У х в а л а

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Верховного Суду України

під головуванням

заступника Голови Верховного Суду України –

секретаря Судової палати у кримінальних справах Редьки А.І.,

з участю

начальника управління участі прокурорів

у перегляді судових рішень

у кримінальних справах

Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,

захисника

адвоката ОСОБА_1

розглянула 16 лютого 2012 року на судовому засіданні подання суддів Верховного Суду України про судовий розгляд клопотання адвоката ОСОБА_1 – захисника ОСОБА_2 щодо перегляду постанови Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 року відносно ОСОБА_2 на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом і

у с т а н о в и л а:

вироком Міського суду в Празі Чеської Республіки від 30 березня 2004 року громадянина України ОСОБА_2 (уродженого ОСОБА_2), ІНФОРМАЦІЯ_1, визнано винним і заочно засуджено за вчинення злочинів, передбачених ч. 1, п. «h» ч. 2 параграфа 219 – умисне вбивство з метою збагачення – та ч. 1 параграфа 185 – недозволене озброєння – Кримінального кодексу Чеської Республіки за сукупністю вказаних злочинів до позбавлення волі строком на 14 років з відбуванням покарання у в’язниці з підвищеною вартою.

Згідно з параграфом 55 ч. 1 «а» КК Чеської Республіки, на ОСОБА_2 накладено покарання «конфіскації речі, а саме револьвера Альфа, модель 641, калібр 22, серійний номер НОМЕР_1».

Згідно з параграфом 57 ч. 1, ч. 2 КК Чеської Республіки, на ОСОБА_2 накладено покарання «висилки на невизначений строк».

Згідно з параграфом 228 ч. 1 КПК Чеської Республіки, ОСОБА_2 зобов’язано сплатити потерпілій ОСОБА_3 – дружині загиблого суму в розмірі 71 275 чеських крон на відшкодування збитків, які виникли у зв’язку з похованням потерпілого. Згідно з параграфом 228 ч. 1 КПК Чеської Республіки, підсудних ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зобов’язано сплатити спільно і нероздільно потерпілій ОСОБА_3 на відшкодування збитків суму в розмірі 127 200 чеських крон. Також суд у вироку вказав, що згідно з параграфом 229 ч. 2 КПК Чеської Республіки, потерпіла ОСОБА_3 має право на відшкодування збитків у цивільному процесі.

Постановою Вищого суду в Празі від 8 вересня 2004 року апеляції ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на вирок Міського суду в Празі від 30 березня 2004 року відхилено.

Згідно з вироком, ОСОБА_2 за попередньою домовленістю з ОСОБА_4 з метою заволодіння фінансовими коштами потерпілого ОСОБА_5, 27 квітня 2003 року в післяобідній час, із використанням автомобіля переслідували потерпілого з ринку у Празі 5 – Ліпенці, де він працював та звідки перевозив у валізі денний виторг до свого помешкання у АДРЕСА_1. Під’їхавши до будинку потерпілого, ОСОБА_4 залишився в автомобілі, а ОСОБА_2 пішов за потерпілим до будинку та намагався заволодіти валізою з грошима, яку потерпілий тримав у руці, але йому це не вдалося зробити. Після короткої фізичної сутички ОСОБА_2 з метою вбити потерпілого витягнув револьвер «Альфа», модель 641, яким він володів без дозволу, та впритул вистрілив три рази у потерпілого ОСОБА_3, від чого той помер на місці. Після цього ОСОБА_2 схопив валізу з грошима, де було 301 000 чеських крон, вибіг на вулицю, вскочив у автомобіль, яким керував ОСОБА_4, і вони разом втекли з місця злочину.

6 квітня 2006 року Міністерство юстиції України звернулося до Верховного Суду України з проханням розглянути питання про визнання та виконання вироку чеського суду щодо ОСОБА_2 на території України відповідно до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року.

Апеляційний суд м. Києва, отримавши матеріали з Верховного Суду України та відкривши провадження, виніс постанову від 16 червня 2006 року, якою вирок Міського суду в Празі від 30 березня 2004 року відносно ОСОБА_2 привів у відповідність до чинного законодавства України і постановив вважати його засудженим за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України – умисне вбивство з корисливих мотивів, за ч. 1 ст. 236 КК України – незаконне придбання, зберігання та носіння вогнепальної зброї, а за сукупністю злочинів, на підставі ст. 70 КК України – до 14 років позбавлення волі, без конфіскації майна.

Строк відбування покарання ОСОБА_2 постановлено обчислювати з 3 лютого 2006 року, тобто з дня його затримання, та у строк відбування покарання зараховано перебування ОСОБА_2 під вартою з 3 лютого 2006 року до набуття чинності даною постановою.

Для виконання вироку в частині відшкодування шкоди стягнуто з ОСОБА_2 на користь потерпілої ОСОБА_3, яка мешкає у АДРЕСА_2,

а) 16 023 грн. 62 коп. в рахунок відшкодування витрат на похорони чоловіка – потерпілого ОСОБА_5, понесених нею в сумі 71 275 чеських крон, які за вироком стягнуто з нього особисто;

б) 28 594 грн. в рахунок відшкодування шкоди, заподіяної шляхом заволодіння коштами в сумі 127 200 чеських крон унаслідок його вбивства з корисливих мотивів, які за вироком стягнуто з нього і засудженого ОСОБА_4, який відбуває покарання в Чеській Республіці, «спільно і нероздільно», тобто солідарно.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_2 і захисника ОСОБА_6 залишено без задоволення, а постанову Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 року щодо ОСОБА_2 – без зміни.

13 травня 2007 року ОСОБА_2 звернувся до Європейського суду з прав людини із заявою проти України, в якій стверджував, що тримання його під вартою з 28 січня по 16 червня 2006 року фактично мало на меті виконання вироку, винесеного in absentia (заочно), а тому суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. Також він зазначав, що приведення національним судом вироку Міського суду в Празі у відповідність до законодавства України не мало належних правових підстав і не відповідало міжнародним договорам, на які послався суд, тому заявник вважав, що його тримання під вартою з 16 червня 2006 року теж порушувало вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції.

18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини (далі Суд) постановив рішення у справі «ОСОБА_2 проти України», що набуло статусу остаточного 18 травня 2010 року, в якому констатував порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з незаконним триманням ОСОБА_2 під вартою з 28 січня до 3 лютого 2006 року, з 3 лютого до 16 червня 2006 року та з 16 червня 2006 року і постановив, що держава України має виплатити заявникові в якості сатисфакції за моральну шкоду 10 000 Євро в національній валюті з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми.

Зокрема, Суд визнав, що Апеляційний суд м. Києва, розглянувши справу 16 червня 2006 року, неправомірно перекваліфікував запит Міністерства юстиції Чеської Республіки щодо передачі провадження у справі ОСОБА_2 за Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року на запит щодо виконання вироку Міського суду Праги від 30 березня 2004 року за Конвенцією про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року та Додатковим протоколом до неї від 18 грудня 1997 року.

У клопотанні захисник ОСОБА_1 просить переглянути в порядку виключного провадження постанову Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 року відносно ОСОБА_2. Вважає, що застосування апеляційним судом Європейської конвенції про передачу засуджених осіб та Додаткового протоколу до неї при винесенні постанови про приведення у відповідність до чинного законодавства України вироку Міського суду в Празі від 30 березня 2004 року щодо ОСОБА_2 було неправильним і призвело до позбавлення ОСОБА_2 права захищатися від обвинувачення. Стверджує, що зазначений Додатковий протокол не може бути застосований до заочного вироку, яким визнано ОСОБА_2 винуватим. Вказує на порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що визнано рішенням Європейського суду з прав людини, та на безпідставність тримання ОСОБА_2 під вартою. Тому просить скасувати зазначені судові рішення, звільнити ОСОБА_2 з місць позбавлення волі та закрити справу.

Судді Верховного Суду України частково підтримали клопотання захисника ОСОБА_1 і внесли його на розгляд із наведених у поданні підстав, вважаючи, що оскаржені судові рішення відносно ОСОБА_2 необхідно скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України Короткевича М.Є., пояснення захисника ОСОБА_1, яка підтримала своє клопотання у повному обсязі, міркування прокурора Курапова М.В., який вважав, що клопотання слід задовольнити частково, скасувати оскаржені судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд, перевіривши матеріали справи й викладені в клопотанні доводи, колегія суддів вважає, що клопотання підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Як убачається з Рішення у справі «ОСОБА_2 проти України» від 18 лютого 2010 року, Суд визнав порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року з огляду на таке.

Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на свободу та особисту недоторканність. Кожен має право на захист цього права, що означає, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи, крім випадків, установлених у пункті 1 статті 5. Цей перелік винятків є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінна вимога полягає в тому, що умови, за яких має здійснюватися позбавлення свободи, мають бути чітко сформульовані в національному законі і що застосування самого цього закону має бути передбачуваним та відповідати в цьому відношенні нормі "законності", яку встановлює Конвенція і згідно з якою, всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, що дозволяє громадянину – при потребі за допомогою одержання відповідної консультації – передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія.

Оцінюючи обставини справи «ОСОБА_2 проти України» та мотивуючи своє рішення на користь заявника, Суд прийшов до наступних висновків.

Хоча сторони не погодилися щодо обставин першого затримання і тримання заявника під вартою у період з 28 січня по 3 лютого 2006 року, однак твердження заявника про те, що він був заарештований працівниками Київського УБОЗу на підставі міжнародного ордера на арешт, підтверджуються офіційними документами. Незважаючи на той факт, що адміністративний арешт на підставі судового рішення підпадає під дію пункту 1(a) статті 5 Конвенції, Суд зазначив, що обставини справи свідчать про те, що у цій справі заявник перебував у ситуації, коли адміністративний арешт використовується для забезпечення перебування особи під вартою для інших цілей. Такі дії органів державної влади Суд визнав несумісними з принципом юридичної визначеності, свавільними і такими, що суперечать принципу верховенства права. Крім того, Уряд не надав жодних пояснень щодо підстав затримання заявника після спливу строку адміністративного арешту о першій годині ночі 2 лютого 2006 року, допоки його не було заарештовано працівниками Київського УБОЗу 3 лютого 2006 року о 19 годині 30 хвилин. Тому Суд дійшов висновку, що в зазначений період мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Суд зазначив, що тримання заявника під вартою у період з 3 лютого 2006 року було здійснено з метою його екстрадиції. 7 лютого 2006 року строк тримання заявника під вартою було продовжено до 40 днів українським судом відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, незважаючи на те, що він як громадянин України не міг бути виданий, оскільки національне законодавство чітко й однозначно встановлює заборону на видачу громадян України; більше того, Україна зробила відповідне застереження до вищезгаданої Конвенції. 14 березня 2006 року той самий суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 30 днів відповідно до Конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 року, незважаючи на те, що у той самий час Міністерство юстиції Чеської Республіки формально подало запит до Міністерства юстиції України щодо розгляду справи заявника за Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року. Крім того, Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків дозволяє затримання строком виключно на 18 днів і не може застосовуватися у відносинах двох цих країн, оскільки Чеська Республіка не є учасницею даної Конвенції.

Також Суд зазначив, що Уряд не надав жодних документів на підтвердження своїх тверджень про наявність судового рішення, яким санкціонується затримання заявника у період з 14 квітня 2006 і до 16 червня 2006 року – дати винесення рішення Апеляційним судом м. Києва. Крім того, Уряд не навів жодних законодавчих положень, чи то Кримінально-процесуального кодексу, чи то інших нормативно-правових актів, які б передбачали процедуру щодо тримання особи під вартою з метою екстрадиції або застосування інших міжнародно-правових заходів правової допомоги у кримінальних справах. На думку Суду, обставини справи свідчать про те, що затримання заявника протягом зазначеного періоду не було належним чином законодавчо обґрунтовано. Таким чином, Суд дійшов висновку, що в зазначений період також мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Стосовно періоду тримання заявника під вартою з 16 червня 2006 року Суд зазначив, що 16 червня 2006 року Апеляційний суд м. Києва, розглянувши справу, перекваліфікував запит органів державної влади Чехії щодо передачі кримінального провадження у справі заявника за Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах на запит щодо виконання вироку Міського суду в Празі від 30 березня 2004 року за Конвенцією про передачу засуджених осіб та Протоколом до неї, хоча жодних клопотань про це не надходило, а положення цієї Конвенції і Протоколу не могли бути застосовані до осіб, рішення у справах яких було винесене in absentia. Верховний Суд України залишив вказане рішення без змін.

Суд визнав зазначене рішення, прийняте національними судами, таким, що не відповідає вимогам передбачуваності і законності. Відповідно, Суд установив, що тримання під вартою заявника з 16 червня 2006 року порушує пункт 1 статті 5 Конвенції.

Відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, держава Україна зобов’язана виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, в яких вона є стороною.

Відповідно до статті 29 Конституції України, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Конвенція про передачу засуджених осіб, що набрала чинності для України 1 січня 1996 року, передбачає продовження виконання іноземного вироку або визнання такого вироку з використанням судової процедури своєї держави і таким чином заміну міри покарання, призначеного в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством виконання вироку за такий самий злочин. При цьому в Конвенції зазначено, що якщо запит про передачу засудженої особи підпадає водночас під дію цієї Конвенції, Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків або інших угод чи договорів про передачу засуджених осіб, держава, яка звертається із запитом, надсилаючи свій запит, вказує, на основі якого документа такий запит робиться.

Разом із тим, у Пояснювальній записці до Додаткового протоколу до цієї Конвенції від 18 грудня 1997 року зазначається, що положення Конвенції передбачені для ситуацій, у яких громадянин Держави А засуджується у Державі Б і в подальшому добровільно прибуває в Державу А, проте вони не поширюються на випадки розгляду справи і засудження in absentia громадянина Держави А у Державі Б.

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків ратифікована Україною 26 вересня 2002 року із застереженням, зокрема, проте, що Україна відмовлятиме у виконанні санкцій, винесених за відсутності підсудного. Однак Чеська Республіка не є учасницею даної Конвенції.

Проте і Чеська Республіка, і Україна є учасницями Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, стаття 8 якої встановлює: якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця держава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть із використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принципу виконання вироку, постановленого іноземною державою, або відмовляється виконати такий вирок.

Крім того, згідно з положеннями статті 28 даної Конвенції, після отримання клопотання про порушення кримінального переслідування разом із документами, які передбачені у пункті 1 статті 15, запитувана держава має право вживати всіх тимчасових заходів, у тому числі утримання підозрюваної особи під вартою і накладення арешту на майно, яких можна було би вжити за її власним законодавством, якби злочин, за який вимагається кримінальне переслідування, був учинений на її території.

Апеляційний суд м. Києва зазначених вимог закону не виконав, а прийняв рішення про приведення вироку Міського суду в Празі від 30 березня 2004 року та постанови Вищого суду в Празі від 8 вересня 2004 року щодо ОСОБА_2 у відповідність до чинного законодавства України, керуючись положеннями Конвенції про передачу засуджених осіб та Додаткового протоколу до неї, незважаючи на те, що Міністерство юстиції України задовольнило клопотання Міністерства юстиції Чеської Республіки про передачу провадження у кримінальній справі відносно громадянина України ОСОБА_2 відповідно до положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах.

Зокрема, у своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що оскільки кримінальну справу щодо ОСОБА_2 розглянуто на території Чеської Республіки з постановленням вироку, який набув чинності, ОСОБА_2 затримано на території України і він не підлягає видачі в порядку екстрадиції, а вирок та інші матеріали щодо нього передано в Україну для приведення їх у відповідність до чинного національного законодавства, то де-юре і де-факто відбулася передача ОСОБА_2 як засудженого для відбування призначеного йому покарання на території України, що регулюється Конвенцією про передачу засуджених осіб, учасницями якої є Чеська Республіки та Україна. Апеляційний суд вирішив, що у даній судовій справі не може бути застосована, зокрема, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах, так як, по-перше, провадження у кримінальній справі відносно ОСОБА_2 відбулося і воно закінчено постановленням обвинувального вироку, який набув чинності; по-друге, держава Україна в особі Міністерства юстиції прийняла до виконання подання Міністерства юстиції Чеської Республіки про приведення вироку щодо ОСОБА_2 у відповідність до свого законодавства, чим продемонструвала готовність надалі виконувати цей вирок та не виявила будь-якого наміру відмовитися від його виконання, незважаючи на те, що вирок постановлено за відсутності підсудного; по-третє, помилкове, на думку апеляційного суду, посилання Міністерства юстиції Чеської Республіки та Міністерства юстиції України у супровідних листах про направлення вироку для приведення його у відповідність до законодавства України саме згідно з Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах не позбавляє суд права при розгляді даної справи застосувати Конвенцію про передачу засуджених осіб. Апеляційний суд дійшов висновку, що він зобов’язаний розглянути дану судову справу саме за правилами останньої Конвенції, оскільки це відповідає як суті згаданої Конвенції, так і Конституції та чинному кримінальному і кримінально-процесуальному законодавству України, а отже є єдино правильним і законним.

Проте, така позиція апеляційного суду не може бути визнана законною та переконливою. Приймаючи рішення, апеляційний суд повинен був виходити з положень Конституції України, загального принципу юридичної визначеності та міждержавної домовленості між Україною та Чеською Республікою про порядок врегулювання даного питання. Натомість, апеляційний суд замінив процедуру, що була узгоджена між Україною та Чеською Республікою на підставі міжнародних договорів, на іншу, яку він вважав за необхідне застосувати у даній справі на власний розсуд, що призвело до неправильного застосування закону в ході провадження у справі щодо ОСОБА_2 і незаконного визнання Україною іноземного вироку відносно свого громадянина, що був постановлений за відсутності підсудного (in absentia). Наслідком такої заміни стало порушення права ОСОБА_2 на свободу та особисту недоторканність шляхом ув’язнення його без засудження компетентним судом.

Розглядаючи дану справу в касаційному порядку, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України не усунула зазначених порушень закону та визнала застосування положень Конвенції про передачу засуджених осіб обґрунтованим.

Згідно з положеннями Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, констатоване Судом порушення Конвенції може бути усунуте шляхом вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

За таких обставин постанову Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 року відносно ОСОБА_2 належить скасувати, а справу – направити на новий судовий розгляд.

Новий судовий розгляд справи слід провести з дотриманням усіх вимог чинного закону.

Згідно зі статтею 14 КПК України, ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Водночас, таке судове рішення має бути вмотивованим і винесеним на підставі та в порядку, встановлених законом.

Як свідчить наведений вище аналіз оскаржених судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, у даній справі відсутнє судове рішення про тримання ОСОБА_2 під вартою, яке би ґрунтувалося на законі. Європейський суд з прав людини визнав незаконним тримання ОСОБА_2 під вартою з моменту затримання його 28 січня 2006 року і до постановлення рішення у справі “ОСОБА_2 проти України” від 18 лютого 2010 року. За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне задовольнити клопотання захисника і в частині щодо необхідності звільнення ОСОБА_2 з-під варти.

У зв’язку з цим ОСОБА_2 підлягає негайному звільненню з-під варти – з місць позбавлення волі.

Керуючись абзацом 8 пункту 2 Розділу XIIІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 4004, 40010 Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції до 30 липня 2010 року), колегія суддів

у х в а л и л а :

клопотання адвоката ОСОБА_1 – захисника ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2006 року відносно ОСОБА_2 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду.

ОСОБА_2 негайно звільнити з-під варти – з місць позбавлення волі.

Головуючий А.І. Редька

Суддя-доповідач М.Є. Короткевич