ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

07.12.2015

Справа № 920/1644/15

за позовом: Прокурора м. Суми, м. Суми;

до відповідачів: 1. Сумської міської ради, м. Суми;

2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Суми;

про визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту та зобов’язання повернути земельну ділянку,-

СУДДЯ КОВАЛЕНКО О.В.

Представники:

Від позивача: ОСОБА_2;

Від відповідачів: 1.; 2. не з’явились;

При секретарі судового засідання Саленко Н.М.

Суть спору: позивач просить суд визнати недійсним договір №089/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладеного 04.07.2012 року між Сумською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1; визнати недійсною додаткову угоду між Сумською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 від 01.10.2012 року щодо внесення змін до договору №089/12 від 04.07.2012 року, зобов’язати фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 повернути Сумській міській раді земельну ділянку площею 152,5 кв.м. (нормативно-грошова оцінка земельної ділянки 244 520 грн. 03 коп.), яка надана йому в користування на підставі договору сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми; судові витрати стягнути з відповідачів.

Представник позивача в клопотанні просить суд вийти за межі позовних вимог та визнати недійсним рішення виконавчого комітету Сумської міської ради №344 від 19.06.2012 р. «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» в частині надання ФОП ОСОБА_1 дозволу на розміщення тимчасової споруди /літнього майданчика/ для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми, розташований за адресою: м. Суми, пр. Чугуївський, біля ресторану «Колиба», на період з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р., інші позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача 1 в судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, тому відповідно до вимог ст. 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами. В письмовому відзиві б/н від 05.11.2015 р. просить суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що прокурором не подано доказів на підтвердження того, в чому полягає порушення інтересів держави, а посилання позивача на порушення відповідачем 1 вимог земельного законодавства є безпідставними, оскільки спірний Договір не встановлює земельного сервітуту.

Представник відповідача 2 в судове засідання не з’явився, письмових пояснень не надав, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, тому відповідно до вимог ст. 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив:

Пунктом 2 ст. 121 Конституції України передбачено, що на органи прокуратури покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді, у випадках, визначених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч. 3 цієї ж статті).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. №3-рп/99 прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в господарському суді.

Зі змісту ст. 14 Конституції України вбачається, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно ч.1 ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Указом Президента України від 13.04.2011 р. №459 «Про Державну інспекцію сільського господарства України» таким органом було визначено Держсільгоспінспекцію України. В то же час Положення про державну інспекцію сільського господарства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 23.12.2011 р. №770, вказує, що Державна інспекція сільського господарства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі за текстом – «Держсільгоспінспекція») є територіальним органом Державної інспекції сільського господарства України та їй підпорядковується. Проте Державна сільського господарства України, а також її територіальні органи не наділені зазначеними вище нормативно-правовими актами повноваженнями звертатись з позовами до господарського суду щодо визнання незаконними рішень органів місцевого самоврядування та визнання договорів недійсними.

Згідно ч.2 ст. 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Враховуючи викладене, прокурор звернувся з даним позовом в господарський суд в якості позивача на виконання норм ст. 2 ГПК України, де передбачено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Таким чином, суд дійшов до висновку про наявність законних підстав для звернення прокурора з даним позовом в господарський суд в якості позивача.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради № 344 від 19.06.2012 року «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми», ФОП ОСОБА_1 надано дозвіл на розміщення тимчасової споруди /літнього майданчика/ для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми, розташований за адресою: м. Суми, пр. Чугуївський, біля ресторану «Колиба», на період з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р.

Пунктом 4 вказаного рішення визначено, що суб’єктів господарювання (відповідачу 2) згідно з додатком в термін, що не перевищує 15 днів з дати прийняття цього рішення, зобов’язано звернутися до Управління архітектури містобудування Сумської міської ради для укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми.

На виконання зазначеного рішення 04 липня 2012 між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_1 укладено договір № 089/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми (далі за текстом – «Договір»), відповідно до умов якого відповідач 1 («Власник») та відповідач 2 («Сервітуарій») погодили встановлення особистого строкового сервітуту на територію («Об’єкт благоустрою») в м. Суми, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності тимчасова споруда (літній майданчик), площею 152,5 кв.м. по пр. Чугуєвському, біля ресторану «Колиба» в м. Суми.

Згідно п. 1.5 Договору спірний договір не є договором оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.

Пунктом 2.2 Договору визначено, що строк дії Договору з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р. з моменту його підписання повноважними представниками сторін.

01 жовтня 2012 року між відповідачами було укладено Додаткову угоду щодо внесення змін до Договору, якою пункт 2.2. Договору було викладено в новій редакції, з якої вбачається, що строк дії Договору - 5 років (на період з 01.05.по 01.10 кожного року) з моменту його підписання повноважними представниками сторін.

Прокурор мотивує свої вимоги тим, що рішення виконавчого комітету Сумської міської ради №344 від 19.06.2012 р. в частині надання ФОП ОСОБА_1 дозволу на розміщення тимчасової споруди /літнього майданчика/ для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми, розташований за адресою: м. Суми, пр. Чугуївський, біля ресторану «Колиба», на період з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р. прийнято всупереч вимогам діючого законодавства, а спірний договір та додаткову угоду до нього укладено з порушенням норм статей 401, 404 Цивільного кодексу України (щодо поняття та порядку встановлення сервітуту), статті 134 Земельного кодексу України (щодо обов'язковості продажу прав на земельні ділянки на конкурентних засадах) та всупереч інтересам територіальної громади.

Відповідно до статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до статті 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Статтею 98 Земельного кодексу України передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

В статті 99 цього кодексу передбачені види права земельного сервітуту, які власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення.

Відповідно до статті 100 Земельного кодексу України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

З аналізу вказаних вище норм права вбачається, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Аналогічна позиція закріплена також у п.2.32. та п.2.34. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», згідно яких: види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. (п.2.32.); обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб. Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно (п.2.34.).

Так, судом встановлено, що земельна ділянка відповідачу 2 спірним рішенням та Договором надавалась для розміщення тимчасової споруди з метою здійснення підприємницької діяльності на ній, при цьому ця земельна ділянка належить територіальній громаді м. Суми. Разом з тим з письмових матеріалів справи не вбачається, що земельний сервітут встановлювався для нього як для власника або землекористувача земельної ділянки, а також не вбачається, що його потреби не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Відповідно до підпункту «в» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільські, селищні, міські ради здійснюють надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до ЗК України.

Статтею 134 ЗК України встановлено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що в даному випадку право користування оспорюваною земельною ділянкою відповідно до вимог чинного законодавства підлягає продажу на аукціоні та не може надаватися в користування без конкурсу.

Суд не приймає до уваги заперечення відповідача 1, в яких він посилається на існування постанови Кабінету Міністрів України від 26.08.2009 р. №982 «Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльності», якою і було передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту, оскільки дана постанова, яка між іншим не зобов'язувала укладати договори встановлення сервітутів для розміщення малих архітектурних форм, на момент укладення спірного Договору, втратила чинність, а норми Цивільного і Земельного кодексів України такого права не передбачали.

Таким чином, сама лише наявність вказаного Порядку, не надавала правових підстав для укладення відповідачами договору земельного сервітуту.

Крім того, положеннями чинного законодавства не передбачено, що для звернення у суд із даним позовом необхідною умовою є проведення перевірки з дотримання норм земельного законодавства.

Пленум Верховного Суду України в п.7 Постанови від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до п. 1, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За вказаних обставин, оскільки відповідач 2 не довів належними і допустимими доказами наявність єдиної підстави для встановлення земельного сервітуту - неможливість використання свого майна і своєї земельної ділянки через недоліки їх природного стану чи місця розташування без надання йому права користування земельною ділянкою відповідача 1 у порядку земельного сервітуту, суд прийшов до висновку про те, що у відповідачів були відсутні підстави для укладення спірного Договору, а отже укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми суперечить нормам діючого законодавства, а також інтересам держави і суспільства Тобто, при укладенні договорів на встановлення особистого сервітуту сторонами (Сумською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1О.) не дотримано загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, які встановлені ст.203 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ч. 2 цієї ж статті у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, вимога позивача в частині зобов’язання ФОП ОСОБА_1 повернути Сумській міській раді земельну ділянку площею 152,5 кв.м. (нормативно-грошова оцінка земельної ділянки 244 520 грн. 03 коп.), яка надана йому в користування на підставі договору сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, визнається судом правомірною та підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що спірні Договір та Додаткова угода були укладені між відповідачами на виконання рішення виконавчого комітету Сумської міської ради №344 від 19.06.2012 року «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми».

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно п. 2) ч.1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, маж право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони

Судом встановлено, що в матеріалах справи міститься відповідне клопотання позивача про вихід за межі позовних вимог, а під час прийняття спірного рішення виконавчий комітет Сумської міської ради діяв з порушенням норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади.

Разом з тим, оскільки оскаржуване рішення стосується також інших земельних ділянок, правомірність розпорядження якими не оскаржується в даній справі, прокурор правомірно просить визнати це рішення в частині надання дозволу ФОП ОСОБА_1 на розміщення тимчасової споруди /літнього майданчика/ для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми, розташованої за адресою: м. Суми, пр. Чугуївський, біля ресторану «Колиба», на період з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р, незаконним та скасувати його.

Відповідно до Закону України «Про судовий збір» та ст.ст. 44, 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд-

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним рішення виконавчого комітету Сумської міської ради №344 від 19.06.2012 р. «Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми» в частині надання дозволу Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 на розміщення тимчасової споруди /літнього майданчика/ для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми, розташований за адресою: м. Суми, пр. Чугуївський, біля ресторану «Колиба», на період з 19.06.2012 р. по 01.10.2012 р.

3. Визнати недійсним договір №089/12 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладений 04.07.2012 року між Сумською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1.

4. Визнати недійсною додаткову угоду щодо внесення змін до договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми №089/12 від 04.07.2012 року, укладену між Сумською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 01.10.2012 року.

5. Зобов’язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (40000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) повернути Сумській міській раді (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2, код 23823253) земельну ділянку площею 152,5 кв.м. (нормативно-грошова оцінка земельної ділянки 244 520 грн. 03 коп.), яка надана йому в користування на підставі договору сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми №089/12 від 04.07.2012 р.

6. Стягнути з Прокуратури міста Суми (40000, м. Суми, вул. Г. Кондратьєва, 79, код 23055073) в доход Державного бюджету України (р/р 31218206783002, код бюджетної класифікації доходів 22030001, одержувач – Державний бюджет м. Суми, код ЕДРПОУ 37970593, банк одержувача – ГУДКУ у Сумській області, МФО 837013) 3 654 грн. 00 коп. судового збору.

7. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (40000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Прокуратури міста Суми (40000, м. Суми, вул. Г. Кондратьєва, 79, код 23055073) 1 827 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

8. Стягнути з Сумської міської ради (40030, м. Суми, пл. Незалежності, 2, код 23823253) на користь Прокуратури міста Суми (40000, м. Суми, вул. Г. Кондратьєва, 79, код 23055073) 1 827 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

9. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення підписано 16.12.2015 року.

Суддя

ОСОБА_3