справа № 208/4301/15-а

№ провадження 2-а/208/40/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

12 січня 2016 р. м. Дніпродзержинськ

Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області,

у складі судді: Рички С.О.,

при секретарі: Щербацевич Д.В.

за участю позивача: ОСОБА_1,

представника позивача: ОСОБА_2,

представника відповідача та третьої особи: ОСОБА_3

розглянув адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Дніпродзержинської міської ради, третя особа ОСОБА_6 про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-

УХВАЛИВ:

Позивач звернувся до Заводського районного суду м. Дніпродзержинська із позовом до ОСОБА_4, Дніпродзержинської міської ради, третя особа ОСОБА_6, в якій просив суд поновити його на посаді начальника управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення Дніпродзержинської міської ради з 31.03.2015, стягнути з ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 31.03.2015 по час винесення судового рішення по справі та стягнути з ОСОБА_4 у відшкодування моральної шкоди у розмірі 50000 гри., а також стягнути з ОСОБА_4 на його користь понесені судові витрати у справі та оплату за надання правової допомоги спеціалістом у галузі права.

В обґрунтування своїх вимог позивач в судовому засіданні зазначи, що 29 вересня 2011 року позивач був прийнятий на роботу до Дніпродзержинської міської ради на публічну службу на посаду начальника управління транспорту та зв'язку, про що свідчить запис в трудовій книжці. У наступному, управління транспорту та зв'язку було перейменоване в управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення. 03 березня 2015 року відповідач у справі - Дніпродзержинський міський голова ОСОБА_4, повідомив позивача, про те, що його буде звільнено з займаної посади та запропонував позивачу написати заяву про звільнення з посади в добровільному порядку, при цьому наголосив на те, що відносно позивача, за його розпорядженням № 18-р від 30.01.2015р. буде проводитись службове розслідування, результати якого будуть відомі пізніше і, за цим службовим розслідуванням буде прийняте рішення. З текстом цього розпорядження у період з 03.03.2015 і по 14.04.2015 позивач ознайомлений не був У той же день, 03 березня 2015 року, позивач власноруч написав заяву про надання йому частини щорічної основної відпустки на 22 календарних днів з 10 березня 2015 року та звільнити його з займаної посади за згодою сторін, останнім днем відпустки. В своїй заяві від 03.03.2015 написаною позивачем, про звільнення за угодою сторін, він не назвав конкретну дату свого звільнення, а лише зазначив щоб його звільнили останнім днем відпустки. На заяві позивача, відповідач ОСОБА_4 вказав наступне: «ОСОБА_7 Підготувати проект розпорядження після закінчення службового розслідування», ОСОБА_7, якій відповідач у справі ОСОБА_4 дав вказівку підготувати проект розпорядження після закінчення службового розслідування, є начальником відділу персоналу міської ради. Про те, що подана позивачем 03.03.2015 заява про відпустку та про звільнення за ч. 1 ст. 36 КЗпП України буде розглядатися згодом, і що рішення по ній буде прийматися лише «після закінчення службового розслідування», позивачу не було відомо. Лише 14.04.20І5 на свій запит позивач отримав копію своєї заяви від 03.03.2015 з резолюцією відповідача у справі ОСОБА_4 про підготовку розпорядження після закінчення службового розслідування, не зважаючи на те, що позивач не надавав згоди на звільнення чи на щорічну відпустку з 10.03.2015 лише після закінчення стосовно нього службового розслідування, тому на думку позивача, це свідчить про відсутність волевиявлення сторін, яке передбачається вимогами п. 1 ст. 36 КЗпП України, а за таких обставин, в момент подання 03.03.2015 своєї заяви, позивач був позбавлений можливості відмовитися від такого звільнення, і відпустки, які мали проводиться виключно за умовами, визначеними в односторонньому порядку відповідачем без згоди позивача. 04 березня 2015 року позивач надав на ім'я відповідача у справі ОСОБА_4 нову заяву, у якій вказав, що у період з 05.02. 2015 по 27.02. 2015 знаходився на лікарняному, стан його здоров'я не покращився і йому рекомендовано санаторно-курортне лікування, у зв'язку з чим, позивач попросив надати йому відпустку з 10.03.2015, та додав до своєї заяви копію довідки на санаторно-курортне лікування. У своїй новій заяві, датованій 04.03.2015, позивач не просив звільнити його, у тому числі і за погодженням сторін. Після отримання цієї заяви з новими підставами, наступного дня 05.03.2015, відповідач у справі ОСОБА_4, надав письмове доручення начальнику департаменту охорони здоров'я міської ради Манаєнковій Ю.В. отримати в закладі охорони здоров'я підтверджуючий документ про необхідність лікування. У цей же день 05.03.2015, відповідач у справі ОСОБА_4 видав нове розпорядження №45-р про проведення стосовно позивача службового розслідування. За розпорядженням № 45-р відповідач ОСОБА_4 продовжив термін проведення службового розслідування до 31.03.2015. Позивач вважає, що проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не передбачається діючим законодавством України. Позивач вважає, що проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не передбачається діючим законодавством України. 06.03.2015 відповідач у справі ОСОБА_4 видає розпорядження № 33-р-«ос» про надання позивачу частини щорічної основної відпустки на 22 календарні дні з 10 до 31 березня 2015 року включно за період роботи з 28 вересня 2014 року до 27 вересня 2015 року зі звільненням позивача з посади начальника управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення міської ради в останній день його відпустки, тобто 31 березня 2015 року за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗпП України. Таким чином, 06.03.2015 за розпорядженням №33-р-«ос», позивач був звільнений ще до того, як у нього з 10.03.2015 року почалася відпустка, і він її ще не використав у повному обсязі, це розпорядження було видане за 25 днів до дати його звільнення і, в період проведення призначеного стосовно нього службового розслідування. Зі змістом прийнятого 06.03.2015 розпорядження № 33-р-«ос» про надання позивачу відпустки з наступним звільненням, позивача ознайомлено не було. Позивач отримав копію розпорядження № 33-р «ос» на своє письмове звернення - 08.04.2015, після того, як 31.03.2015 в усній формі позивача повідомили, що його звільнено. До цього часу, відповідачі у справі Дніпродзержинська міська рада і ОСОБА_4 не надали позивачу розпорядження №33-р-«ос» від 06.03.2015 в оригіналі для ознайомлення та для підпису позивачу, про ознайомлення. У період знаходження у щорічній основній відпустці, з 10.03.2015 у кількості 22 календарних днів, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю позивач знаходився на амбулаторному лікуванні в КЗОЗ «ЦПМСД №1» з 24.03.2015 і по 01.04.2015 (всього 8 днів), про що свідчить листок тимчасової непрацездатності серії АГС №087942 від 24.03. 2015. Позивачу стало відомо 30.03.2015 про те, що комісія по проведенню службового розслідування стосовно нього закінчила свою роботу про що було складено акт. Позивач надав 02.04.2015 на ім'я секретаря міської ради ОСОБА_9, який на цей час виконував обов'язки міського голови, заяву, у якій просив надати йому копію розпорядження № 18-р міського голови від 30.01.2015 про призначення службового розслідування; копію акта службового розслідування від 30.03.2015; копію розпорядження про звільнення; копію заяви про надання у березні 2015 року відпустки з наступним звільненням. Копію акта службового розслідування позивач отримав лише у другій половині квітня 2015 року. За результатами службового розслідування, комісія визнала, що будь-яких порушень в службовій діяльності позивача виявлено не було. Позивач вдруге звернувся 07.04.2015 із заявою на ім'я секретаря міської ради ОСОБА_9, у якій зазначив, що заява від 03.03.2015 про відпустку з наступним звільненням була написана ним під тиском та примусом окремих посадових осіб виконкому міської ради, тому він її відкликав та просив вважати не дійсною. Після того, як 30.03.2015 позивача в усній формі повідомили про звільнення з 31.03.2015, стан здоров'я позивача погіршився і, 01.04.2015 позивача було направлено до неврологічного відділення, де він знаходився на стаціонарному лікуванні по 14.04. 2015 про що свідчить листок тимчасової непрацездатності серії АГС№754919. З 15.04.2015 по 24 квітня 2015 позивач знаходився на амбулаторному лікуванні в КЗОЗ «ЦПМСД №1» - листок тимчасової непрацездатності серії АГХ № 792519. Позивач 07.04.2015 звернувся з заявою на ім'я відповідача у справі ОСОБА_4 про те, що він надає листок тимчасової непрацездатності серії АГС № 087942 від 24.03.2015, який отримав під час свого знаходження у щорічній основній відпустці, повідомив, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про відпустки» після закінчення лікування підтвердженого листками тимчасової непрацездатності, позивач продовжує знаходитися у щорічній відпустці; що його було звільнення 31.03.2015 під час тимчасової непрацездатності, надав до міської ради лікарняний лист серії АГС № 087942 від 24.03.2015, та просив провести за ним нарахування і виплату належної суми. заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів міської ради, керуючий справами виконавчого комітету міської ради ОСОБА_10 на звернення позивача від 07.04.2015 повідомила, 10.04.2015 за Вих. № М-2200, що дійсно, у відповідності до вимог ст. 11 Закону України «Про відпустки», позивач має право на продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності, яка настала під час щорічної відпустки, але це мало б місце тоді, коли б позивач повідомив би міського голову про свою тимчасову непрацездатність під час знаходження у відпустці., але позивач т цим не погоджується, оскільки на момент закінчення щорічної відпустки, з 24.03.2015 по 24.04.2015 він знаходився на лікуванні в закладах охорони здоров'я і за станом свого здоров'я, який виник 31.03.2015, він не мав змоги повідомляти про це Міського голову. Наведені позивачем обставини, на його думку свідчать про те, що відповідачі у справі: Дніпродзержинська міська рада, Дніпродзержинський міський голова ОСОБА_4 грубо та суттєво порушили конституційні норми, діюче трудове законодавство України, його законні права та інтереси, а тому він просить задовольнити його вимоги у повному обсязі.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав вимоги позивача, надав пояснення в межах викладеного та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, хоча про час, дату та місце його проведення був повідомлений належним чином, про що в матеріалах справи є відповідне повідомлення, про обставини своєї відсутності суду не повідомив.

Представник відповідача Дніпродзержинської міської ради в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, та суду пояснила, що статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Міська рада, як колегіальний орган, який складається з депутатів, що обрані виборцями міста, як представники інтересів територіальної громади, не приймала жодного рішення стосовно звільнення з публічної служби ОСОБА_1 та жодним чином не порушила його права, свободи та інтереси. Тому вважаємо, що Дніпродзержинська міська рада не несе відповідальності за рішення, які приймає міський голова і які оформлюються у вигляді розпорядження міського голови, а тому просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, надала до суду заперечення в писмовій формі, які були долучені до матеріалів справи.

Представник третьої особи Міського голови в судовому засіданні пояснила, що Міський голова видає розпорядження у межах своїх повноважень, що передбачені п.20 ч.3 ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», таким чином, діючий на час звільнення ОСОБА_1 міський голова ОСОБА_4 видав розпорядження №33-р «ос» від 06.03.2015 на підставі та в межах своїх повноважень. Частиною 1 ст.36 Кодексу законів про працю України передбачено, що підставами припинення трудового договору є угода сторін. У заяві від 03.03.2015 року позивач звернувся до ОСОБА_4 з проханням надати частину щорічної основної відпустки та звільнити з займаної посади за згодою сторін останнім днем відпустки. Відповідно до резолюції ОСОБА_4 на заяві позивача від 03.03.2015 міським головою не було надано згоди ні на відпустку ні на звільнення за угодою сторін. Лише після повторної заяви та копії довідки про необхідність санаторно-курортного лікування було видано розпорядження про надання ОСОБА_1 відпустки з наступним звільненням за угодою сторін. Таким чином, міський голова дав згоду на звільнення позивача за угодою сторін. Щодо заяви ОСОБА_1 від 05.03.2015, зазначаємо, що в ній він не звертався до міського голови з проханням відкликати раніше подану заяву про звільнення, а лише наполягає у наданні відпустки. Отже, враховуючи заяви позивача від 03.03.2015 та 05.03.2015 та розпорядження міського голови № 33-р «ос» від 06.03.2015 на думку представника, є підстави вважати, що сторони досягли згоди щодо припинення трудового договору за угодою сторін, а тому просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, надала до суду пояснення в письмовій формі, які були долучені до матеріалів справи.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши сторони суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Як встановлено в судовому засіданні, позивач 29.09.2011 року був прийнятий на публічну службу на посаду начальника управління транспорту та зв'язку Дніпродзержинської міської ради, але згодом управління змінило свою назву, та стало іменуватися управлінням транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення.

Як вбачається з заяви від 03.03.2015 року написаної позивачем власноруч, він звернувся до міського голови ОСОБА_4, в якій просив надати йому частину щорічної основної відпустки на 22 календарних днів з 10 березня 2015 року та звільнити його з займаної посади за згодою сторін останнім днем відпустки, на заяві стоїть резолюція міського голови, якою він доручив ОСОБА_7 підготувати проект розпорядження після закінчення службового розслідування, та стоїть дата 03.03.2015р. (а.с.41)

З заяви написаної 04.03.2015 року власноруч позивачем на ім'я міського голови ОСОБА_4, вбачається, що позивач підтвердив свій намір піти у відпустку з 10.03.2015року, та доповнив її тим, що він перебував на лікарняному листку непрацездатності з 06.02.2015 до 27.02.2015р., та потребує санаторно-курортного лікування (а.с.42), та додав до заяви довідку № 86 від 26.02.2015р., про одержання путівки на санаторно-курортне лікування (а.с.43).

Як вбачається з п.1 розпорядження міського голови ОСОБА_4, від 06.03.2015 № 33-р «ос», позивачу ОСОБА_1 було надано частину щорічної основної відпустки на 22 календарні дні з 10 по 31 березня 2015 року включно за період роботи з 28.09.2014р. до 27 вересня 2015 року, а п. 2 цього ж розпорядження, позивача було звільнено 31.03.2015 з посади начальника управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення міської ради за угодою сторін, п.1ст.36 КЗпП України. (а.с.45).

З заяви написаної 31.03.2015 року власноруч позивачем, вже після його звільнення, на ім'я секретаря міської ради ОСОБА_9 вбачається, що позивач відкликав свою заяву про звільнення та просив вважати її недійсною. (а.с.44).

Крім того як вбачається з матеріалів справи, позивачем вже після його звільнення з посади (після 31.03.2015р.) неодноразово на адресу відповідачів надсилались листи та заяви різного змісту, а саме листом від 02.04.2015р., (а.с.58) позивач витребував низку документів, які йому були надіслані 08.04.2015р. разом з відповіддю № М-2051 (а.с.48); листом від 06.04.2015 (а.с.50) позивач просить продовжити термін щорічної відпустки, оскільки він перебував під час відпустки на лікарняному, на його звернення було надано відповідь № М-2200 від 10.04.2015р. (а.с.46), в якій надані роз'яснення з цього приводу та надано правову оцінку діям позивача та відповідача; заявою від 16.04.2015р. (а.с.60-63) позивач просить надати йому відповідь на низку запитань, які він виклав в заяві, та отримав відповідь № М-2496 від 07.05.2015 року, в якій надано роз'яснення на всі питання позивача з правовою оцінкою дій як позивача так і відповідача, після звільнення 31.03.2015р. позивача з займаної посади.

У зв'язку з тим, що позивач звернувся з позовною заявою «Про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу» було з'ясовано, що даний трудовий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідно до п.2 ч.2 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Судом встановлено, що відповідно до розпорядження міського голови від 06.03.2015 № 33-р«ос» позивача було звільнено із займаної посади за угодою сторін, згідно п.1 ст.36 КЗпП України, останнім днем відпустки 31 березня 2015 року.

Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 визначено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст. 36 КЗпП України договір припиняється в строк визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Згідно діючого законодавства відкликання раніше поданої заяви про звільнення можливе за умови звільнення - за власним бажанням. При розірванні трудового договору відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України, коли з пропозицією однієї сторони про припинення трудового договору погоджується друга сторона, вважається, що згоди про припинення трудового договору досягнуто.

Відповідно до вимог статті 11 Закону України «Про відпустки» щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку. Також цією статтею зазначено, що у разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону.

Як встановлено в судовому засіданні, згідно діючого законодавства, позивачу необхідно було повідомити відповідача, міському голові ОСОБА_4 про тимчасову непрацездатність та звернутися до нього із заявою про продовження щорічної відпустки у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю, що настала під час щорічної відпустки, із наданням копії листка непрацездатності, але позивач із такою заявою на ім'я міського голови не звертався.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про відпустки» щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника. Згідно зі ст. 78 КЗпП України дні тимчасової непрацездатності працівника до щорічних відпусток не включаються.

Згідно з пунктом 3.11. наказу Міністерства охорони здоров'я від 13.11.2001 № 455 «Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян» якщо мати або інша працююча особа, яка доглядає за хворою дитиною, перебуває у цей час у щорічній основній відпустці то листок непрацездатності видається з дня, коли мати або інша працююча особа, яка здійснює догляд за хворою дитиною, повинна стати до роботи.

В судовому засіданні встановлено, що після звільнення позивача 31.03.2015 за угодою сторін, листок тимчасової непрацездатності з 24.03.2015 по 31.03.2015, серія АГМ №087942, було оплачено повністю, а листки тимчасової непрацездатності відкриті після звільнення тобто з 01.04.2015 не оплачуються тому, що з цього часу позивач не перебував у трудових відносинах з Дніпродзержинською міською радою.

Також вимога позивача про внесення змін до розпорядження міського голови від 06.03.2015 №33-р «ос» про його звільнення, немала правових підстав тому, що звільнення під час тимчасової непрацездатності не допускається тільки у випадку, коли особу було звільнено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, що передбачено ст. 40 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи, заяву про звільнення позивача останнім днем відпустки ,міський голова ОСОБА_4 повернув з резолюцією «ОСОБА_7 підготувати проект розпорядження після закінчення службового розслідування.», але після чого позивачем було надано копію довідки для проходження санаторно-курортного лікування та написано власноруч повторну заяву від 04.03.2015р. (вх. від 05.03.2015 №164-к) про те що позивач потребує лікування, з підтвердженням дати початку відпустки та звільнення з посади після її закінчення, після чого було видано розпорядження про надання позивачу відпустки з наступним звільненням. Таким чином акт службового розслідування був складений під час відпустки позивача, у зв'язку з тим, що відповідно до розпорядження міського голови від 30.01.2015 № 18-р (зі змінами) строк службового розслідування закінчувався саме 31.03.2015 та в акті зауважень до роботи позивача не виявлено.

Крім того в заяві від 04.03.2015р. (вх. від 05.03.2015 №164-к) позивач не звертався до відповідача, міського голови ОСОБА_4 з проханням відкликати його заяву про звільнення, а лише наполягав у наданні відпустки з тієї ж дати, що і у попередній заяві від 03.03.2015р., саме з 10.03.2015р., та підтвердив, що 03.03.2015р. він подав таку заяву, після чого позивачу була надана за попередньою заявою від 03.03.2015р. відпустка з наступним звільненням, оскільки при розірванні трудового договору відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України, коли з пропозицією однієї сторони про припинення трудового договору погоджується друга сторона, вважається, що згоди про припинення трудового договору досягнуто.

Також судом встановлено, що за невикористані календарні дні відпустки за попередні періоди, позивач отримав матеріальну допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки за період роботи з 28.09.2014 до 27.09.2015, а за попередні періоди були отримані допомоги для оздоровлення в повному обсязі.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Згідно з ч.3 ст.10 зазначеного Закону представницькі .органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради), сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

Пунктом 10 ч.4 ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що міський голова призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів.

Міський голова видає розпорядження у межах своїх повноважень, що передбачено п.20 ч.3 та ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Відповідно до вимог ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Частиною 1 ст.12 цього Закону встановлено, що міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідного села, селища, міста. Міський голова представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства, згідно з п.14 ч.3 ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», тому суд приходить висновку, що саме міський голова наділений правом представляти територіальну громаду, ралу та її виконавчий комітет, натомість чинним законодавством не передбачено, що рада має повноваження представляти міського голову.

Повноваження міських ради визначені ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а повноваження сільського, селищного, міського голови встановлені ст.42, цього Закону.

Крім того, міський голова видає розпорядження у межах своїх повноважень згідно з п.20 ч.3 ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Таким чином суд приходить висновку, що міська рада, як колегіальний орган, який складається з депутатів, що обрані виборцями міста, як представники інтересів територіальної громади, не приймала жодного рішення стосовно звільнення з публічної служби ОСОБА_1 та не порушила його права, свободи та інтереси, оскільки Дніпродзержинська міська рада не несе відповідальності за рішення, які приймає міський голова і які оформлюються у вигляді розпорядження міського голови.

Згідно п.1 ч.І ст.18 КАС України: місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам.

Відповідно до ст.19 КАС України адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Як вбачається зі змісту ст.20 КАС України місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

Згідно зі ст..21 КАС України позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Відповідно до ст.99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно із частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У відповідності до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В обґрунтування звернення з позовом до адміністративного суду позивач посилався на норми Кодексу адміністративного судочинства України. За приписами ч. 1 ст. 5 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. КАС України визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Згідно зі ст. 3 КАС України справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дії їй бездіяльності Конституцією чи іншими законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України при здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону.

Згідно ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

З урахування викладеного вище та доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що між позивачем та відповідачем було досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк, відповідно до п.1 ст.36 КЗпЗ України під час написання позивачем власноруч заяв про надання відпустки та про звільнення від 03.03.2015р. та 04.03.2015р. не було зафіксовано ним незгоди зі звільненням шляхом поставлення свого підпису під час їх написання.

За таких обставин, суд вважає, що звільнення позивача здійснено у відповідності до норм чинного законодавства України.

Згідно із ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1 ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі в сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшла висновку, що вимоги позивача про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат слід здійснити згідно ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України.

Встановлені судом факти і обставини справи підтверджують матеріали справи, оголошені у судовому засіданні.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, статтями 7, 8, 9, 10, 11, 17-11, 49, 69-71, 99, 100, 103-106, 128 ч.4, 137, 159-163, 171-2, 267 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.ст. 22, 1166, 1173 - 1174 ЦК України, ст.ст. 32, 33, 36, 40, 42, 47, 48, 49, 203, 232-235 КЗпП України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Пленумом Верховного Суду України Постанова № 9 від 06.11.1992 року «Про судову практику розгляду судами трудових спорів», суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Дніпродзержинської міської ради, третя особа ОСОБА_6 про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в десятиденний строк з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Повний текст постанови було виготовлено 18.01.2016 року.

Суддя Ричка С. О.