РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" листопада 2016 р. Справа № 924/537/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Філіпова Т.Л.

суддів Гудак А.В.

при секретарі судового засідання Вох В.С.

розглянувши апеляційну скаргу позивача на рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.16 р.

у справі № 924/537/16 (суддя Гладій С.В. )

позивач ОСОБА_1 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України", смт. Чабани Київської області

відповідач ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро"

про стягнення 170405,28 грн., з яких 72603 грн. боргу, 36180,00 грн. штрафу, 6476,71 грн. 3% річних, 55145,57 грн. індексу інфляції

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/537/16 (суддя Гладій С.В.) у позові ОСОБА_1 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" до ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю "Волочинськ-Агро" про стягнення 170 405, 28 грн., з яких: 72 603, 00 грн. - борг; 36 180, 00 грн. - штраф; 6476, 71 грн. - 3% річних; 55045, 57 грн. - інфляційні втрати відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд керувався положеннями ст.154, ст.175, ч.1 ст.181 Господарського кодексу України, ст.ст. 223,256,266,258, 261, ч.3,4ст. 267, ч.2 ст.418,ст.ст. 420,422,ч.4 ст.424, 485, 487,ч.ч.3-4 ст. 488, ч.1 ст.530, ст. 1108, ч.1, ч.3 ст. 1109, п.1-2 ст.1114 , ст.1118 Цивільного кодексу України,п.1.2 абз.2 п.2.2 , абз.2 п.4.4.2, п.5.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2015 р. № 10 та прийшов до висновку, що сума роялті за 2013 р. в розмірі 19460,00 грн. не підтверджена належними та допустимими доказами , а тому позовні вимоги в цій частині є безпідставними; в частині позовних вимог щодо стягнення роялті за 2012 рік на суму 52900 грн. відмовлено у зв"язку з пропуском строку позовної давності ; у стягненні штрафу, 3% річних, інфляційних втрат відмовлено у зв"язку з тим, що вони нараховані на суму боргу в розмірі 529000,00 грн. щодо якої застосовано строк позовної давності; в нарахуванні штрафних санкцій на суму боргу 19460,00 грн. також відмовлено у зв"язку з їх безпідставністю.

Не погодившись з постановленим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій вказує, що рішення суду прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права за неповного з`ясування обставин справи.

Апелянт у скарзі заперечує проти спливу строку позовної давності та зазначає, що господарським судом вірно встановлено термін позовної давності, який закінчився 02.06.2016 р. Разом з тим, позовна заява направлялася до господарського суду Хмельницької області 24.05.2016 р., про що свідчить опис вкладення про направлення відповідачу та фіскальний чек від 24.05.2016 р., однак була повернута на підставі п.6 ч.1 ст.63 ГПК України згідно з ухвалою господарського суду Хмельницької області від 31.05.2016 р. Підставою повернення стала відсутність в матеріалах, наданих до суду, доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Зазначає, що ОСОБА_1 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" при надсиланні позовної заяви до господарського суду була допущена технічна помилка, а саме - до позовної заяви помилково долучено поштовий опис вкладення документів, що відправлялися на адресу суду замість поштового опису вкладення, підтверджуючого надіслання відповідачу позовної заяви з усіма додатками до неї. Тому скаржник вважає, що господарський суд міг і повинен був здійснити судовий прецедент та в даному випадку визнати причину пропуску строку поважною і захистити порушене право.

Крім того, апелянт звертає увагу, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Стверджує, що 08.02.2016 р. відповідач на електронну адресу бухгалтерії Інституту землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України надіслав додаток 1 до ліцензійного договору, котрий був вкладений в файл по темі “Розрахунок роялті по ТОВ “Волочиськ – агро”, за змістом якого відповідач підтвердив суму заборгованості по роялті за 2012 рік, а також підтвердив використання товариством "Волочиськ-агро" права інтелектуальної власності шляхом вирощування в 2013 році насіння. Вважає, що направлення додатку 1 такого змісту є дією, яка свідчить про визнання відповідачем боргу та виконання обов’язку за п.6.2 договору інформувати про кількість вирощеного та зібраного насіння сорту.

Просить скасувати рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/537/16 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю “Волочинськ - агро” вказує, що апеляційна скарга не відповідає вимогам чинного законодавства України та фактичним обставинам справи. Відповідач зазначає, що позивачем/скаржником пропущений встановлений ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України термін для звернення з позовом до суду, і повернення позовної заяви на підставі ст.63 ГПК України не перериває строку позовної давності. Пояснює, що зі спливом строку позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 Цивільного кодексу України, і сум інфляційних нарахувань згідно зі ст.625 Цивільного кодексу України.

Наголошує, що ліцензійний договір № 140-12 на використання сортів укладений строком на 1 рік. Згідно ліцензійного договору відрахування роялті по даному договору, на рахунок ліцензіара, а також надання відомостей про кількість вирощеної та реалізованої продукції, та про вартість цієї продукції, а також суму роялті, ліцензіат проводить не пізніше 1 червня звітного року.

Відповідач у запереченнях наголошує, що електронна адреса позивача, на яку, за твердженнями скаржника, надійшов електронний лист, а саме: bux_zem@ukr.net, відрізняється від електронної адреси, вказаної в договорі та в реквізитах позивача для листування - bux_zem@mail.ru.

Крім того, вважає безпідставним посилання позивача на нібито отриманий з електронної пошти відповідача лист з розрахунком відрахувань роялті за 2013 рік, оскільки підпис на даній копії не належить генеральному директору ТОВ “Волочиськ - агро” і відрізняється від підпису, який міститься на 4-ій сторінці договору. При цьому, будь-яких доручень генеральним директором щодо підписання не надавалося, і посівів у 2013 році не було.

З огляду на зазначене, ОСОБА_2 з обмеженою відповідальністю “Волочинськ – агро” просить врахувати наведені обставини, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 - без змін.

У судове засідання апелянт не з"явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином та заздалегідь, про що свідчать поштові повідомлення про вручення поштового відправлення ( а.с. 233, 254).

Разом з тим, від апелянта надійшло письмове клопотання ( вх. 25771/16 від 04.10.2016 р), в якому він просить скасувати рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у вказаній справі та розглядати справу у відсутності їх представника .

У судовому засіданні 27 жовтня 2016 р. представник відповідача вказав, що з вимогами апеляційної скарги не погоджується та зазначив, що вона не відповідає чинному законодавству та фактичним обставинам справи.

Наголосив, що жодного посилання на обмін листами, додатками, доповненнями, розрахунками та будь якою іншою інформацією через засоби електронного зв'язку з позивачем не відбувалось. В ліцензійному договорі за № 139-12 на використання сортів рослин не зазначено жодної відповідальної особи, яка уповноважена проводити переписку та підписувати розрахунки із позивачем по даній справі, крім генерального директора ТОВ "Волочинськ-агро", а безпосередньо генеральним директором доручень щодо підписання розрахунків не надавалось.

Просив в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" відмовити, а рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 року по справі № 924/537/16 - залишити без змін.

В подальшому, представник відповідача не скористався правом прийняти участь в розгляді апеляційної скарги, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином та заздалегідь ( а.с. 255).

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу Українипередбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки сторони належним чином повідомлялись про час та місце апеляційного перегляду справи, враховуючи обмеженість строків вирішення спору, явка сторін обов'язковою не визнавалась, судова колегія не вбачає підстав для відкладення розгляду справи та визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників сторін.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Заслухавши пояснення представника відповідача в судовому засіданні 27 жовтня 2016р, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 06.07.2012р. між ОСОБА_1 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" (ліцензіар) та товариством з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро" (ліцензіат) укладено ліцензійний договір на використання сорту рослин №139-12, відповідно до п. 1.1 якого сторони узгодили, що ліцензіар на умовах, передбачених розділом 6 цього договору надає ліцензіату на термін чинності договору невиключну ліцензію на використання та комерційне розповсюдження сорту сої Легенда на території Хмельницької області та інших областей України, а також відомості щодо сортової агротехніки його вирощування без права передачі невиключного права іншим особам.(а.с.27-28)

Розділом 2 визначені права та обов’язки сторін.

Зокрема, ліцензіат взяв на себе зобов`язання сплатити винагороду за надання йому невиключного права на використання сортів і гібридів рослин відповідно до договору, у розмірі, в строк, на умовах і в порядку, визначених даним договором (п.2.2.); до підписання договору надати розрахунок обсягів вирощування ним насіння і садивного матеріалу (вказавши їх обсяги в тонах) на кожний поточний рік, котрий буде невід’ємною частиною договору (п. 2.2.1.). В свою чергу ліцензіар зобов’язався передати ліцензіатові відтворювальний матеріал (насіння) (п. 2.3.1.); передати ліцензіатові необхідну й достатню агротехнічну документацію на умовах, визначених даним договором або іншими угодами між сторонами, якщо такі існують (п. 2.3.2.).

Пунктом 6.1. договору передбачено, що ліцензіат сплачує на користь ліцензіара відшкодування за надання прав, передбачених цим договором, за передачу насіння та агротехнологічної документації, у формі:

- початкового платежу у сумі 600,00 грн. за надання дозволу на використання сорту агротехнологічну документацію, згідно виставленого ліцензіаром рахунку.

- поточних відрахувань (роялті) за першій рік дії договору та кожен послідуючий рік терміну дії договору в залежності від того, яка репродукція насіння буде вирощуватись в розмірі:

4% ринкової вартості репродукційного насіння, на дату проведення відрахувань, від обсягів вирощування насіння.

При використанні насіння для власних потреб (не з метою розмноження), або внаслідок переведення насіннєвого матеріалу в сертифіковане (рядове) насіння шляхом втрати його кондиції з вини ліцензіата, він сплачує ліцензійний платіж у розмірі 4% ринкової вартості насіння, на дату проведення відрахувань, від обсягів вирощування насіння, у відповідності до умов п. 2.2.1. договору або розмірі 2% внаслідок настання форс-мажорних обставин.

Згідно з п. 6.2. договору відрахування роялті по даному договору, на рахунок ліцензіара, а також надання відомостей про кількість вирощеної та реалізованої продукції, та про вартість цієї продукції, а також суму роялті, ліцензіат проводить не пізніше 1 червня звітного року.

Відповідно до п. 4.6. договору за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань по даному договору, в тому числі оплаті, та несвоєчасну сплату платежів у терміни та розмірах встановлених і визначених ч. 1 п. 6.1. договору, ліцензіат сплачує ліцензіарові штраф в розмірі 50% від загальної суми належної до оплати в даній частині вищевказаного пункту.

Згідно з п. 4.7. договору за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань, відносно поточних відрахувань (роялті) передбачених ч. 2 п. 6.1. договору, та несвоєчасну їх сплату з простроченням термінів, передбачених п. 6.2. даного договору, ліцензіат сплачує ліцензіарові штраф в розмірі 50% від належної до сплати суми.

За прострочення виконання грошових зобов'язань за даним договором, ліцензіат зобов'язаний сплатити ліцензіарові суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми у відповідності до ст. 625 ЦК України (п. 4.8. договору).

Відповідно до п. 11.1. договір укладено на 1 рік і вступає в силу з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до моменту виконання взаємних зобов’язань.

Згідно з п. 11.7. договору зміни і доповнення до договору можуть вноситися тільки у письмовому вигляді. Дійсними і обов’язковими для сторін є тільки ті зміни і доповнення, які вони склали за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та які підписані обома сторонами цього договору з прикладанням їх печаток. Всі зміни та доповнення до цього договору є його невід’ємною частиною.

Договір підписаний представниками сторін та скріплений їх печатками.

В додатку №1 до ліцензійного договору №139-12 від 06.07.2012р. відображено фактичні розрахунки відрахувань роялті ТОВ "Волочиськ-агро" за вироблене насіння ННЦ "Інститут землеробства НААН" за 2012р. згідно договору №139-12 від 06.07.2012р. Сума відрахувань (роялті) складає (2012р.) – 52900,00 грн. (4% вартості виробленого насіння).

09.07.2012р. ТОВ "Волочиськ-агро" перерахувало на рахунок національного наукового центру "Інститут землеробства НААН" 600,00 грн. за право використання сорту соя „Легенда” згідно рахунку №340 від 06.07.2012р.

Відповідно до матеріалів справи, 08.12.2015р. позивачем була направлена відповідачу претензія від 08.12.2015р. №22-16/938, в якій вимагав сплатити 309657,00 грн. боргу по роялті в термін до 25.12.2015р. Претензія отримана відповідачем 12.01.2016р., що підтверджується поштовим повідомленням про отримання кореспонденції.

З огляду на зазначене, позивач посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх грошових зобов’язань за умовами ліцензійного договору №139-12 від 06.07.2012р., звернувся до суду з позовом про стягнення 170405,28 грн., з яких 72603,00 грн. боргу; 36180,00 грн. штрафу; 6476,71 грн. 3% річних та 55145,47 грн. інфляційних втрат.

Аналізуючи зазначені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне вказати таке.

Відповідно до положень ст. 154 Господарського кодексу України (надалі-ГК) відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

У Цивільному кодексі України положення про право інтелектуальної власності викладено у книзі четвертій „Право інтелектуальної власності”, главі 75 „Розпорядження правами інтелектуальної власності” та главі 76 „Комерційна концесія”.

Частиною 1 ст. 418 Цивільного кодексу України ( надалі -ЦК) визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Згідно з ч. 2 ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до ст. 420 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 155 ГК України, до об'єктів права інтелектуальної власності належать, зокрема, сорти рослин.

Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором (ст. 422 ЦК України).

Статтею 485 ЦК України визначено, що право інтелектуальної власності на сорт рослин становлять:

1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідчені державною реєстрацією;

2) майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідчені патентом;

3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, засвідчене державною реєстрацією.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач на підтвердження майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин (соя Легенда) надав патент Державної служби з охорони прав на сорти рослин №09147, з якого вбачається, що реєстрація права здійснена 21.07.2009р.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" (далі – Закон) патент - охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на сорт рослин.

Частиною 3 ст. 10 Закону визначено, що патент на сорт рослин свідчить про майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин.

Згідно з ч. ч. 3-4 ст. 488 ЦК України строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин спливає через тридцять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, в наявних в матеріалах справи патент Державної служби з охорони прав на сорти рослин №09147 на сорт рослин – соя Легенда, який свідчить про наявність у позивача майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин на момент розгляду справи є чинним і в установленому законом порядку недійсним не визнавався.

Згідно п. 2 Наказу ОСОБА_1 академії аграрних наук України від 07.09.2010р. №69 "Про найменування установ, підприємств та організацій ОСОБА_1 академії аграрних наук" ОСОБА_1 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" є правонаступником майнових прав ОСОБА_1 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України".

З огляду на зазначене, місцевий суд вірно встановив що, володільцем наявного в матеріалах справи патенту на сорт рослин сої Легенда після зміни найменування є ОСОБА_1 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України", тобто позивач по справі.

Згідно зі ст. 487 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідченими патентом, є:

1) право на використання сорту рослин, придатних для поширення в Україні;

2) виключне право дозволяти використання сорту рослин;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 39 Закону майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин є право володільця патенту на використання сорту та виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами.

Виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту полягає в тому, що ніхто без дозволу володільця патенту не може здійснювати щодо посадкового матеріалу сорту такі дії:

а) виробництво або відтворення (з метою розмноження);

б) доведення до кондиції з метою розмноження;

в) пропонування до продажу;

г) продаж або інший комерційний обіг;

д) вивезення за межі митної території України;

е) ввезення на митну територію України;

є) зберігання для будь-якої із цілей, зазначених у пунктах "а" - "е" цієї частини.

Згідно з ч. 4 ст. 424 ЦК України, умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Як зазначалось вище, 06.07.2012р. між ОСОБА_1 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" /ліцензіар та товариством з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро" /ліцензіат укладений ліцензійний договір на використання сорту рослин №139-12 .

Проаналізувавши зміст укладеного договору,апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що він містить елементи ліцензійного договору та договору комерційної концесії .

Відповідно до ч.1 ст.1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Згідно зі ст. 1115 ЦК України за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 1108 ЦК України особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Згідно з ч. 3 ст. 1109 ЦК України у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

У пункті 1.1. визначено вид ліцензії, яка надається відповідачу, а саме, невиключна ліцензія на використання та комерційне розповсюдження сорту сої Легенда, права і обов’язки сторін, інші істотні умови ліцензійного договору.

Відповідно до ст.526 ЦК України та ст.193 ГК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання та одностороння зміна умов договору не допускається.

На виконання умов договору п.6.1 договору відповідач товариство з обмеженою відповідальністю “Волочиськ-агро” 09.07.2012 р. перерахував ОСОБА_1 науковому центру “Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України” 600 грн. за право використання сорту соя “Легенда” згідно рахунку №340 від 06.07.2012р.

Докази виконання інших платежів – відсутні.

Колегія суддів зауважує, що згідно матеріалів справи позивачем заявлено до стягнення 72603,00 грн. боргу, при цьому він покликається на додаток №1 до ліцензійного договору №139-12 від 06.07.2012р., згідно якого відрахування роялті ТОВ "Волочиськ-агро" за 2014р. складають 72360,00 грн. (52900,00 грн. – за 2012р.; 19460,00 грн. – за 2013р.). Апелянт вказує, що зазначений додаток був направлений електронною поштою на адресу відповідача, в свою чергу відповідач взагалі заперечує підписання вказаного додатку.

Суд апеляційної інстанції констатує, що позивачем оргиніал вищевказаного додатку наданий не був ні суду першої , ні суду апеляційної інстанції.

Щодо доводів позивача про обмін листами по електронній пошті, зокрема направлення додатку №1 до ліцензійного договору №139-12 від 06.07.2012р., колегія суддів відзначає таке.

Згідно ч. 1 ст. 181 ГК України передбачено можливість укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Як вірно зазначив суд першої інстанції, згідно п. 11.7. договору передбачено, що дійсними і обов’язковими для сторін є тільки ті зміни та доповнення, які вони склали за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та які підписані обома сторонами договору з прикладанням їх печаток. При цьому, жодного посилання на обмін листами, додатками, доповненнями, розрахунками, та будь-якою іншою інформацією через засоби електронного зв’язку в договорі не має.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого суду , що у зв"язку з відсутністю оригіналу додатку №1 до ліцензійного договору №139-12 від 06.07.2012р. на суму 72360,00 грн., а лише при наявності її копії, в силу вимог ст. ст. 34, 36 ГПК України, вона не може бути прийнята в якості належного доказу по справі.

Покликання апелянта на те, що додаток в такій редакції надійшов від відповідача 08.02.2016 р. на електронну адресу бухгалтерії Інституту (byx_zem@ukr.net) з адреси (olena.galka@astarta.ua), який вкладений в файл по темі “Розрахунок роялті по ТОВ “Волочиськ – агро” не приймається судом. Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до п.11.7. ліцензійного договору зміни і доповнення до договору можуть вноситися тільки у письмовому вигляді. Дійсними і обов’язковими для сторін є тільки ті зміни і доповнення, які вони склали за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та які підписані обома сторонами цього договору з прикладанням їх печаток.

Колегія суддів відзначає, що доказів складання такого додатку до ліцензійного договору в межах строку дії договору - до 06.07.2013 р. немає, тоді як встановлено, що договір закінчив свою дію 06.07.2013 р., і складання та надсилання додатку після цієї дати не свідчить про виконання ліцензійного договору. Не узгоджується направлення такого розрахунку із умовами п.2.2.1, де сторони погодили складання відповідного розрахунку до підписання договору.

При цьому додаток не підписаний представниками обох сторін, тому, враховуючи умови п.п.2.2.1, 11.2, 11.7, колегія суддів вважає, що додаток, який позивач (за його твердженнями) одержав від відповідача 08.02.2016 р., не свідчить ні про виконання умов договору № 140-12 від 09.07.2012 р., який був укладений строком на один рік, ні про вчинення відповідачем дій, які свідчили б про визнання боргу та, відповідно, перервали позовну давність.

Наведені обставини в їх сукупності свідчать про відсутність доказів на підтвердження боргу в сумі 19 460,00 грн.(сума роялті за 2013 рік) , тому позовна вимога в цій частині правомірно відхилена судом першої інстанції.

Щодо відрахування роялті за 2012 рік в розмірі 52900 грн.,апеляційний суд зазначає наступне .

Статтею 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання та одностороння зміна умов договору не допускається.

Приписами ч. 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як слідує з п. 6.1. договору ліцензіат сплачує на користь ліцензіара відшкодування за надання прав, передбачених цим договором у формі: початкового платежу у сумі 600,00 грн. та поточних відрахувань (роялті).

Відповідно до п. 3 ОСОБА_1 стандарту №4 „Оцінка майнових прав інтелектуальної власності”, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 03.10.2007р. №1185 роялті - ліцензійний платіж у вигляді сум, які сплачуються періодично, залежно від обсягів виробництва або реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням об'єкта права інтелектуальної власності.

На виконання умов договору, 09.07.2012р. ТОВ "Волочиськ-агро" перерахувало на рахунок національного наукового центру "Інститут землеробства НААН" 600,00 грн.за право використання сорту соя „Легенда” згідно рахунку №340 від 06.07.2012р.(а.с.71) .

Зазначені дії відповідача свідчать про те, що ТОВ "Волочиськ-агро" приступило до виконання договору.

Згідно з п. 6.2. договору відрахування роялті по даному договору, на рахунок ліцензіара, а також надання відомостей про кількість вирощеної та реалізованої продукції, та про вартість цієї продукції, а також суму роялті, ліцензіат проводить не пізніше 1 червня звітного року.

Сторони між собою погодили, що датою відрахувань роялті – „не пізніше 1 червня звітного року” слід розуміти як 01.06.2013р., оскільки 01.06.2012р. передувало даті підписання договору від 06.07.2012р.

Таким чином, відрахування роялті в розмірі 52 900,00 грн. відповідач повинен був провести не пізніше 01.06.2013р., разом з тим, у визначений договором строк оплата не була здійснена,отже позовна вимога в цій частині є обгрунтованою.

В свою чергу, відповідач скористався своїм правом та подав суд першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності, з приводу якої слід відзначити таке.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з п.1.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” від 29.05.2013 р. № 10 за змістом ч.2 ст.9 ЦК України та ч.1 ст.223 ГК України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов’язань, визначених ст.175 ГК України.

Відповідно до ч.1 ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з п.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Отже, датою виконання зобов’язання є 01.06.2013р, перебіг позовної давності розпочинається з 02.06.2013р. і закінчується 02.06.2016р.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява від 23.05.2016р. була направлена поштою 08.06.2016 р., що підтверджується відміткою відділення поштового зв’язку на поштовому конверті та описі вкладенні до цінного листа, тобто в даному випадку днем подання позову є 08.06.2016 р.

Відповідно до абз.2 п.4.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” з урахуванням положення ч.4 ст.51 ГПК днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду). Якщо позовну заяву було повернуто, перебіг позовної давності переривається з того дня, коли заяву подано до суду з додержанням установленого порядку.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає вірним висновок місцевого суду, що позивач при поданні позовної заяви пропустив трирічний строк, встановлений ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України.

Позивач/скаржник пояснює, що вперше позовна заява була направлена в межах строку позовної давності, а саме - 24.05.2016 р., але така обставина не має значення з урахуванням наступного.

Відповідно до п.4.4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” від 29.05.2013 р. № 10 за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.

Колегією суддів встановлено, що позовна заява, яка вперше була направлена позивачем поштою 24.05.2016р. (що підтверджено описом вкладення про направлення відповідачу та фіскальний чек від 24.05.2016 р.), була повернута відповідно до ухвали Господарського суду Хмельницької області від 31.05.2016 р. на підставі п.6 ч.1 ст.63 ГПК України (відповідні дані внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень).

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що перебіг позовної давності в даному випадку не перервався.

Відповідно до ч.3, ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з абз.2 п.2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками господарського суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині стягнення боргу в розмірі 52900,00 грн. у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Щодо стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів відзначає таке.

Так, відповідно до п.1 ч.258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно зі ст.266 Цивільного кодексу України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідно до п.5.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” 29.05.2013 р. № 10 зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів, спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

Отже, з урахуванням позовної давності не підлягають задоволенню також позовні вимоги про стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних нарахувань, нарахованих на суму боргу 52 900,00 грн.

Крім того, колегія суддів констатує, що оскільки сума роялті за 2013р. в розмірі 19460,00 грн. не підтверджена належними та допустимими доказами і відхилена судом як безпідставна, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що не підлягає задоволенню і позовна вимога про стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних втрат, обрахованих на зазначену суму .

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду Хмельницької області прийнято з урахуванням всіх обставин справи, доводи апеляційної скарги не спростовують вірних висновків суду першої інстанції .

В силу ст.ст. 33, 38, 43, 47 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд, оцінивши подані по справі докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен прийняти рішення за результатами обговорення усіх цих обставин.

Апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи та вірно застосовані норми процесуального і матеріального права, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/537/16

Судові витрати за розгляд апеляційних скарг покладаються на скаржника відповідно до ч.1 ст..49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Хмельницької області від 29 серпня 2016 року у справі №924/537/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_1 академії аграрних наук України" залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Гудак А.В.