У х в а л а

іменем україни

16 грудня 2015 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Юровської Г.В.,

суддів: Леванчука А.О., Мазур Л.М.,

Нагорняка В.А., Писаної Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 22 вересня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою, та зняти відповідача з реєстраційного обліку.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 червня 2005 року і за його дозволом у вказаній квартирі тимчасово зареєстрований відповідач ОСОБА_4, який не є його родичем, договір найму житла з яким не укладався і будь-яких домовленостей стосовно його проживання в квартирі немає, що підтверджується довідкою ЖЕО від 24 березня 2015 року № 2, згідно з якою відповідач зареєстрований у вказаній квартирі як квартирант.

ОСОБА_3 вказав, що квартира непридатна для проживання і використовується ним під офіс його власних підприємств та періодично передається в іпотеку в забезпечення кредитних зобов'язань цих підприємств.

Посилаючись на те, що на його прохання про звільнення квартири та зняття з реєстрації відповідач не реагував, а прописка ОСОБА_4 створює йому перешкоди в отриманні кредитів та передачі належного йому майна в іпотеку, просив задовольнити позовні вимоги з підстав, визначених ст. ст. 319, 321, 391 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 червня 2015 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 22 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 червня 2015 року в частині задоволення позову скасовано.

У позові ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові про зняття з реєстрації в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому на предмет законності та обґрунтованості судом апеляційної інстанції не перевірялося.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За приписами ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, керуючись ст. ст. 150, 153 ЖК Української РСР, ст. ст. 317, 321, 391 ЦК України, виходив з того, що ОСОБА_4 не проживав та не проживає у спірній квартирі, в якій відсутні його особисті речі, а усі витрати з оплати комунальних послуг несе позивач, дійшовши висновку про наявність підстав для визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття відповідача з реєстраційного обліку, суд виходив із положень ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до якої зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову і відмовляючи у позові в цій частині, виходив з того, що відповідач не є членом сім'ї власника, однак тимчасово зареєстрований в квартирі та вселився в неї за згодою власника квартири, тобто є тимчасовим мешканцем, дійшовши висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, в межах заявлених позовних вимог.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 червня 2005 року (а. с. 8-9), зареєстрований та проживає у АДРЕСА_2 (а. с. 4).

Спірна квартира використовується власником під офіс приватних підприємств: «Агроплюс-К» та «Агронива-Технотрейд», що підтверджується копіями договору оренди приміщення від 01 січня 2014 року та статуту приватного підприємства «Агроплюс-К», місцезнаходженням якого є зазначена квартира (а. с. 46-48, 49-52).

ОСОБА_4 за згодою позивача з 04 травня 2007 року зареєстрований в цій квартирі, що також підтверджується довідкою ЖЕО від 24 березня 2015 року № 2, в якій зазначено, що відповідач зареєстрований як квартирант (а. с. 7, 15).

Також з копії паспорта ОСОБА_4 вбачається про його реєстрацію з 04 травня 2007 року і запис про його тимчасову реєстрацію за адресою квартири позивача відсутній (а. с. 6-7).

20 березня 2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про зняття з реєстраційного обліку, яка отримана останнім особисто 21 березня 2015 року та у якій зазначав, що відповідач протягом року не проживав у спірній квартирі, комунальні послуги та інші платежі не сплачував, договору найму з позивачем не укладав (а. с. 14).

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснене на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК Української РСР; ст. 405 ЦК України).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Разом з тим, відповідно до 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з'ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову з підстав невірно обраного позивачем способу захисту, на вказане вище уваги не звернув та не врахував, що зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням в межах заявлених ОСОБА_3 позовних вимог.

Разом з тим не може залишатися в силі і рішення суду першої інстанції, оскільки частково задовольняючи позов, місцевий суд встановив фактичні обставини справи, однак не врахував, що спосіб захисту порушеного права не може бути реалізовано шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, без посилання на норми житлового або цивільного законодавства, в яких зазначені підстави для такого визначення, а тому суд мав з'ясувати у позивача як підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги), так і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав).

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Таким чином колегія суддів касаційного суду вважає, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог ст. ст. 10, 212 ЦПК України вищевказаного не врахували та встановивши фактичні обставини справи, зокрема, що з 04 травня 2007 року відповідач зареєстрований в квартирі позивача, проте більше року не проживав у спірній квартирі, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, у зв'язку з чим ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргуОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 червня 2015 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 22 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.В. Юровська

Судді: А.О. Леванчук

Л.М. Мазур

В.А. Нагорняк

Т.О. Писана