОСОБА_8 остання не укладала будь-яких договорів з позивачкою, не було таких правочинів і після її смерті.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до абз. 2 п. 13 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року «Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін».

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом встановлено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає з моменту прийняття в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Пунктом 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, затвердженого наказом міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 передбачено, що реєстрації права власності підлягають тільки об’єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об’єкти.

Відповідно до п. 8.1. Положення, оформлення права власності на нерухоме майно проводиться з видачею свідоцтва про право власності за заявою про оформлення права власності на нерухоме майно органами місцевого самоврядування: фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна за Наявності документа, що посвідчує право на земельну ділянку, та документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Згідно п. 9 постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. При вирішенні спорів, пов’язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: – володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; – володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; – володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Судом в судовому засіданні встановлено, що позивачка самовільно без належного дозволу чи належно оформлення заволоділа іншою ? частиною вказаного домоволодіння, яке належить і до цього часу зареєстроване на ОСОБА_8, але позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка знає, хто є власником цього майна; за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав на набуття права власності.

Позивачу ж і на 1977 рік і зараз точно відомий інший власник вказаного спірного майна: іншої ? частини домоволодіння № 2а по вул. Кольцова м. Дніпропетровська.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цивільна відповідальність майнова відповідальність громадян чи організацій, що виникає в разі неправомірних дій, невиконання договірних зобов'язань, заподіяння особистої чи майнової шкоди. Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення можливе встановленням фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними чи іншими діями відповідач (чи її мати) ухилявся від нотаріального посвідчення укладеного стронами договору, що позивачу завдано майнової шкоди та прямих збитків або інш., які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджені.

У відповідності зі ст. 4 Закону України «Про власність», ст. 319 ЦК України власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається приналежним йому майном. Власник має право робити відносно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. На підставі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи та які повинен довести саме позивач (ч. 1 ст. 60 ЦПК України), є: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець або особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є її власником.

Так, при вирішенні спорів про набувальну давність суд має врахувати добросовісність саме на момент передачі позивачу майна (речі), тобто на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом. Позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

При вирішенні спорів, повязаних з правом власності в силу набувальної давності, судам слід враховувати наступне: право власності на нерухоме майно можна набувати за набувальною давністю лише після 01 січня 2011 року; задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі статті 334 ЦК можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння; за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено; відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності; у разі втрати майна володільцем не зі своєї волі (усунення володільця від володіння нерухомим майном), неповернення майна у володіння та незвернення з позовом про витребування такого майна протягом року строк набувальної давності переривається; у разі повернення нерухомого майна у володіння чи пред'явлення позову про його витребування строк набувальної давності не переривається, а період, протягом якого володілець не з власної волі був позбавлений володіння, зараховується до строку набувальної давності.

Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

З огляду на наведене та розглядаючи позов в межах заявлених позовних вимог та підстав, на які посилається позивач у позові, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно позивача по набуванню права власності, предмету спору, позивач не довів зворотнього, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань є припущенням.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 міської ради про визнання права власності на частину домоволодіння за набувальною давністю відмовити.

Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги не знайшли своє об’єктивне підтвердження в ході судового засідання та не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 58, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 15, 16, 182, 319, 321, 328, 331, 335, 344, 392 ЦК України, ст. ст. 7, 8, 10, 14, 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 міської ради

про визнання права власності на частину будинку за набувальною давністю відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -