Виноградівський районний суд Закарпатської області

___________________________________________________________________________________________________

Справа № 703/5261/12

Категорія 19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15.04.2013 року м.Виноградів

Виноградівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого – судді Леньо В.В. при секретарі – Дорда Д.В., за участю представників позивача – ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_2 представника відповідача – адвоката ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Виноградів цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та приватного нотаріуса ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА _4 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 та приватного нотаріуса ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 був укладений договір довічного утримання від 13 квітня 2006 року, який посвідчений державним нотаріусом 13 квітня 2006 року, згідно якого ОСОБА_7 було передано позивачці у власність цілий житловий будинок, що знаходиться в с. Чорнотисово Виноградівського району по вулиці Ф. Раковці, 25, (бувша Кірова), який належав ОСОБА_7Ю на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого Виноградівською адміністрацією 16 травня 2001 року та зареєстрованого у Виноградівському БТІ за № 155 від 16 травня 2001 року в книзі реєстрації № 1, а позивачка ОСОБА_4 приймає у власність вище вказаний житловий будинок і зобов'язується по життєво повністю утримувати гр. ОСОБА_7 На початку вересня 2011 року позивачка дізналася, що 01.02.2008 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_7 про розірвання договору довічного утримання Виноградівським районним судом було винесено заочне рішення про скасування договору довічного утримання. 09.09.2011 року позивачкою було оскаржено заочне рішення по цивільній справі №2-1317/11 про скасування договору довічного утримання. Виноградівським районним судом ухвалою від 21.10.2011 року заочне рішення скасовано. 10.11.2011 року Виноградівським районним судом позовну заяву ОСОБА_7 до позивачки про розірвання договору довічного утримання було залишено без розгляду.

Оскільки заочне рішення Виноградівського районного суду від 01.02.2008 року по цивільній справі № 2-60/2008 ухвалою Виноградівського районного суду від 21.10.2011 року було скасоване, а ухвалою Виноградівського районного суду від 10.11.2011 року позовну заяву ОСОБА_8 залишено без розгляду і відповідно договір довічного утримання не було скасовано, а залишено у законній силі і відповідно права власності позивачки на будинок не скасовано.

Позивачка вважає, що договір купівлі-продажу будинку від 31 серпня 2010 року, який укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 Виноградівського районного нотаріального округу є не дійсним оскільки, даний

договір підписаний не ОСОБА_7, а третьою особою з підстав, як зазначається в самому договорі купівлі продажу, що ОСОБА_7 Гізелла Юліївна є похилого віку (на той час мала 86 років) та поганий зір і не може підписати договір самостійно.

При таких обставинах видно, що ОСОБА_7 Гізеллі Юліївній ніяких коштів за будинок не передавалось, а саме 72333грн. про що зазначено в самому договорі купівлі продажу від 31 серпня 2010 року, що кошти були нібито передані раніше до моменту укладення договору. Це свідчить про фіктивність укладення договору купівлі продажу будинку, оскільки посилаючись на те що вона являлась погано зрячою, що стало підставою не підписання нею договору купівлі-продажу, то при яких обставинах була проведена попередня оплата за будинок без сторонньої допомоги щодо перерахування грошей.

Також, у даному договорі купівлі-продажу будинку від 31 серпня 2010 року, який укладений між ОСОБА_7 Гізеллою Юліївною та ОСОБА_5, що посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 Виноградівського районного нотаріального округу в п.4 пп.9 зазначено, що особи, які проживають і (або) зареєстровані в будинку на момент укладення цього договору не заперечують проти виселення (зняття з реєстрації), коли як позивачці зовсім не було відомо про укладення цього договору купівлі-продажу будинку від 31 серпня 2010 року, оскільки був укладений під приводом, що ОСОБА_7 повезли в м. Виноградів показати місто та поїсти морозиво, а в самому місті Виноградів повідомили їй, що треба підписати бумаги в зв'язку з підвищенням виплати пенсії. В той же час позивачці не було відомо і про винесення заочного рішення Виноградівського районного суду від 01.02.2008 року по цивільній справі № 2-60/2008, яким було розірвано договір довічного утримання.

20 квітня 2006 року між ОСОБА_7 та позивачкою ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, який на даний момент часу є чинним і ні ким не скасований. Згідно даного договору довічного утримання в момент укладення будинок який належав ОСОБА_7 і знаходиться с. Чорнотисово, вул. Ф.Раковці - 25 (бувша Кірова) Виноградівського району було передано позивачці у власність, про що свідчать як сам договір довічного утримання від 20 квітня 2006 року, так і витяг про реєстрацію в Державному реєстрів правочинів та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13.04.2006 року за № 10389399 на ім’я позивачки.

Після смерті 29 жовтня 2011 року ОСОБА_7, позивачкою було її поховано про що свідчать довідки: рахунок №110 від 29.10.2011р. та довідка № 314 від 19.03.2012 р. із Чорнотисівської сільської ради.

Крім того, на позивачку був даний заповіт ОСОБА_7 від 23 лютого 1999 року, яким все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, заповідала на позивачку. Даний заповіт ніким не скасовано та не змінено і позивачка вступила в фактичне володіння та користування всім майном померлої ОСОБА_7 по сьогоднішній день.

Таким чином, позивачка просить суд прийняти рішення яким визнати недійсним договір купівлі продажу будинку від 31 серпня 2010 року, який укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 Виноградівського районного нотаріального округу.

Представники позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, у судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю та просили такі задовольнити з підстав наведених у позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_5 – адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги позивача не визнала, просила суд, повністю їх відхилити, як такі, що необґрунтовано заявлені.

Відповідач - приватний нотаріус ОСОБА_6 в судове засідання не з’явилася, проте подала письмову заяву про розгляд справи у її відсутності, в якій позовні вимоги не підтримувала (а.с.25).

Також, за клопотанням учасників процесу до участі в справі було залучено КП «Виноградівське РБТІ» в якості третьої особи без самостійних вимог, представником якого на адресу суду була направлена заява про розгляд справи у відсутності представника КП «Виноградівське РБТІ» (а.с.85). Крім того, на запит суду від 06.03.2013року (а.с.48), в судовому засіданні була оглянута інвентарна справа за реєстровим №155 відносно житлового будинку розташованого за адресою с.Чорнотисово, по вул.Раковці, 25, Виноградівського району.

Заслухавши пояснення представників позивача, представника відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються

позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного висновку.

В судовому засіданні належними доказами достовірно встановлено, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 був укладений договір довічного утримання від 13 квітня 2006 року, який був посвідчений державним нотаріусом 13 квітня 2006 року, згідно якого ОСОБА_7 було передано позивачці ОСОБА_4 у власність цілий житловий будинок, що знаходиться в с. Чорнотисово Виноградівського району по вулиці Ф. Раковці - 25, (бувша Кірова). (а.с.9,9зв.).

Встановлено, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу будинку від 31 серпня 2010 року, який, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 Виноградівського районного нотаріального округу, згідно якого відповідачка ОСОБА_5 прийняла у власність від гр.ОСОБА_7Ю цілий житловий будинок з надвірними будівлями, за №25, по вул.Раковці, в с.Чорнотисів Виноградівського району та сплатила за нього 72333,00грн. (а.с.12)

01.02.2008 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання Виноградівським районним судом було винесено заочне рішення про скасування договору довічного утримання від 13 квітня 2006 року. Ухвалою Виноградівського районного суду від 21.10.2011року дане заочне рішення було скасовано (а.с.15,15зв.)

Ухвалою Виноградівського районного суду від 10.11.2011року позовну заяву ОСОБА_7 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного було залишено без розгляду (а.с.14)

Загальні положення про правочин містяться у параграфі 1 глави 16 Цивільного Кодексу України. Зі змісту цієї норми закону вбачається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вказані обставини передбачені у нормах ЦК України.

Згідно статті 1 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 8 Цивільного кодексу України визначає законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Частина 1 статті 11 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень проти них. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у розгляді справи. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі щодо яких виникає у сторін спір, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 178 Цивільного кодексу України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України визначається зміст поняття правочин, а

саме , правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 316 Цивільного кодексу України визначає поняття права власності, а саме: правом власності є право особи на річ (майно), яке воно здійснює відповідно до закону, за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Суб'єктами права приватної власності відповідно до частини 1 статті 325 Цивільного кодексу України є фізичні та юридичні особи.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Крім того, згідно зі ст. ст. 6, 319, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Особа має право розпорядитися своїми грошовими коштами на свій розсуд (подарувати, знищити, використати у інший спосіб). Так само, передоручення є правом особи.

Згідно вимог ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним

Відповідно до ч. 3-5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно вимог ст. 208 Цивільного кодексу України правочини, які належить вчиняти у письмовій формі правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Згідно ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначені підстави недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України встановлені наступні правові наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном,

виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування; якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів; правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін; вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

В обґрунтування позову позивач посилається на ст. 225 Цивільного кодексу України, згідно якої правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Проте, таке твердження, повністю спростовується довідкою Виноградівської ЦРЛ від 31.08.2010року за №777 згідно якої, адміністрація Виноградівської районної поліклініки повідомила, що гр.ОСОБА_7 Гізелла Юліївна,1924р.н., усвідомлювала свої дії та вчинки, та могла давати свідчення по договору купівлі та продажу будинку (а.с.77).

Як вбачається зі змісту п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», особа, яке не є стороною договору, не може заявляти вимогу про визнання правочину недійним та застосування наслідків недійсності правочину.

Крім того, відповідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним; у зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину; норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину; у цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Отже, суд приходить до висновку, що у спірних правовідносинах позивачем невірно обрано спосіб захисту шляхом пред'явлення позову про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності (реституції - повернення майна), оскільки між сторонами існують речово-правові відносини щодо права на спірний будинок, а тому способом захисту є відповідний цим правовідносинам речово-правовий спосіб. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного Кодексу України, які дають право витребувати майно від добросовісного набувача.

Таку саму позицію висловлено й у рішенні колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 січня 2011 року, у рішенні колегії суддів Верховного Суду України від 6 липня 2011 року, у рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року, від 30 листопада 2011 року, від 14 грудня 2011 року, від 11 січня 2012 року, в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року, в постанові Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року, та в постанові Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року що ухвалені у справах, предметом позовів у яких є визнання недійсним договору купівлі-продажу на вимогу особи, яка вважає себе власником майна й не була стороною оспорюваного договору.

Таким чином, згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відтак , суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

У відповідності до вимог ст.88 ЦПК України судові витрати покладаються на сторону проти якої постановлено рішення, тобто в даному випадку не відшкодовуються позивачу.

Керуючись ст.ст.10, 31, 60, 212, 213, 215 ЦПК України,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 та приватного нотаріуса ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку від 31 серпня 2010року, укладеного між ОСОБА_7 Гізеллою Юліївною та ОСОБА_5 та посвідченого приватним нотаріусом Виноградівського нотаріального округу ОСОБА_6 - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий

ОСОБА _9