ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2015 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого

Луспеника Д.Д.,

суддів:

Лесько А.О.,

Хопти С.Ф.,

Ситнік О.М.,

Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним договору дарування, відновлення становища, що існувало до порушення, за касаційною скаргою заступника прокурора м. Києва на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що пунктом 2 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня

2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_6 видано державний акт серії КВ № 127092 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1.

31 жовтня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 3918 (ВСЕ №468374), площею 0,10 га по АДРЕСА_1, на виконання якого Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради ОСОБА_7 23 листопада 2005 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 138839, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00841.

17 грудня 2008 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладений договір дарування земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1.

Прокурор вказував, що спірна земельна ділянка згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві знаходиться у парковій зоні та віднесена до земель рекреаційного призначення, тому просив визнати недійсним рішення, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, визнати недійсним договір купівлі-продажу, визнати недійсним договір дарування, відновити становище, що існувало до порушення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня

2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва

від 21 жовтня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора м. Києва, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди посилалися на відсутність доказів щодо належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, рішення про передачу земельної ділянки у власність громадянина прийнято з дотриманням вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, не надано доказів про наявність підстав для визнання договорів купівлі-продажу та дарування спірної земельної ділянки недійсними та витребування її з чужого незаконного володіння.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка належить до земель рекреаційного призначення, що підтверджується державною статистичною звітністю форми 6-зем.

Разом з тим прокурором надано витяг щодо чинних містобудівних регламентів та інших умов впровадження містобудівної діяльності, містобудівних умов та обмежень щодо певної території, а також наявних вимог та обмежень щодо використання земельних ділянок і розташованих на них об'єктів нерухомості, у тому числі викопіювання із містобудівної документації (офіційні відомості), де об'єктом зазначена земельна ділянка по АДРЕСА_1, 57-д, 57-ж, 57-к, 61, 59, 57-в, 57-б, 57-а, 57-г у Шевченківському районі м. Києва від 03 грудня 2013 року, згідно з яким вказана земельна ділянка частково знаходиться у межах та режимах використання територій пам'яток, заповідників, зон охорони пам'яток та історичних ареалів м. Києва, затвердженого наказом Міністерства культури України від 21 жовтня 2011 року № 912/0/16-11.

Крім того, вказаний висновок містить викопіювання із єдиної топографічної основи м. Києва, черговий план (кадастрова карта), галузеві схеми, з яких вбачається, що елементи Програми розвитку земельної зони м. Києва від 2010 року, що затверджена рішенням Київської міської ради від 19 липня 2005 року № 806/3381 та 27 листопада 2009 року № 724/2783, частково стосуються і зазначеної у висновку земельної ділянки.

Прокурор, який звернувся з позовом з приводу незаконної передачі у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, не надав доказів, що як межа території пам'яток та заповідників, визначена у 2011 році, так і часткове знаходження зеленої зони, визначеної рішенням Київської міської ради у 2005 році, стосується саме спірної земельної ділянки, та не звернув уваги, що вказані рішення компетентних органів про визначення території пам'яток та заповідників, так і земельної зони, прийняті після вирішення питання про передачу спірної земельної ділянки у власність.

Судами встановлено, що пунктом 2 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (а. с. 11−15). Відповідачем долучено до матеріалів цивільної справи висновок Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації від 09 вересня 2003 року № 225-КР-1477-Ж та висновок Головного управляння містобудування, архітектури та дизайну міського середовища Київської міської державної адміністрації від 26 вересня 2003 року № 19-2496, висновок Державного управління екології та природних ресурсів у м. Києві від 20 серпня 2004 року № 10-10-12/8294 (а. с. 26−28), у яких зазначені органи не заперечували щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 26 жовтня 2004 року ОСОБА_6 видано державний акт серії КВ № 127092 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (а. с. 29).

Звертаючись до суду з позовом, заступник прокурора м. Києва вважав, що спірна земельна ділянка передана органом місцевого самоврядування у власність ОСОБА_6 незаконно, оскільки згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві вона знаходиться у парковій зоні та віднесена до земель рекреаційного призначення.

Разом з тим з доводів позовної заяви та касаційної скарги та доказів, наданих прокурором, вбачається, що жодних доказів, які б доводили, що передана у власність ОСОБА_6 земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться у складі земель рекреаційного призначення чи земель історико-культурного призначення, матеріали справи не містять.

Крім того, відповідно до ст. 19 ЗК України від 2001 року землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови, землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду: землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відповідно до ст. 51 ЗК України від 2001 року до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон) до природно-заповідного фонду України належать: природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи, мети і необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Відповідно до ст. 53 Закону рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна.

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається ЗК України.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов'язання.

Згідно зі ст. 54 Закону зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до ст. ст. 51−53 цього Закону.

Відповідно до ст. 59 Закону державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду ведеться центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях за рахунок державного бюджету.

Для ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися також кошти Державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється адміністраціями природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, за їх рахунок.

Формами кадастрової документації є картки первинного обліку і державні кадастри територій та об'єктів природно-заповідного фонду міст, районів, областей, Автономної Республіки Крим та України.

Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку визначаються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Тобто спеціальним законом встановлено зміст і форму кадастрової документації, що підтверджує, у тому числі і межі об'єкта природно-заповідного фонду. Разом з тим матеріали справи таких доказів не містять.

Прокурор, посилаючись на те, що вказана земельна ділянка є ділянкою рекреаційного призначення з 1973 року, не врахував, що у ЗК Української РСР від 1970 року у главі 18 передбачено правове регулювання приміських і зелених зон. У ст. 99 зазначеного Кодексу до вказаної категорії земель віднесені і землі, зайняті іншими зеленими насадженнями, які виконують захисні, санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, які виділялися у зелену зону міста.

А у ст. 100 ЗК Української РСР від 1970 року виділення зелених зон провадилося органами, які затверджували генеральні плани розвитку і забудови міст.

У ст. 152 ЗК Української РСР від 1970 року передбачалося, що землевпорядний процес складався з підготовчих робіт, складання проекту землеустрою, розгляду і затвердження проекту, перенесення його в натуру, оформлення і видачі землевпорядних документів, авторського нагляду за здійсненням проекту землеустрою.

Аналогічні вимоги містили ЗК України від 1990 року та від 2001 року.

У постанові Ради Міністрів Української РСР від 07 грудня 1967 року № 787 зазначалося, що при проведенні заходів по дальшому розвитку м. Києва не розміщувати у лісопарковій смузі об'єктів, не зв'язаних з організацією масового відпочинку трудящих.

Отже, на підтвердження своїх доводів про знаходження спірної земельної ділянки у складі земель зеленої зони, лісопаркової зони чи зони рекреаційного призначення на час вирішення питання про передачу її до приватної власності прокурор мав подати відповідні докази, однак не виконав своїх обов'язків, передбачених ст. ст. 10, 60 ЦПК України.

Надане охоронне зобов'язання від 25 листопада 2009 року не містить даних щодо меж заповідного об'єкта «Сирецький гай» площею 88,9 га (а. с. 16), а надані ним Перелік територій та об'єктів природно-заповідного фонду Шевченківського району м. Києва та Інвентаризація об'єктів зовнішнього благоустрою КП УЗН Шевченківського району м. Києва, виконані головним агрономом КП УЗН Шевченківського району м. Києва станом на 01 січня 2011 року містять суперечливу інформацію, у якій вказано, що АДРЕСА_2 - 82,9 га, а по АДРЕСА_1 розташований сквер площею 8,45га (а. с. 17−20).

Відповідно до п. 12 Перехідних положень ЗК України повноваження щодо розпорядження землями у межах населених пунктів здійснюють відповідні міські ради.

Відповідно до ст. 123 ЗК України (у редакції на момент прийняття рішення міськрадою - 23 червня 2004 року) надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які в порядку ч. 1 ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування» готують висновки щодо надання в установленому законом порядку земельних ділянок; організовують і здійснюють землеустрій; погоджують проекти землеустрою, здійснюють контроль за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

За змістом ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, та в порядку, передбаченому статтею 118 цього Кодексу, з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Згідно з ч. ч. 8, 9 ст. 118 ЗК України проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що у матеріалах справи відсутні докази, що спірна земельна ділянка відносилася до категорії земель рекреаційного призначення, оскільки у матеріалах справи міститься висновок Головного управління земельних ресурсів від 09 вересня 2003 року № 225-КР-1477-Ж, а також висновок Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року № 19-2496 про можливість відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 27, 28).

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року встановлено, що Київська міська рада, приймаючи рішення від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд», діяла у порядку та у межах, передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», ЗК України, рішення IX сесії ХХІІІ скликання Київської міської ради від 14 березня 2002 року № 313/1747 «Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві» (а. с. 164−172). Вказана обставина в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України є преюдиційною.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року встановлено порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що при вирішенні питання щодо процедури скасування ухвали органу владних повноважень не було передбачено достатніх гарантій недопущення зловживання суб'єктом владних повноважень.

Міжнародною судовою установою встановлено порушення національним суб'єктом владних повноважень прав заявника завданої припиненням помилково наданого йому права на землю; встановлено відсутність строку, протягом якого відповідні рішення можуть бути скасовані, а також те, що ставлення суб'єктів владних повноважень до ситуації заявника було непослідовним, нескоординованим, а це створило тривалий стан невизначеності щодо права заявника на земельну ділянку.

31 жовтня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (а. с. 30−31).

23 листопада 2005 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради ОСОБА_7 видано державний акт серії КВ № 138839 на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (а. с. 33).

17 грудня 2008 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (а. с. 34).

Доводи касаційної скарги, що відмовляючи у задоволенні позову прокурора в частині позовних вимог про повернення земельної ділянки у розпорядження територіальної громади міста, суди послались на ст. ст. 216, 388 ЦК України, що не були підставою позовних вимог, також не заслуговують на увагу, оскільки у п. 6 прохальної частини уточненої позовної заяви прокурор просив повернути спірну земельну ділянку у розпорядження Київської міської ради.

Згідно з роз'ясненнями, наведеними у п. 10 постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», якщо позивач вимагає повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (ст. ст. 387, 388 ЦК України).

Такі висновки також узгоджуються з правовими позиціями, наведені у постановах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року у справі № 6-67цс14 та від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-164цс14.

Незазначення позивачем норми права не є перешкодою для застосування належної норми судом, так як у цьому випадку діє правило «jura novit curia» («суд знає закон»).

Таким чином, суди дійшли правильного висновку, що рішення Київської міської ради від 23 червня 2004 року № 326-2/1536 та подальші дії щодо оформлення належної документації на земельну ділянку вчинялися відповідачами відповідно до вимог чинного законодавства. Доводи позивача, що Київська міська рада відчужила земельну ділянку, що віднесена до земель рекреаційного призначення, не заслуговують на увагу, оскільки з оскаржуваного рішення Київської міської ради вбачається, що надана ОСОБА_6 у приватну власність земельна ділянка передана за рахунок земель міської забудови відповідно до повноважень, що делеговані Київській міській раді.

Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 333, 336, 337, 343, 344, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий:

Д.Д. Луспеник

Судді:

А.О. Лесько

О.М. Ситнік

С.Ф. Хопта

В.А. Черненко