У Х В А Л А

Іменем України

10 березня 2015 року м. Ужгород

Колегія суддів палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області в складі:

головуючого: Дроботі В.В.

суддів: Власова С.О., Бисаги Т.Ю.

при секретарі: Чучка Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою відповідачки ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду від 25 грудня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА _2 пред'явив до ОСОБА_1, ОСОБА_3 позов про визнання правочину недійсним.

Позивач зазначав, що він є власником 1/2 частки нежитлового приміщення в с. Колочава Міжгірського району. 25 грудня 2012 року відповідачі уклали договір оренди цього приміщення, чим позбавили його можливості використовувати приміщення для підприємницької діяльності. Посилаючись на те, що цей правочин суперечить чинному законодавству, позивач просив визнати його недійсним.

Рішенням суду позов задоволено.

В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення і ухвалення нового про відмову у позові. Відповідачка вказує на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Окрім того, суд неправильно застосував матеріальний закон.

Колегія суддів вважає, що скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Судом першої інстанції правильно встановлені слідуючі факти.

Приміщення площею 63,58 кв.м. по АДРЕСА_1, щодо якого укладено спірний правочин, було побудовано під час перебування позивача та відповідачки ОСОБА_1 у шлюбі.

Вказана обставина стверджена рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 18 червня 2013 року, яке набуло чинності. Такий правовий статус вказане майно мало на час припинення шлюбу, тобто частки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 в ньому були рівними.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже, укладаючи 25 грудня 2012 року зі своїм батьком ОСОБА_3 договір оренди вказаного вище приміщення, позивачка повинна була в силу вимог ст. 358 ЦК України одержати згоду позивача на укладення такого правочину.

Недотримання цієї вимоги закону, як правильно зазначив суд першої інстанції, згідно положень ст. 215 ЦК України тягне за собою визнання правочину недійсним.

Доводи апелянта до уваги прийняті бути не можуть.

Право у позивача на 1/2 частину нежитлового приміщення - магазину в АДРЕСА_1 відповідно до положень ч. 1 ст. 68 СК України збереглося і після 21 липня 2012 року, тобто після розірвання шлюбу.

Згідно ч. 2 цієї статті після розірвання шлюбу розпорядження вказаним майном або його частиною повинно було здійснюватися співвласниками (позивачем та відповідачкою ОСОБА_1) виключно за їх взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Оскільки договір оренди було укладено всупереч вимог ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 358 ЦК України, а саме: без згоди позивача, то суд обгрунтованно за його позовом визнав вказаний правочин недійсним.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Воловецького районного суду від 25 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили після її проголошення, але може бути оскаржена протягом 20 днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий:

Судді: