ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.09.2016

№910/32920/15

За позовом Акціонерного товариства закритого типу «Консул»

до Публічного акціонерного товариства «Київенерго»

про визнання додаткової угоди та додатків до неї недійсними

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Клєстов С.Ю. за довіреністю від 01.07.2016 р.;

від відповідача: Савчук Л.А. за довіреністю № 91/2015/10/30-1 від 30.10.2015 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерне товариство закритого типу "Консул" (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Київенерго" (далі - відповідач) про визнання додаткової угоди від 27.12.2013 р. до договору про постачання електричної енергії №50302 від 28.12.2005 р. та додатків до додаткової угоди від 27.12.2013 р. недійсними.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14.03.2016 у справі №910/32920/15 у задоволенні позову АТЗТ "Консул" відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.06.2016 р. у справі № 910/32920/15 апеляційну скаргу АТЗТ "Консул" залишено без задоволення, рішення господарського суду міста Києва від 14.03.2016 у справі № 910/32920/15 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.08.2016 р. рішення господарського суду міста Києва від 14.03.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.06.2016 у справі № 910/32920/15 скасовано, справа № 910/32920/15 передана на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Скасовуючи судові рішення та направляючи справу № 910/32920/15 на новий розгляд Вищий господарський суд України зазначив, що судами попередніх інстанцій не мотивовано належним чином, з посиланням на спеціальні норми права, що регулюють дані правовідносини з електропостачання, чому суди вважають, що акти, які підписані арбітражним керуючим і, які, як встановлено судами, містять посилання на реквізити саме Договору від 28.12.2005, що не були змінені, є належними та допустимими доказами схвалення додаткової угоди від 27.12.2013 з додатками та того, що арбітражний керуючий був обізнаний із тим, що вказаною Додатковою угодою було викладено Договір від 28.12.2005 р. в новій редакції.

Розпорядженням Керівника апарату господарського суду міста Києва № 04-23/1634 від 11.08.2016 р. справу № 910/32920/15 призначено на повторний автоматичний розподіл. В результаті повторного автоматичного розподілу зазначену справу передано на розгляд судді Літвіновой М.Є.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.08.2016 суддею Літвіновою М.Є. прийнято справу № 910/32920/15 до свого провадження та призначено її до розгляду на 05.09.2016.

01.09.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

05.09.2016 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 05.09.2016 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 26.09.2016.

Представник позивача в судовому засіданні 26.09.2016 позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 26.09.2016 проти задоволення позову заперечив.

У судовому засіданні 26.09.2016 судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

28.12.2005 між Акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", правонаступником якого є ПАТ "Київенерго", (постачальник електричної енергії) та АТЗТ "Консул" був укладений договір про постачання електричної енергії №50302 (далі - Договір), відповідно до п. 1 якого постачальник електричної енергії постачає електричну енергію споживачу, а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами.

Згідно з п. 2.1.2 Договору постачальник електричної енергії зобов'язується постачати споживачу електроенергію як різновид товару в обсягах, визначених відповідно до розділу 5, та з урахуванням умов розділу 6 цього договору (додаток "Обсяги постачання електричної енергії, визначених державними стандартами.

Відповідно до п. 2.2 договору споживач зобов'язується дотримуватися режиму споживання електричної енергії згідно з умовами розділу 5 цього договору, а також оплачувати постачальнику електричної енергії вартість електричної енергії згідно з умовами додатків "Порядок розрахунків за електроенергію та зняття показань електролічильників споживачів".

27.12.2013 між сторонами було укладено додаткову угоду до договору, якою договір було викладено в новій редакції згідно з додатком 1 до цієї угоди.

Пунктом 2 вказаної Додаткової угоди сторонами погоджено, що додатки до договору зазначені у п. 9.1. та укладені сторонами до момент укладення цієї угоди є чинними на весь період дії договору та є його невід'ємними частинами.

Спір у справі виник у зв'язку із оспорюванням позивачем дійсності Додаткової угоди від 27.12.2013 року до договору разом з усіма її додатками.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5,6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Так, позовні вимоги були мотивовані тим, що від імені позивача спірну угоду підписано представником за відсутності необхідних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

З матеріалів справи вбачається, що від імені позивача оспорювана Додаткова угода підписана директором Субініним В.І., який діяв на підставі Статуту.

Відповідно до ч. 1 ст.237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно з ч. 1 та ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 23 Закону України "Про господарські товариства" управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства. Посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена наглядова рада товариства, - голова та члени ради наглядової ради товариства.

За змістом ч. 1 ст. 58 Закону України "Про акціонерні товариства" виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради.

Так, суд не приймає до уваги доводи позивача в частині того, що на момент підписання спірної додаткової угоди директором АТЗТ "Консул" його повноваження припинилися внаслідок призначення ліквідатором в процедурі банкрутства арбітражного керуючого Коноплю А.М., з огляду на наступне.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.11.2010 року порушено провадження у справі №50/624-б про банкрутство АТЗТ "Консул", а постановою від 11.02.2011 року боржника визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру такої юридичної особи.

Згідно з ч. 2 ст. 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній на момент винесення постанови 11.02.2011 р. у справі №50/624-б) з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення, зокрема, виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.

Тобто, в момент винесення господарським судом міста Києва постанови 11.02.2011 р. у справі №50/624-б про визнання АТЗТ "Консул" банкрутом, повноваження керівника такого підприємства перейшли до ліквідатора - Коноплі А.М.

При цьому, оспорювану додаткову угоду до договору підписано керівником (директором) позивача 27.12.2013, тобто, вже після винесення постанови про визнання АТЗТ "Консул" банкрутом.

Тобто, директор АТЗТ "Консул" під час підписання такої додаткової угоди діяв без належних повноважень.

Проте, відповідно до ч. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п. 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 Цивільного кодексу України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Таким чином, правочин не може бути визнаний недійсним з підстав підписання його не уповноваженою особою у випадку наявності наступного схвалення юридичною особою такого правочину.

З матеріалів справи вбачається, що після підписання позивачем спірної Додаткової угоди до договору, ліквідатором АТЗТ "Консул" були підписані акти прийняття-передавання товарної продукції, акти надання послуг з компенсації перетікання реактивної енергії, а також акти про використану активну/реактивну електричну енергію.

При цьому, суд зазначає, що позивачем здійснювалася оплата за використану електричну енергію, що підтверджується банківською карткою підприємства, долученою відповідачем до матеріалів справи.

Твердження позивача в частині того, що вказані акти були підписані саме на виконання умов Договору, а не додаткової угоди від 27.12.2013 до нього, суд вважає безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами (частини 2 та 3 статті 714 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 275 Господарського кодексу України передбачено, що за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Окремим видом договору енергопостачання є договір про постачання електричної енергії споживачу. Особливості постачання електричної енергії споживачам та вимоги до договору про постачання електричної енергії встановлюються законами України "Про засади функціонування ринку електричної енергії України" та "Про електроенергетику".

В силу приписів частини 2 статті 275 Господарського кодексу України відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.

Взаємовідносини, які виникають в процесі продажу і купівлі електричної енергії між виробниками або постачальниками електричної енергії та споживачами (на роздрібному ринку електричної енергії) врегульовані Правилами користування електричною енергією, затвердженими постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28 (у редакції постанови НКРЕ від 17.10.2005 № 910) (далі - ПКЕЕ).

Згідно з п. 1.1. ПКЕЕ договір про постачання електричної енергії - домовленість двох сторін (постачальник електричної енергії за регульованим тарифом і споживач), що є документом певної форми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час продажу постачальником за регульованим тарифом електричної енергії споживачу за тарифами, які регулюються відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Досліджуючи зміст оспорюваної Додаткової угоди, судом встановлено, що між сторонами не було укладено нового договору, а викладено в новій редакції Договір № 50302 від 28.12.2005 р., який і є підставою виникнення у сторін взаємних прав та обов'язків, а тому цілком правомірним є посилання в актах прийняття-передавання товарної продукції, актах надання послуг з компенсації перетікання реактивної енергії, а також актах про використану активну/реактивну електричну енергію саме на Договір №50302 від 28.12.2005, а не Додаткову угоду до нього.

При цьому суд зазначає, внаслідок укладання спірної Додаткової угоди реквізити договору (на які міститься посилання в актах прийняття-передавання товарної продукції, актах надання послуг з компенсації перетікання реактивної енергії, а також актах про використану активну/реактивну електричну енергію) не були змінені, а тому означені акти є належними доказами схвалення позивачем оспорюваної Додаткової угоди.

З цих же підстав суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що надана відповідачем Банківська карта не може бути підтвердженням схвалення позивачем оспорюваної Додаткової угоди, оскільки в графі «призначення платежу», як і в наданих Актах, не міститься посилання на Додаткову угоду.

Так, підписавши вказані акти без заперечень та виконавши умови договору в частині здійснення оплат на рахунок відповідача, позивач погоджувався з умовами договору в редакції, чинній на момент підписання таких актів та здійснення відповідних оплат.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наступне схвалення уповноваженою особою позивача укладеної Додаткової угоди від 27.12.2013 до Договору разом з усіма її додатками.

Одночасно, суд зазначає, що правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Таким чином, із змісту норми ч. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) (аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 року у справі №3-59гс14).

Одночасно, суд наголошує на тому, що з моменту укладення спірної додаткової угоди та до моменту звернення позивача до суду з позовом минуло 2 роки, протягом яких відповідач належним чином постачав, а позивач - приймав електричну енергію на виконання умов договору в редакції додаткової угоди від 27.12.2013.

При цьому, відповідача не було повідомлено про відмову або не прийняття умов додаткової угоди від 27.12.2013, і також не було заявлено про відмову від отримання електричної енергії.

Тобто, керівник АТЗТ "Консул" знав про існування укладеної між сторонами додаткової угоди від 27.12.2013 року до договору, та не заперечував проти її існування, що свідчить про наступне схвалення позивачем такої угоди шляхом мовчазної згоди.

Таким чином, вказані дії позивача дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його було укладено.

Посилання позивача на те, що він не мав власних коштів для здійснення розрахунку з відповідачем, у зв'язку з чим уклав Договір поруки з ТОВ «Корора» та відповідачем, за умовами якого ТОВ «Корора» зобов'язалось відповідати перед відповідачем за виконання позивачем умов Договору на постачання електричної енергії №50302 від 28.12.2005 в редакції, викладеній у Додатковій угоді від 01.10.2008, не спростовують наведених вище висновків суду про подальше схвалення позивачем оспорюваної Додаткової угоди.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що позовні вимоги є необґрунтованими, вони не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення 10.10.2016

Суддя М.Є. Літвінова