П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 жовтня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Кривенка В.В.,

суддів:

Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора м. Ялти Автономної Республіки Крим (далі - Прокурор) в інтересах Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища (далі - Комітет) до Кореїзської селищної ради (далі - Селищна рада), управління Державного комітету по земельних ресурсах в м. Ялті Автономної Республіки Крим (далі - управління Держкомзему), треті особи: Державна адміністрація парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Лівадійський», «Масандрівський», «Місхорський», ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання незаконним та скасування рішення, спонукання до виконання певних дій,

в с т а н о в и л а:

У липні 2011 року Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах Комітету, в якому просив: визнати незаконним та скасувати рішення Селищної ради від 7 грудня 2007 року № 616 «Про надання громадянам ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 у спільну сумісну власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1»; зобов'язати управління Держкомзему скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 630131 ОСОБА_13; зобов'язати управління Держкомзему скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 630133 ОСОБА_11; зобов'язати управління Держкомзему скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 630134 ОСОБА_12

На обґрунтування позову прокурор вказав, що спірне рішення суперечить вимогам Земельного кодексу України (далі - ЗК) та нормам статей 7, 38 Закону України від 16 червня 1992 року № 2456-ХІІ «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон № 2456-ХІІ), прийняте відповідачем з перевищенням наданих законодавством повноважень. Передана вказаним рішенням громадянам у власність земельна ділянка розташована на території земель об'єкта природно-заповідного фонду Місхорского парку-пам'ятки загальнодержавного значення і віднесена до земель природно-заповідного фонду, які згідно зі статтею 150 ЗК віднесені до особливо цінних земель, і вилучення таких земель допускається тільки для конкретно встановлених законом потреб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Оскільки відповідач не дотримав вимоги чинного закону, його рішення підлягає скасуванню.

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим постановою від 21 грудня 2011 року в позові відмовив.

Севастопольській апеляційний адміністративний суд постановою від 15 травня 2012 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про задоволення позовних вимог.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 квітня 2013 року рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін.

Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 звернулись із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

На обґрунтування заяви вони додали копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 6 липня 2011 року, 19 квітня, 15 травня, 11 грудня 2012 року,

28 березня, 10 квітня 2013 року та копію постанови Вищого господарського суду України від 12 липня 2011 року, які, на їхню думку, підтверджують неоднакове правозастосування касаційним судом.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 травня 2013 року допустив цю справу до провадження Верховного Суду України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту 3 пункту 2

розділу І Закону України від 21 січня 2010 року № 1826-VI «Про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд» (далі - Закон № 1826-VI) у подібних правовідносинах.

У рішенні від 10 квітня 2013 року Вищий адміністративний суд України виходив із того, що Закон № 1826-VI (набрав чинності 16 лютого 2010 року; яким, зокрема, було доповнено статтю 7 Закону № 2456-ХІІ частиною четвертою щодо визначення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду на підставі проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду) застосуванню не підлягає, оскільки на час прийняття спірного рішення Масандрівською селищною радою (16 вересня 2004 року), не набрав чинності.

Інші судові рішення, надані на підтвердження неоднакового правозастосування, не можуть братися до уваги колегією суддів, оскільки обставини справ, за яких вони ухвалені, відмінні від обставин справи, що розглядається.

Натомість у справі, яка розглядається, касаційний суд застосував положення частини четвертої статті 7 Закону № 2456-ХІІ в редакції Закону № 1826-V і на підставі встановленого судами попередніх інстанцій факту про наявність розробленого проекту організації території Місхорського парку дійшов висновку про те, що вищезазначена земельна ділянка є територією цього парку.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції підпункту 3 пункту 2 розділу І Закону № 1826-V, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

16 лютого 2010 року набрав чинності Закон № 1826-V, яким, зокрема, статтю 7 Закону № 2456-ХІІ після частини третьої доповнено новою частиною такого змісту: «Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду». У зв'язку з цим частини четверту і п'яту вважати відповідно частинами п'ятою і шостою (підпункт 3 пункту 2 розділу І Закону).

З урахуванням вимог частини першої статті 58 Конституції України колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що оскільки закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, то суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення, помилково застосував положення частини четвертої статті 7 Закону № 2456-ХІІ, адже на час прийняття Селищною радою спірного рішення (7 грудня 2007 року) нова редакція вказаної норми матеріального права ще не діяла, а отже, й не могла бути врахована останньою. На час прийняття цього рішення межі Місхорського парку не були встановлені в натурі, а діючим на той момент законодавством не передбачалося визначення меж об'єктів природно-заповідного фонду на підставі проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Окрім цього, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України наголошує на такому.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) вказав, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Частиною першою статті 125 ЗК передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Так, на підставі рішення Селищної ради від 7 грудня 2007 року № 616 ОСОБА_13, ОСОБА_10, ОСОБА_12 та ОСОБА_11 отримали відповідні державні акти на право власності на земельну ділянку, тобто зазначене рішення, яке є актом індивідуальної дії, вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме: після одержання власниками земельної ділянки документів, що посвідчують право власності та його державної реєстрації.

Крім цього, суди встановили, що на час звернення позивача до суду та розгляду справи єдиним власником та добросовісним набувачем цієї земельної ділянки є ОСОБА_14, яка набула право власності на підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2008 року № 3083 та отримала державний акт від 10 лютого 2009 року № 524767, який це право посвідчує.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а відтак і захищати свої права та інтереси особи повинні у способи, визначені у статтях 152 ЗК та 16 Цивільного кодексу України.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що висновок Вищого адміністративного суду України ґрунтується на неправильному застосуванні

норм матеріального права, у зв'язку з чим відповідно до частини другої статті 243 КАС ухвала цього суду від 2 квітня 2013 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяви ОСОБА_13 та ОСОБА_14 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді: М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. КривендаВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко О.О. ТерлецькийЮ.Г. Тітов