ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 листопада 2016 р.
Справа № 7/61-9/80
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Неверовська Л. М. , секретар судового засідання Войцеховська Х.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Міністерства оборони України, пр-т. Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168;
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія", вул. Польова, 2, м. Івано-Франківськ, 76000;
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія", вул. С. Петлюри, 10, м. Івано-Франківськ, 76000;
за участю третіх осіб на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
Міністерства економіки України, вул. Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008;
ОСОБА_2, АДРЕСА_2;
ОСОБА_3, АДРЕСА_3;
ОСОБА_4, АДРЕСА_1;
ОСОБА_5, АДРЕСА_4;
Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району, вул. Національної Гвардії, 14г, м. Івано-Франківськ, 76018;
Кабінету Міністрів України, вул. Грушевського,12/2, м. Київ, 01008;
Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, вул. Грушевського, 21, м. Івано-Франківськ, 76018;
за участю третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект", вул. Вовчинецька, 51, м. Івано-Франківськ, 76018;
Приватного підприємства "Люкс-Буд", вул. Василіянок, 15, офіс 79, м. Івано-Франківськ;
Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний Банк України", вул. Госпітальна, 12Г, м. Київ, 01001;
за участю Військової прокуратури Західного регіону України, вул. Клепарівська, 20, м.Львів, 79007;
про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004р.
за участю:
Від позивача: Гудима В. О. - заступник начальника Західного територіального юридичного відділу підполковника юстиції, довіреність (№ 220/781/д від 25.12.15);
Від відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія": Ридай Н. В. - представник, довіреність (№ 25/20 від 17.08.16);
Від відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія": Магдій Х. Я. - представник, довіреність (№ 325/09 від 03.03.16);
Треті особи на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
Від Міністерства економіки України: представники не з'явилися;
Від ОСОБА_2: представники не з'явилися;
Від ОСОБА_3: представники не з'явилися;
Від ОСОБА_4: представники не з'явилися;
Від ОСОБА_5: представники не з'явилися;
Від Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району: Шаріпова Я. С. - юрисконсульт, довіреність (№ 11/1535 від 30.12.15);
Від Кабінету Міністрів України: Заник М. Ф. - завідувач сектору судової роботи та міжнародного співробітництва Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, довіреність (№ 920/9/32-15 від 28.12.15), довіреність (№ 06-38/22 від 12.01.16);
Від Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації: представники не з'явилися;
Треті особи на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект": представники не з'явилися;
Від Приватного підприємства "Люкс-Буд": представники не з'явилися;
Від Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний Банк України": Артиш В. В. - начальник юридичного відділу філії - Івано-Франківського обласного управління АТ "Ощадбанк", довіреність (№ 105 від 01.03.16), довіреність (№ 140 від 08.02.16);
Від військової прокуратури Західного регіону України: Гуділін В. В. - заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону Західного регіону України, службове посвідчення (№ 036341 від 19.11.15).
ВСТАНОВИВ : У березні 2006 року Міністерство оборони України звернулось до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року, укладеного між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова корпорація" та зобов'язання ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане майно по договору міни від 24.09.2004 року, нерухоме майно яке розташоване: на території військового містечка № 9 (АДРЕСА_5; № 3 (АДРЕСА_6); №71 (АДРЕСА_7); №90 (АДРЕСА_8); №4 (АДРЕСА_9); №55 (АДРЕСА_10); №13 (АДРЕСА_11) одержане від Міністерства оборони згідно акту приймання-передачі від 24.09.2004 року.
Справа судами розглядалась неодноразово.
За результатами попереднього розгляду даної справи рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 10.07.15 відмовлено в позові Міністерства оборони України до відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 25.01.16 р. рішення господарського суду Івано-Франківської області від 10.07.15 р. скасовано, прийнято нове рішення - позов задоволено частково, визнано недійсним договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 р. укладений між Міністерством оборони України та ТОВ "Станіславська торгова компанія", в позові про зобов'язання ТОВ "Станіславська торгова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане по договору міни від 24.09.2004 р. - відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 27.07.16 р. постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.01.16 р. та рішення господарського суду Івано-Франківської області від 10.07.15 р. у справі № 7/61-9/80 скасовано. Справу передано на новий розгляд до господарського суду Івано-Франківської області.
За результатами проведеного автоматизованого розподілу справу №7/61-9/80 передано на новий розгляд судді Неверовській Л. М.
Ухвалою суду від 15.08.16 призначено розгляд справи в судовому засіданні на 30.08.16, в подальшому розгляд справи відкладався на 30.09.16, 12.10.16, 27.10.16, 17.11.16, 29.11.16, в порядку ст. 77 ГПК України.
На виконання вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 27.07.16 р., ухвалою суду від 27.10.16 залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" до участі у справі як відповідача.
Представник позивача - Міністерство оборони України в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав наведених у позовній заяві, письмових поясненнях №737 від 26.10.16 (вх.№15119/16 від 27.10.16), просить суд позов задовольнити.
У позовній заяві позивач посилається, як на підставу визнання оспорюваного договору недійсним, порушення сторонами при його укладенні Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1919 від 28.12.2000. Зокрема ст.6 Положення встановлено, що рішення про відчуження військового майна, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженим за пропозицією Міноборони та погоджено з Мінекономіки переліку такого майна. Зазначена норма, стосується всіх способів відчуження військового майна і є необхідною умовою для його відчуження. Таким чином, предметом договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей повинно бути військове майно, яке включено до відповідного переліку військового майна ЗС України, яке може бути відчужено, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Проте, об'єкти нерухомого військового майна, визначені оспорюваним договором до такого переліку не були включені.
Крім цього, посилається на те, що при відчуженні споруд військових містечок №3, №4 (палац Потоцьких), які є пам'яткою архітектури місцевого значення, порушені вимоги ч.1 ст.18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", відповідно до якої об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. У даному випадку при укладені договору міни від 24.09.04 необхідне погодження не було отримано.
Представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" в судовому засіданні позовні вимоги заперечив.
Представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" в судовому засіданні позовні вимоги заперечив з підстав, наведених у поясненнях по справі (вх.№16464/16 від 17.11.16).
Представники третіх осіб на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району та Кабінету Міністрів України в судове засідання з'явився, позовні вимоги підтримали.
Представники третіх осіб на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Міністерства економіки України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили.
Представник третьої особи на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний Банк України", в судове засідання з'явився.
Представники третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект", Приватного підприємства "Люкс-Буд" в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили.
Представник військової прокуратури Західного регіону України в судове засідання з'явився.
Як вбачається з позовних матеріалів, позивачем заявлено вимоги про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року, укладеного між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова корпорація" та зобов'язання ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане майно по договору міни від 24.09.2004 року.
Згодом, позивачем було подано заяву №241/3/363 від 25.04.2006 р. (Т.1, а.с. 37-38), в якій просив суд зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Прикарпатська фінансова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане по договору від 24.09.2004 нерухоме військове майно, яке розташоване:
- на території військового містечка №9 (АДРЕСА_5) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004;
- на території військового містечка №3 (АДРЕСА_6) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004
- на території військового містечка № 71 (АДРЕСА_7) та яке було передано від Міністерства оборони України до TOB "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004;
- на території військового містечка № 90 (АДРЕСА_8) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004;
- на території військового містечка №4 (АДРЕСА_9) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004;
- на території військового містечка № 55 (АДРЕСА_10) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004;
- на території військового містечка № 13 (АДРЕСА_11) та яке було передано від Міністерства оборони України до ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" згідно з актом прийому-передачі військового майна від 24.09.2004.
Таким чином, предметом спору є визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 р. та вимога про повернення вищевказаного майна, що на час розгляду справи не перебуває у власності сторони спірного договору міни від 24.09.2004 року - Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" (TOB "Прикарпатська фінансова компанія").
Скасовуючи попередні судові рішення у даній справі Вищий господарський суд України вказав, що зазначаючи в судових рішеннях про те, що майно яке було предметом міни є військовим, суди, разом з тим, не уточнили позовні вимоги та не з`ясували, яке конкретно майно є предметом спору, не встановили правовий режим цього майна та чи підпадає воно під дію Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".
Як зазначено у постанові Вищого господарського суду України, щодо даного договору були винесені рішення судів, а саме рішення господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2004 року у справі № 6/414 (т. 1 а.с. 138-141), рішенням Кіровоградського районного суду від 25.04.2006 року (т. 1 а.с. 133-137) та рішення Івано-Франківського міського суду від 06.04.2012 року у справі № 0907/2-321/11 (т. 6 а.с. 10-12), якими встановлено факт правомірності укладення між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004 року. Однак, суди попередніх інстанцій не з`ясували чи переглянуті вказані рішення в судовому порядку та чи набрали законної сили на час розгляду даної справи, не надали оцінки фактам встановленим судовими рішеннями з урахуванням ст. 35 ГПК України.
Також колегія суддів зазначила, що як вбачається з матеріалів справи військовим прокурором Івано-Франківського гарнізону 21.12.2009 року (Т.5 а.с. 84) було заявлено клопотання про залучення ТОВ "Карпатська нафтова компанія" до участі у справі як відповідача, оскільки спірне майно перебуває у власності останнього, проте місцевий господарський суд не розглянув зазначене клопотання та висновків з цього приводу не зробив, апеляційний господарський суд на вказане не звернув уваги.
На виконання вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові від 27.07.2016 р. при новому розгляді справи судом досліджено вказані обставини та встановлено наступне.
24 вересня 2004 року між Міністерством оборони України та ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія" (правонаступником усіх прав та обов'язків якого є ТОВ "Станіславська торгова компанія", що підтверджується Статутом ТОВ "Станіславська торгова компанія" затвердженого загальними зборами товариства 16.04.14 (т.6, а.с.63-71) укладено договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей.
Відповідно до п.1.1 Договору, предметом цього договору є обмін нерухомого військового майна, що є власністю держави, рахується на балансі та належить до сфери управління Міністерства оборони України, на квартири, які належать на праві власності відповідачу.
Відповідно до п.2.1 Договору, ціна військового майна відповідно до Висновку про оцінку вартості майна - будівель та споруд, що знаходяться у АДРЕСА_5; АДРЕСА_6; АДРЕСА_7; АДРЕСА_8; АДРЕСА_9; АДРЕСА_11; АДРЕСА_10, виконаного ТзОВ "Ека-Захід" становить 4628660,00 грн.
Податок на додану вартість складає 925732,00грн. Загальна вартість становить 5554392,00 грн. Ціна квартир, які передаються згідно умов даного договору, становить 4629675,83грн.
Податок на додану вартість складає 925935,17грн., що складає загальну вартість 5555611,00грн.
Перелік квартир, що передаються міністерству визначений у Додатку №1 до договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року.
Військове майно, яке передається в обмін на квартири визначено в Додатку №2 до договору.
Факт передачі військового майна підтверджується Актом прийому-передачі від 24.09.2004, який підписаний уповноваженими представниками сторін.
На виконання умов договору, відповідач передав, а позивач прийняв 66 квартир у м.Коломия, Івано-Франківської області та 9 квартир у м.Івано-Франківську, загальною вартістю 5555611,00 грн.
Після виконання позивачем та відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором міни від 24.09.2004 р., вони набули прав власників на обмінювані товари та, відповідно, право на його реалізацію у встановлений законом спосіб.
Реалізуючи набуте право власності на квартири, Міністерство оборони України передало вказані квартири для сімей військовослужбовців, тобто отримані позивачем квартири перейшли у володіння інших осіб, порядку передбаченому Житловим кодексом України, що підтверджується Актами прийому - передачі квартир від 10.01.2006 р., які в подальшому здійснили їх приватизацію (т.10, а.с. 180-188, а.с. 193-250, т.11, а.с. 1-224). Аналогічно, ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія", правонаступником якої є ТОВ "Станіславська торгова компанія", реалізувало своє право, відчужило отримане від Міністерства оборони України нерухоме військове майно на підставі договорів купівлі - продажу від 13.12.2004 р. ТОВ "Карпатська нафтова компанія" (т.3, а.с.11-24).
Отже, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" не є власником отриманого нерухомого військового майна від Міністерства оборони України за договором міни від 24.09.2004 р.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на час розгляду справи, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" володіє наступними об'єктами нерухомості, що були предметом договору міни від 24.09.2004р.:
1) по АДРЕСА_9 (колишнє військове містечко №4);
2) по АДРЕСА_11 (колишнє військове містечко №13);
3) по АДРЕСА_5 (колишнє військове містечко №9);
Об 'єкти, які станом на час розгляду справи, не належать відповідачам - Товариству з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" та Товариству з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія"та перейшли у власність інших осіб:
1) по АДРЕСА_6 (колишнє військове містечко №3) - АТ "Ощадбанк";
2) по АДРЕСА_10 (колишнє військове містечко № 55) - ПП "Люкс Буд";
3) по АДРЕСА_7 (колишнє військове містечко №71) - ТОВ "Станіславбудкомплект";
4) по АДРЕСА_8 (колишнє військове містечко №90) - ОСОБА_13
В матеріалах справи наявні документи, які свідчать про перехід у володіння інших осіб та про право власності інших осіб на квартири в м. Коломиї (66 квартир) та м. Івано-Франківську (9 квартир), що були передані відповідачем ТОВ "Станіславська торгова компанія" згідно договору міни від 24.09.2004р. позивачу, а саме: акти передачі квартир під заселення №08-Зах/35 від 28.03.2008 р., №08-Зах/61 від 13.10.2008 р. (т.10 а.с. 185), інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про вказане нерухоме майно (Т. 10 а.с.193-250, Т. 11 а.с. 1-224).
З матеріалів справи вбачається, щодо оспорюваного договору міни були винесені рішення судів, а саме рішення господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2004 року у справі № 6/414 (т. 1 а.с. 138-141), рішення Івано-Франківського міського суду від 06.04.2012 року у справі № 0907/2-321/11 (номер в єдиному державному реєстрі судових рішень 24217223) (т. 6 а.с. 10-12), якими встановлено факт правомірності укладення між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004 року.
Так, рішенням господарського суду від 27.12.2004 у справі №6/414 задоволено позов товариства "Карпатська нафтова компанія" до товариства "Прикарпатська фінансова компанія" про витребування майна з чужого незаконного володіння (т.1, а.с. 94). Предметом даного спору було витребування від товариства "Прикарпатська фінансова компанія", отриманого від Міністерства оборони України військового майна на підставі оспорюваного договору міни, яке в подальшому було відчужене товариству "Карпатська нафтова компанія".
При розгляді даної справи господарським судом досліджено спірний договір міни та встановлено правомірність набуття товариством "Карпатська нафтова компанія" права власності на майно.
Вказане рішення господарського суду є чинним, доказів його скасування в апеляційному чи касаційному порядку сторонами суду не надано.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 06.04.2012 року у справі № 0907/2-321/11 за позовом ТзОВ "Карпатська нафтова компанія" до громадян про примусове переселення, зустрічним позовом громадян до ТзОВ "Карпатська нафтова компанія", ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія", Міністерства оборони України про визнання частково недійсним договору міни та договору купівлі-продажу військового містечка № 13 задоволено судом частково. Вирішено переселити громадян в інші благоустроєні житлові приміщення, які б відповідали вимогам ч. 2 ст. 114 ЖК України. У задоволенні позовних вимог до ТзОВ "Карпатська нафтова компанія", ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія", Міністерства оборони України про визнання частково недійсним договору міни та договору купівлі-продажу військового містечка № 13 судом відмовлено.
Як встановлено Івано-Франківським міським судом, позивач є законним власником спірного приміщення, тому з огляду на зміст наведених норм має право вимагати усунення порушення його прав. Оскільки відповідачі проживають в гуртожитку, який не може використовуватись в такій якості зважаючи на його відчуження та добровільно не бажають звільнити його, вони підлягають переселенню. Вимоги зустрічного позову до задоволення не підлягають, оскільки позивачі не довели наявності мотивів для визнання недійсними угоди міни та купівлі-продажу з підстав визначених ст.215 ЦК України. Посилання на відсутність достатніх повноважень у Міністерства оборони щодо продажу об"єкту, в даному випадку такими підставами не є, оскільки як вбачається з матеріалів справи при укладенні угод було дотримано норми законодавства.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 06.04.2012 року у справі № 0907/2-321/11 набрало законної сили 17.04.2012, є чинним, доказів його скасування в апеляційному чи касаційному порядку сторонами суду не надано.
Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 „Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 „Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує встановлена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Оскільки в силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду, суд вважає безсумнівними встановлені рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2004 року у справі № 6/414 та рішенням Івано-Франківського міського суду від 06.04.2012 року у справі № 0907/2-321/11 факти, причому ці факти не можуть ставитися судом під сумнів та є такими, які не потребують додаткового доведення зазначених обставин та фактів.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, майно, що було предметом договору міни від 24.09.2004 р. належало до військового майна, а отже на нього поширювався правовий режим, визначений Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".
Положення „Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року № 1919 є нормативно-правовим актом, виданим на основі вищезазначеного Закону (а саме ст. 6) і на виконання його приписів (підзаконний акт).
Пунктом 14 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. №1919, передбачено, що відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло здійснюється на підставі рішення Міністерства оборони України, за ринковими цінами, які склалися на час відчуження, але не нижчими від залишкової вартості майна та витрат, пов'язаних з його реалізацією, якщо інше не погоджено з Мінекономіки.
Наказом Міністра оборони України від 01.06.2004р. № 194 "Про вдосконалення порядку обміну військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що рішення Міноборони щодо відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей приймається шляхом видачі розпорядження Міністерства оборони України, яке підписує перший заступник Міністра оборони України.
Розпорядженням Міністерства Оборони України "Про відчуження військового майна шляхом його передачі в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей" від 17.09.2004 р. № 50, доручено директору Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства Оборони України здійснити відчуження військового майна в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей, з визначеним у додатку переліком майна, що підлягає відчуженню шляхом обміну на житло. Зазначений перелік входить в предмет договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей від 24 вересня 2004 р.
Наказом директора департаменту капітального будівництва та управління фондами №53/1 від 21.09.2004 для здійснення відчуження військового майна в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей було створено комісію, за результатами роботи якої було складено відповідні акти. Дані акти були затверджені наказом директора департаменту капітального будівництва та управління фондами №59 від 24.09.2004.
Дотримавшись вимог п.п. 14, 15 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, 24.09.2004 року між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова корпорація" укладено оспорюваний договір міни.
Стаття 116 Конституції України встановлює, що Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності.
Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України.
Отже, повноваження щодо визначення порядку прийняття рішення про відчуження військового майна визначається згідно з окремим нормативно-правовим актом, прийняття якого делеговано Кабінету Міністрів України.
Вирішуючи функцію органу державної влади на здійснення права державної власності в силу Конституції України, ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" , ч. 2 ст. 326 ЦК України Кабінет Міністрів України прийняв постанову №1919 від 28.12.2000 р., якою затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, пунктом 14 якого передбачено відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло на підставі рішення Міністерства оборони України за ринковими цінами, які склалися на час відчуження.
Таким чином, повноваження щодо відчуження військового майна шляхом його передачі в обмін на житло для військовослужбовців Кабінет Міністрів України передав для вирішення Міністерству оборони України.
Як встановлено господарським судом спірний договір був укладений Міністерством оборони України та товариством "Прикарпатська фінансова компанія" на підставі чинної постанови Кабінету Міністрів України про уповноваження Міністерства оборони України приймати рішення щодо відчуження військового майна, численних наказів, актів та довіреності Міністерства оборони України і Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства оборони України, які приймались та видавались на виконання даної постанови Кабінету Міністрів України, укладений договір сторонами повністю виконаний, Міністерство оборони України отримало відповідні квартири, які розподілило та передало своїм військовослужбовцям. При цьому, у даному випадку Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України вважали, що вчиняючи вказані дії та приймаючи зазначені нормативні й ненормативні правові акти, вони діяли правомірно та мали повноваження на їх вчинення, а законодавство України не містило чітко вираженої заборони на укладання таких угод, то очевидно, що за таких умов товариство "Прикарпатська фінансова компанія" також вважало укладення спірного договору правомірним.
Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати свої повноваження. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що орган державної влади та посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Як встановлено господарським судом, ані прокурором, ані позивачем не надано доказів, що вони повідомляли відповідача або відповідачу з інших джерел було відомо, що Міністерство оборони України при укладенні договору міни діяло з перевищенням своїх повноважень, а тому це не може бути наслідком для визнання недійсним оспорюваного договору.
Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права, вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм права має тлумачити норму на користь невладного суб"єкта (якщо однією із сторін є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватись за свої прорахунки.
Вiдповiдно до рiшення Європейського суду з прав людини у справi вiд 20 жовтня 2011 року у заявi № 29979/04 «Рисовський проти України» Європейський суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб . Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку про те, що визнання недійсним договору міни з заявлених позивачем підстав суперечило б принципу правової визначеності та судовій практиці Європейського суду з прав людини.
Щодо посилання позивача на порушення вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" при укладенні спірного договору, суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, відчуженні споруди військових містечок №3, №4 (палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників), є пам'яткою архітектури місцевого значення, дана обставина підтверджується розпорядженням Виконавчого комітету Івано - Франківської обласної ради народних депутатів від 26.05.1981 р. № 238-р "Про погодження переліку пам'яток архітектури і містобудівництва місцевого значення", листами Управління культури Івано - Франківської обласної державної адміністрації № 157/01-8/09 від 31.03.2005 р. та № 129/01-8/05 від 14.03.2005 р. (т.1, а.с.68-69) та листом відділу з питань охорони культурної спадщини за вих. № 14/27-13 від 15.01.16.
Відповідно до ЗУ "Про охорону культурної спадщини" (в редакції Закону № 1805-III від 20.02.2002 року, чинній на момент укладення спірного договору), до повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування, відповідно до їхньої компетенції, належить погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління (п.13 ст.6 Закону України).
Відповідно до п.1 ст.18 ЗУ "Про охорону культурної спадщини" об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім пам'яток, занесених до Переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
В матеріалах справи відсутні докази звернення Міністерства Оборони України безпосередньо до управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації за погодженням та надання такої згоди щодо військових містечок №3, №4 (палац Потоцьких та Будинок офіцерів) саме управлінням, проте, в матеріалах справи міститься лист Івано-Франківської обласної державної адміністрації №830/01-034/018 від 19.07.2004 р. (т. 1, а.с. 93) адресований Міністерству оборони України, в якому погоджено обмін військових містечок №3, №4 на житло для військовослужбовців. Враховуючи те, що управління культури, національностей та релігій є структурним підрозділом Івано-Франківської ОДА, вказаний лист свідчить про погодження відчуження вказаних об"єктів, що не суперечить Закону України "Про охорону культурної спадщини".
Крім того, статтею 20 ЗУ "Про охорону культурної спадщини" передбачено право привілеєвої купівлі пам'яток. Згідно положень даної норми Закону, при продажу пам'ятки, крім пам'ятки, яка не підлягає приватизації, власник або уповноважений ним орган зобов'язані у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини (обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, місцевого самоврядування чи орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим) та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу, на яких він її продає. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини має право привілеєвої купівлі пам'ятки національного значення. Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування мають право привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення. У разі відмови від здійснення цього права чи нездійснення його протягом місяця з дня одержання повідомлення власник або уповноважений ним орган мають право на відчуження пам'ятки.
Зі змісту положення статті 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини", якими передбачено необхідність повідомлення власником або уповноваженим ним органом про продаж пам'ятки відповідний орган охорони культурної спадщини та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, вбачається, що необхідність такого повідомлення зумовлена наявністю права привілеєвої купівлі пам'ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини.
Однак, з матеріалів справи не вбачається наявності порушення права привілеєвої купівлі пам'яток місцевого значення (військових містечок №3, №4) відповідних органів охорони культурної спадщини. Відповідними органами охорони культурної спадщини не заявлено намір купівлі жодного з вказаних об'єктів.
Отже, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав порушення вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" при укладенні спірного договору, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як відчужувач такого майна, до обов'язків якого і входило повідомлення про продаж цих об'єктів.
Таку ж правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 р. у справі №3-449гс16.
Також, враховуючи те, що обов'язок звернення до відповідного органу охорони культурної спадщини за погодженням та надання згоди на відчуження військових містечок №3, №4 покладався саме на Міністерство Оборони України, наявність порушень з боку державного органу при укладенні договору не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила (згідно вищенаведених рішень Європейського Суду з прав людини).
Таким чином, доводи позивача щодо наявності підстав для визнання договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004 року недійсним з підстав порушення вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" є необґрунтованими.
Помилковими є доводи позивача та військового прокурора щодо заниження вартості відчужуваного військового майна, оскільки як вбачається з акту перевірки КРУ (т.1, а.с. 58-63), останній містить велику кількість суперечливих висновків, до акту не додано копій документів, на підставі яких перевіряючі зробили такі висновки, що унеможливлює перевірку та їх відповідну правову оцінку господарським судом. Так, з акту вбачається, що перевірка здійснювалась з окремих питань фінансово-господарської діяльності Івано-Франківської КЕЧ району, а не Міністерства оборони, яке є стороною договору міни. Сумнівними є висновки про залишкову вартість майна, оскільки не враховано наявність амортизації даних об"єктів, не враховано наявність великої кількості документів, які не були подані при перевірці. З огляду на викладене, даний акт не може бути визнаний судом належним доказом, що підтверджує доводи позивача. Будь-яких інших доказів суду не надано.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п. 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
Судом встановлено, що укладений між сторонами у даній справі договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 р., виконаний сторонами шляхом передачі один одному належного їм майна, що підтверджується матеріалами справи.
Передані відповідачем квартири для сімей військовослужбовців вибули з його володіння та перейшли у володіння інших осіб, що підтверджується Актами прийому-передачі квартир від 10.01.2006 р.
Не є власником військового майна переданого на підставі оспорюваного договору міни, а саме військових містечок визначених у додатку №2 до договору від 24.09.2004 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" (ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія"), оскільки вказані об'єкти відчужено Товариству з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія", яке як вже зазначалось судом, відчужило частину об'єктів іншим особам.
При цьому, наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін договору, а тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином.
Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Звертаючись з позовом про визнання договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004, а також повернення Міністерству оборони України отриманого Товариством з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія" (ТзОВ "Прикарпатська фінансова компанія") за договором міни майна, позивачем не доведено наявності порушеного права та не обґрунтовано в чому таке порушення полягає. Наведені позивачем підстави для визнання договору міни нерухомого військового майна недійсним носять формальний характер та фактично не порушують прав та інтересів позивача.
Крім того, слід зазначити про те, що звернення позивача до суду з даними позовними вимогами не відповідає інтересам держави, оскільки у разі задоволення позовних вимог, держава зазнала б значних витрат з приводу відшкодування власникам майна його вартості.
Згідно ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
Відповідно до ч.1 ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Вказаною нормою обов'язок доказування покладений на сторони процесу. Доказування полягає у поданні доказів сторонами та доведенні їх переконливості суду.
За наведених встановлених судом обставин, позовні вимоги є необгрунтованими та безпідставними.
Відповідно до ст. 49 ГПК, судові витрати стягненню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 33, 49, ст. 82 -85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
у позові Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія", Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія", за участю третіх осіб на стороні позивача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерства економіки України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району, Кабінету Міністрів України, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, за участю третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект", Приватного підприємства "Люкс-Буд", Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний Банк України", за участю військової прокуратури Західного регіону України про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004р. та повернення майна отриманого за договором міни відмовити - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 09.12.16
Суддя Неверовська Л. М.
