ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" жовтня 2016 р. Справа № 922/1603/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В., суддя Слободін М.М.

при секретарі - Кохан Ю.В.

за участю представників сторін та інших учасників судового процесу:

прокурор - Полякова С.О., службове посвідчення №013758 від 06.12.2012 року;

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю №60 від 20.04.2016 року;

відповідача - ОСОБА_2, паспорт серія МК691390 від 27.11.1997 року, протокол загальних зборів №2 від 06.05.2002 року (директор);

третьої особи - ОСОБА_3, за довіреністю №66-01-16/458 від 31.12.2015 року, ОСОБА_4, за довіреністю №66-01-16/457 від 31.12.2015 року.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ" (вх. №2031 Х/3-12) на рішення господарського суду Харківської області від 05 липня 2016 року по справі № 922/1603/16

за позовом Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національний технічний університет, м. Харків

до Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ", м. Харків

про визнання недійсним договору та повернення майна,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 05.07.2016 року у справі № 922/1603/16 (суддя Байбак О.І.) позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та Товариством з обмеженою відповідальністю “КІБ”, та додаткові угоди до цього договору № 2 від 20.07.2011 року, № 3 від 15.11.2011 року, № 4 від 02.04.2015 року, № 5 від 02.04.2015 року. Припинено зобов’язання за договором оренди № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року на майбутнє. Зобов’язано Товариство з обмеженою відповідальністю “КІБ” звільнити та повернути Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Харківській області окреме індивідуально визначене майно – нежитлові приміщення одноповерхової будівлі механічного цеху (інв. № НОМЕР_1), загальною площею 118,1 кв. м., розміщені за адресою: м. Харків, вул. Фрунзе, 21. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “КІБ” на користь прокуратури Харківської області судовий збір у розмірі 2756 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "КІБ" звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, з урахуванням письмових пояснень до апеляційної скарги, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 05.07.2016 року у справі № 922/1603/16 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі заявник посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасування.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області у відзиві на апеляційну скаргу зазначило, що рішення господарського суду Харківської області від 05.07.2016 року у справі № 922/1603/16 було винесено без порушення приписів чинного матеріального та процесуального законодавства, та з урахуванням всіх доказів поданих сторонами, та доказів, які були витребувані судом.

Прокуратура Харківської області надала заперечення на апеляційну скаргу, в яких зазначає, що апеляційні вимоги відповідача є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Харківська місцева прокуратура № 2 у письмових поясненнях просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що рішення господарського суду є законним та обґрунтованим.

Для забезпечення повного, всебічного та об'єктивного дослідження матеріалів справи в судовому засіданні 14.09.2016 року була оголошена перерва до 04.10.2016 року.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну силу, розглянувши доводи апеляційної скарги, письмові докази, долучені до матеріалів справи, встановила наступне.

Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як свідчать матеріали справи та підтверджено в ході апеляційного розгляду справи, 13.04.2011 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (орендодавець, позивач у справі), Національним технічним університетом та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІБ" (орендар, відповідач у справі), укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди № 188 від 01.03.2003 року, згідно з якою сторонами узгоджено укладання договору оренди № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року.

За даним договором (п. 1.1) орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно: нежитлові приміщення одноповерхової будівлі механічного цеху (інв. № НОМЕР_1), загальною площею 118,1 кв. м, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Фрунзе, 21, що знаходяться на балансі Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 14.10.2010 року і становить 266120 грн.

Згідно з п. 2.1. договору оренди, майно передано в оренду з метою розміщення виробництва (токарно-фрезерної обробки).

Згідно з п. 10.1 договору оренди, договір укладено строком до 30.09.2011 року.

Надалі, зобов’язаними сторонами було укладено ряд додатків до договору №4895-Н/188 від 13.04.2011 року, які є невід’ємними частинами основного договору.

Зокрема, додатковою угодою № 2 від 20.07.2011 року сторони внесли зміни до умов договору в частині порядку внесення орендної плати та обов’язків орендаря.

Додатковою угодою № 3 від 15.11.2011 року дію договору продовжено строком на 2 роки 11 місяців, тобто з 01.10.2011 року до 02.09.2014 року.

Сторони у додатковій угоді № 4 від 02.04.2015 року узгодили, що вартість об’єкту оренди визначається на підставі висновку про вартість майна станом на 02.09.2014 року, і становить 340100 грн. Також даною додатковою угодою сторони внесли зміни до умов договору щодо порядку внесення орендної плати.

Додатковою угодою № 5 від 02.04.2015 року договір продовжено до 02.08.2017 року.

Вважаючи, що договір № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року не відповідає приписам ч. 5 ст. 63 Закону України «Про освіту», ч. 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», прокурор звернувся до суду з позовом в якому просив визнати її недійсною.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, колегія суддів не погоджується з висновками, з яких виходив місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення з наступних підстав.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах “Ryabykh v.Russia” від 24.07.2003 року, “Svitlana Naumenko v. Ukraine” від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов’язань є укладення господарського договору та інших угод.

Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Приписами ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства, в тому числі, є: свобода договору; справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особи, визначені ст. 1 ГПК України, мають право на звернення до суду за захистом порушених майнових прав, які відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 20 ГК України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Статтею 2 ГПК України встановлено, що господарський суд порушують справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суд) захист інтересів держави.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спір відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у ні повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Прокурор, який звертається до господарського суд інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”.

Прокурор зазначає, що необхідність захисту економічних інтересів держави в даній справі зумовлена тим, що внаслідок порушень, допущених під час передачі в оренду державного майна, приміщення навчального закладу передані суб’єкту господарювання, діяльності якого жодним чином не пов’язана з навчальним процесом.

Як свідчать матеріали справи, Харківська місцева прокуратура № 2 повідомила позивача про намір звернутися до господарського суду в його інтересах із зазначеним позовом листом № 04-31-2182/16 від 21.04.2016 р. (а.с. 21)

Господарський суд першої інстанції правильно зазначив в оскаржуваному рішенні, що вищевказані обставини є такими, що можуть бути підставами для звернення прокурора до суду з позовом по даній справі.

Як на підставу визнання договору недійсним, прокурор вказує на використання Товариством з обмеженою відповідальністю "КІБ" об’єкту оренди за договором № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року не за визначеним чинним законодавством цільовим призначеннім навчального закладу, а відповідно до профілю власної виробничої діяльності.

Проте, з такими твердженнями колегія суддів апеляційного господарського суду погодитися не може та вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання, в момент вчинення правочину, стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

За змістом пункту 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 за №11 відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до пунктів 1, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на цих підставах вирішувати справи. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Статтею 761 Цивільного кодексу України встановлено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем також може бути особа, уповноважена на укладання договору найму.

Приписами ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Враховуючи те, що предметом договору оренди є нежитлові приміщення одноповерхової будівлі механічного цеху (інв. № НОМЕР_1), загальною площею 118,1 кв. м, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Фрунзе, 21, які перебувають на балансі Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”, і які є державним індивідуально визначеним майном, спірні правовідносини регулюються в тому числі Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

Згідно ст. 10 Закону “Про оренду державного та комунального майна”, істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін (строк), на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Колегія суддів, розглянувши умови спірного договору оренди, дійшла висновку, що під час укладення договору оренди майна № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року сторони дотримались порядку погодження передачі в оренду державного майна, узгодили всі істотні умови договору, а також порядок приймання-передачі орендованого майна.

Предмет оренди за оспорюваним договором оренди є нежитлові приміщення, що відповідає об'єктам оренди, визначеним ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а саме об'єктом оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.

Відповідно до п. 2.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна", вирішуючи спори, повязані з укладенням договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано визначений ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладення відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном.

За змістом абз. 1 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", орендодавець зобов'язаний надіслати заяву потенційного орендаря разом із доданими матеріалами органу, уповноваженому управляти державним майном.

Пунктом 5 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка кореспондується з п.1. ч.1. ст. 287 Господарського кодексу України, передбачено, що орендодавцем нерухомого майна, що є державною власністю є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення.

Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно в користування відповідачу було передано 01.03.2003 року за умовами договору оренди № 188, в якому орендодавцем виступало Національним технічним університетом «Харківський політехнічний інститут».

Проте, у зв’язку із змінами, внесеними в чинне законодавство, відповідно до яких орендодавцем спірного майна може бути лише Фонд Державного майна України, 13.04.2011 року між позивачем, відповідачем та третьою особою укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди № 188 від 01.03.2003 року, згідно з якою сторонами узгоджено укладання спірного договору оренди № 4895-Н/188 від 13.04.2011 р. (а.с. 22-25, том 1).

У матеріалах справи наявний лист органу, що уповноважений управляти спірним майном - Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України від 06.04.2011 р. № 1/11-2809, в якому останній повідомляє про надання дозволу на передачу в оренду частини приміщень навчальної майстерні площею 27,5 кв. м., що перебуває на балансі Харківського автомобільно-дорожнього технікуму та механічного цеху площею 192,14 кв.м ( вул. Фрунзе, 21), що перебуває на балансі Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”.

Таким чином, спірне майно відповідно до ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передано позивачем відповідачу в оренду за спірним договором за дозволом органу, який уповноважений державою управляти цим майном.

Частинами 1, 2 Закону України "Про вищу освіту" (в редакції станом на момент укладення спірного рішення) передбачено, що вищий навчальний заклад відповідно до свого статуту може надавати фізичним та юридичним особам платні послуги у галузі вищої освітити пов’язаних з нею інших галузях діяльності за умови забезпечення провадження освітньої діяльності. Перелік видів платних послуг у галузі вищої освіти та пов'язаних з нею інших галузях діяльності, що можуть надаватися вищими навчальними закладами державної або комунальної форми власності, визначається Кабінетом Міністрів України.

Як вбачається із пункту 1.11. Статуту Національного технічного університету «Харківський Політехнічний Інститут» (http://public.kpi.kharkov.ua/wp-content/uploads/2015/04/Statut-13-03-15.pdf), затвердженого наказом від 23.05.2015 року № 338, університет є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді. Фінансування Університету здійснюється за рахунок коштів державного бюджету на умовах державного замовлення на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових і науково- педагогічних кадрів та за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством, з дотриманням принципів цільового та ефективного використання коштів, публічності та прозорості у прийнятті рішень (п. 10.2 Статуту).

Відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" (у редакції станом на момент укладення спірного договору) матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 Закону України "Про освіту", фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Частиною 4 ст. 61 Закону України "Про освіту" унормовано, що додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; плата за надання додаткових освітніх послуг; кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом, на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання: дотації з місцевих бюджетів; дивіденди від цінних паперів; валютні надходження; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян; інші кошти.

Отже, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів, приписами Закону України "Про освіту" встановлена можливість залучати у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 року за № 796 "Про ствердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (яка є чинною і не скасована) передбачена можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Тобто, передбачена чинна можливість передання навчальними закладами державної форми власності в оренду майна, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Як встановлено з матеріалів справи на час передачі спірних приміщень в оренду за спірним Договором вони були вільні, в учбовому процесі не використовувались та навчальним закладом не передбачалось таке їх використання, їх передання не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Крім того, представник Національного технічного університету в письмових поясненнях (а.с. 98-100, том 1) та усних поясненнях в судовому засіданні зазначав, що спірні приміщення безпосередньо не використовувались закладом в учбовому процесі з причин відсутності потреби, оскільки із дінамики кількості студентів, які навчаються в навчальному закладі, відсутня необхідність у додатковій площі для зазначених цілей.

В листі проректора Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» ОСОБА_5 від 23.06.2016 року за вих. № 66-07-22/55 (а.с. 101, том 1), повідомлено господарський суд першої інстанції, що діяльність відповідача як орендаря спірного приміщення не заважає навчальному процесу.

Відповідно до наданої Національним технічним університетом «Харківський політехнічний інститут» довідки від 08.09.2016 року заборгованість Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ" станом на 07.09.2016 року по договору оренди відсутня.

Згідно довідки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» №66-0116-219 від 13.09.2016 року напрямок виробничої діяльності відповідача співпадає з напрямом освітньої та наукової діяльності кафедри Інтегрованих технологій машинобудування.

А отже, студенти Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» можуть проходити виробничу практику у Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ".

Окрім цього, університет повідомив, що кількість зарахованих студентів на навчання до Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» за 2011-2016 роки склала: на 2011 рік - 6182 особи; на 2012 рік – 5575 особи; на 2013 рік – 5668 осіб; на 2014 рік – 5839 осіб; на 2015 рік – 4515 осіб; на 2016 рік – 4832 осіб.

У зв'язку з цим, університет не має необхідності у використанні приміщення, наданого в оренду Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ" у навчальній та виховній діяльності, оскільки, як вбачається із динаміки кількості студентів, які навчаються в навчальному закладі, відсутня необхідність у додатковій площі для зазначених цілей.

Діяльність університету забезпечується фінансуванням з загального та спеціального фондів. Видатки загального фонду (фінансування з державного бюджету України) забезпечують виплати виключно за соціально захищеними статтями.

Так, відповідно до довідки від 12.09.2016 року №66-01-18/116 в 2015-2016 роках Національному технічному університету «Харківський політехнічний інститут» кошти на проведення ремонту майна із Державного бюджету України не виділялись.

Отже, умови дефіциту державного фінансування, а також кількості студентів, що навчаються за кошти фізичних осіб, отримання додаткових доходів шляхом передачі в оренду приміщень, що не використовуються для навчального процесу, є для університету нагальним та необхідним.

В позовній заяві прокурор посилався на передання в оренду об'єкта державної власності, який фінансується з державного бюджету для здійснення діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом.

Проте, під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій не підтвердилось використання коштів бюджетного фінансування на утримання орендованих приміщень.

Матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження доводів прокурора щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди від № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року, як то: укладення вказаного договору має наслідком порушення цілісності майнового комплексу або погіршення соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; майно, яке є предметом договору, використовується у навчальному процесі (у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності); спірне майно використовується не за призначенням, що свідчить про недоведеність висновку прокурора про використання майна не за призначенням.

На цих підставах судова колегія, враховуючи положення ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 61 Закону України "Про освіту", ст. 65 Закону України "Про вищу освіту", відповідно до яких відсутня заборона надавати індивідуально визначене майно навчального закладу в оренду, а також те, що положеннями Статуту університету передбачена можливість передання нерухомого майна, яке перебуває на його балансі, в оренду, дотримання порядку погодження передачі окремого майна в оренду, зважаючи на відсутність можливості і потреби використання спірного приміщення в учбових цілей та/або відсутності порушення укладенням спірного договору учбового процесу, дійшла висновку, що договір оренди № 4895-Н/188 від 13.04.2011 року відповідає вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Закону України "Про освіту", Закону України "Про вищу освіту", у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним, як відстуні і підстави для задоволення похідної вимоги про повернення спірного майна позивачу, що ґрунтується на доводах щодо недійсності спірного правочину.

Отже, при зверненні до суду прокурором не доведено наявності порушення охоронюваного законом інтересу держави в особі позивача.

Аналогічної правової позиції дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 27.04.2016 року по справі №922/5058/15.

При цьому колегія суддів не застосовує позовну давність за заявами відповідача та третьої особи (а.с. 42, 69, том 1), оскільки, як роз’яснив Пленум Вищого господарського суду України в пункті 2.2. постанови від 29.05.2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, а тому перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Як було наведено вище, позов є необґрунтованим, що свідчить про відсутність порушеного права позивача, у зв’язку з чим позовна давність застосуванню не підлягає.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.

У відповідності до п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що зазначеним вище обставинам місцевий господарський суд не надав належної оцінки, що призвело до прийняття невірного рішення. Зокрема, рішення господарського суду Харківської області від 05.07.2016 року у справі № 922/1603/16 прийнято після неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з неправильним застосуванням норм процесуального права, і є таким що не відповідає нормам закону.

За таких обставин, апеляційна Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ" підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення господарського суду Харківської області слід скасувати повністю та прийняти нове, яким позов задовольнити.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КІБ" задовольнити.

Рішення господарського суду Харківської області від 05 липня 2016 року у справі № 922/1603/16 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Слободін М.М.