ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" червня 2016 р. м. Київ К/800/5905/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Заїки М.М.,

суддів Білуги С.В.,

Загороднього А.Ф.,

та секретаря Музички Н.В., за участю позивача ОСОБА_2 та представника Апарату Верховної Ради України Осядлої М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Апарату Верховної Ради України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,

встановила:

В листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в нарахуванні позивачу та виплати компенсації за невикористані відпустки; зобов'язати Апарат Верховної Ради України провести нарахування та виплатити позивачу компенсації за невикористані дні щорічних основних відпусток та стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток та зобов'язати останнього перерахувати зазначені виплати на картковий рахунок позивача, а саме № НОМЕР_1, відкритий в ПАТ КБ «Приват Банк».

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанції щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України ОСОБА_2 на підставі подання народного депутата України Брайка С.Б. зараховано з 01 квітня 2013 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України Брайка С.Б. на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу» та присвоєнням сьомого рангу державного службовця.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 04 вересня 2014 року №5160 позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін (пункт 1 статті 36 Кодексу законів про працю України).

Крім того, пунктом 2 вказаного розпорядження визначено відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України провести виплату компенсації за 42,5 календарних дні невикористаної основної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України Брайку С.Б. для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».

01 вересня 2014 року позивач звернувся із заявою до Апарату Верховної ради України провести виплату компенсації за невикористану відпустку.

Листом Управління справами Апарату Верховної Ради України від 09 вересня 2014 року №9-1-15/1135 позивачу відмовлено у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України Брайка С.Б.

Вказане стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці або отримання на це згоди народного депутата України.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, виходив з того, що Апарат Верховної Ради України є бюджетною організацією, яка утримується за рахунок Державного бюджету України, а тому у відповідності до положень статей 48, 51 Бюджетного кодексу України відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, не наділений правом брати на себе фінансові зобов'язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України понад межі загального фонду оплати праці, встановленого кожному народному депутату України відповідного скликання, для оплати праці його помічників-консультантів.

Проте, колегія суддів не погоджується з даним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень визначені Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року №2790-ХІІ.

Відповідно до частини першої статті 34 зазначеного Закону встановлено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Вказаною нормою встановлено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.

Приписами абзацу третього частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Пунктом 5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що на чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу» їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.

Частиною першою розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Відповідно до пункту 23 частини сьомої розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України передбачено, що до основних напрямів діяльності Апарату належать організація та здійснення роботи з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України, їх помічників-консультантів.

Отже, саме на Апарат Верховної Ради України покладено обов'язок здійснювати оплату праці помічників-консультантів народних депутатів з урахуванням розподілу коштів, здійсненому депутатом відповідно до положень статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України».

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» та частини першої статті 83 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Крім того, пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року №13 передбачено, що розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, судам необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 Кодексу законів про працю України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (стаття 182-1 Кодексу законів про працю України), тільки в разі звільнення його з роботи.

Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що відповідач був зобов'язаний провести нарахування та виплатити позивачу грошові компенсації за невикористані дні щорічних основних відпусток.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року необхідно скасувати, оскільки вона постановлена з порушенням норм матеріального права, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року необхідно залишити в силі, оскільки вона є законною і обґрунтованою та постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Апарату Верховної Ради України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії - скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 грудня 2015 року - залишити в силі.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий М.М. Заїка

Судді С.В. Білуга

А.Ф. Загородній