-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа: № 2-а-840/10 Головуючий у 1-й інстанції: Твердохліб В.А.
Суддя-доповідач: Грибан І.О.
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
"23" червня 2011 р. м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючий –суддя Грибан І.О.
судді Вівдиченко Т.Р., Ісаєнко Ю.А.
за участі :
секретар с/з Самсонюк В.А.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на постанову Святошинського районного суду м.Києва від 30 листопада 2010 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації про визнання рішення суб’єкта владних повноважень незаконним та зобов’язання вчинити певні дії –
В С Т А Н О В И В :
Постановою Святошинського районного суду від 30 листопада 2010року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, в інтересах малолітньої ОСОБА_5, 1998 р.н. про визнання рішення Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації про відмову у наданні дозволу на відчуження 1/3 частини однокімнатної квартири АДРЕСА_1, що належить неповнолітній ОСОБА_5,1998 р.н.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивачка та ОСОБА_4, як зацікавлена особа інтереси якої порушуються , подали апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з’ясування судом першої інстанції обставин справи, просили оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позовних вимог.
В судове засідання на апеляційний розгляд сторони не з’явилися. Апелянт подав додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги.
Враховуючи, що наявних в матеріалах справи доказів достатньо для прийняття рішення у відсутності сторін, в порядку ч.1 ст.41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанову суду першої інстанції слід скасувати з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що 25.05.2010року подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися з заявою до органу опіки та піклування - Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, про надання дозволу на відчуження належної їх малолітньій дочці ОСОБА_5 1/3 частки (що складає 17,3 кв.м загальної площі) однокімнатної квартири АДРЕСА_1 шляхом обміну на 1/2 частку ( що становить 31,2 кв.м. загальної площі) трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2.
27 травня 2010року заяву попередньо було розглянуто Комісією з питань захисту прав дитини Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації. Протоколом №9 засідання Комісії від 27.05.2010р. рекомендовано райдержадміністрації заяву подружжя ОСОБА_4 задовольнити та рекомендувати службі у справах дітей підготувати проект відповідного розпорядження.
24 червня 2010 року за ініціативою заступника голови Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Пазенко Н.С., поза межами порядку денного, повторно розглянуто заяву подружжя ОСОБА_4 і з врахуванням висновків юридичної експертизи вирішено не готувати проект розпорядження про надання дозволу на відчуження частки квартири. Про відмову органу опіки та піклування в наданні згоди на відчуження належної неповнолітній ОСОБА_5 частки квартири заявників повідомлено листом від 26.07.10р. № 15-03-Р-1133 за підписом в.о.голови Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації С.Борисенко. Підставами для відмови зазначається можливість обмеження майнових та житлових прав дитини внаслідок укладення договору міни.
Позивачі, оскаржуючи відмову в наданні дозволу на відчуження частки квартири дитини, вказують на те, що таке твердження є безпідставним та суперечить самому змісту договору міни , оскільки йдеться про обмін меншої частки квартири на частку квартири, що значно більша. Таким чином дитина не позбавляється а ні майнових, а ні житлових прав. Крім того, вказували, що обмін житла пов’язаний з їх переїздом в іншу місцевість з метою, як догляду за старими батьками заявників так і для створення кращих умов для розвитку та навчання дитини, отримання музичної освіти, її вільного спілкування з дідом та бабою, іншими родичами.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, відмовляючи в наданні дозволу на укладення договору міни належної дитині частки квартири, діяв в межах своїх повноважень та у спосіб визначений законом та підзаконними актами.
З даним висновком суду першої інстанції не можна погодитися з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб‘єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони :1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З приводу наявності у відповідача повноважень щодо прийняття оскаржуваного рішення та способу, в якій воно було прийнято, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до приписів ст.118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначає Закон України «Про місцеві державні адміністрації».
Відповідно до вимог п.9 статті 23 цього Закону місцева державна адміністрація в галузі соціального забезпечення та соціального захисту населення наділена повноваженнями вирішувати питання щодо встановлення опіки і піклування, створення передбачених законодавством умов для виховання та/або влаштування дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, щодо захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей, а також вживає інших заходів щодо соціального захисту дітей, віднесених до її компетенції законом.
Види актів місцевих державних адміністрацій визначаються статтею 6 цього ж Закону, згідно якої голова місцевої державної адміністрації в межах своїх власних і делегованих повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.
Спірні правовідносини виникли між сторонами в сфері реалізації з боку держави соціальної функції шляхом виконання відповідними виконавчими органами в межах наданої їм компетенції , спрямованих на охорону сім’ї, дитинства, материнства , батьківства дій , та вжиття заходів щодо забезпечення пріоритету сімейного виховання дитини.
Основний документ, який визначає охорону дитинства в Україні, як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, –Закон «Про охорону дитинства»від 26.04.2001 р.
Відповідно до вимог ст.5 Закону України «Про охорону дитинства» основні засади охорони дитинства та державну політику у цій сфері визначає Верховна Рада України шляхом затвердження відповідних загальнодержавних програм.
Проведення державної політики щодо охорони дитинства, розробку і здійснення цільових загальнодержавних програм соціального захисту та поліпшення становища дітей, координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у цій сфері забезпечує Кабінет Міністрів України.
Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують: проведення державної політики у сфері охорони дитинства, розроблення і здійснення галузевих та регіональних програм поліпшення становища дітей, вирішення інших питань у цій сфері; розвиток мережі навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, соціального захисту, а також позашкільних навчальних закладів, діяльність яких спрямована на організацію дозвілля, відпочинку і оздоровлення дітей, зміцнення їх матеріально-технічної бази; вирішення питань щодо встановлення опіки і піклування, створення інших передбачених законодавством умов для виховання дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей.
Статтею 8 цього Закону закріплюється право дитини на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до вимог статі 17 Закону України «Про охорону дитинства» зазначеного закону батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Відповідно до ч.3ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24 вересня 2008р. затверджено Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини ( надалі –Порядок).
Відповідно до пункту 3 Порядку органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад (далі –органи опіки та піклування), які відповідно до законодавства провадять діяльність з надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових та житлових прав дітей.
Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей.
Відповідно до п. 67 Порядку дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається у разі гарантування збереження її права на житло і оформлюється рішенням районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної в місті ради, витяг з якого заявникам видає служба у справах дітей. У разі виїзду сім'ї, в якій виховується дитина, за межі населеного пункту, у рішенні зазначається строк та умови придбання житла з урахуванням інтересів дитини.
З системного аналізу зазначених вище законодавчих норм вбачається, що уповноваженим органом, який дає згоду батькам на відчуження майна дитини є районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчий орган міської, районної в місті ради. Згода (так само і відмова у її наданні) оформлюється у вигляді розпорядження голови місцевої державної адміністрації. Натомість в даній справі відповідачем розпорядження не виносилося , а відмова у наданні згоди прийнята у непередбачений законодавством спосіб. Комісії з питань захисту прав дитини є консультативно-дорадчим органом, що утворюється головою районної, районною у м.Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого комітету міської, районної у місті ради. Її висновки з спірного питання не є остаточним рішенням , а лише рекомендацією для органу опіки та піклування.
Крім того, Типовим положенням про комісію з питань захисту прав дитини не передбачено право Комісії на перегляд раніше прийнятих нею рішень.
Перевіряючи чи є відмова відповідача в наданні згоди заявникам на відчуження майна дитини
обґрунтованою, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); прийнятою неупереджено, добросовісно, розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку , що при розгляді заяви подружжя ОСОБА_4 , відповідачем в особі Комісії з питань захисту прав дитини, посадових та службових осіб райдержадміністрації , зазначені принципи грубо проігноровані.
Так, згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 27 Конвенції «Про права дитини»дає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до вимог ст..150,154,155 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, готувати її до самостійного життя, зобов’язані поважати дитину, її права, визначені Конституцією України , міжнародними договорами та іншим законодавчими актами. Разом з тим, батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до вимог ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав . Власність зобов’язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам ,свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Також, відповідно до вимог ст.360 ЦК України на власника покладається обов’язок щодо утримання майна. Зокрема у спільній частковій власності співвласник відповідно до своєї частки зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів, а також нести відповідальність перед третім особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.
Отже, враховуючи приписи наведених вище правових норм, випливає, що обов’язки дитини, яка є власником частки у спільному майні , по утриманню цього майна покладаються на батьків. Однак, цей обов’язок батьки мають нести в межах своїх здібностей і фінансових можливостей. Водночас , виконання цього обов’язку не може обмежувати прав, свобод та інтересів батьків, в тому числі права на вільний вибір місця проживання.
Обмеження цих прав з боку держави можливе лише в разі , якщо є підстави вважати що є реальна загроза правам дитини , погіршення рівня її життя, необхідного для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. При цьому враховується пріоритетність сімейного виховання дитини, підтримання родинних зв’язків, дотримання традицій.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем не надано суду доказів, які б свідчили про те, що в наслідок укладення від імені дитини угоди, дозвіл на яку не було надано, порушувалися б майнові, житлові, соціально-побутові права дитини, або була б завдана шкода її інтересам, розумовому, фізичному розвитку , морально-етичному становленню.
Також на вимогу суду апеляційної інстанції не були надані відповідачем матеріали «юридичної експертизи»для підтвердження наявності підстав повторного винесення на розгляд заяви
позивачів від 25.05.2010року та перегляду попереднього висновку з цього питання.
Крім того, відповідачем не було вжито заходів до інтересів самої дитини, тобто без урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Європейська конвенція про здійснення прав дітей визначає, що права та найвищі інтереси дітей мають бути підтримані . Згідно з міжнародними та національними правовими нормами коло прав дитини включає, зокрема, право на врахування її думки щодо питань, які стосуються її життя. Зокрема, згідно зі ст. 12 Конвенції ООН «Про права дитини»від 20.11.1989 р., ратифікованої Україною у 1991 р., держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в процесі будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Вітчизняне законодавство закріплює відповідні положення, зокрема, згідно з положеннями ст. 171 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 р. № 2947-ІІІ (далі - СК) думка дитини повинна бути врахована при вирішення питань, що стосуються її життя.
Думка дитини не була з’ясована відповідачем , та судом першої інстанції.
Суд першої інстанції також не з’ясував повноваження відповідача, не дослідив докази щодо об’єктивності, розсудливості , пропорційності прийнятого відповідачем рішення, а наявним в справі доказам належної оцінки не надав.
При вирішенні спірного питання, як відповідач так і суд першої інстанції керувалися Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», в той час як неповнолітня дитина, про майно якої вирішувалося питання, виховується в повній сім’ї , має місце постійного проживання разом з батьками та не є безпритульною.
На підставі викладеного, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції не повно з’ясував обставини, наявним доказам не надав належної оцінки, що призвело до неправильного вирішення справи.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає вимоги апелянта обґрунтованими і приходить до висновку, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню.
Оскільки відмова відповідача за результатами розгляду заяви позивачів прийнята з порушенням процедури та не оформлена відповідним рішенням, суд визнає її протиправною, але не може зобов’язати відповідача надати дозвіл на обмін житла, а може лише зобов’язати розглянути заяву позивачів з урахуванням всіх обставин і відповідно до визначеної законодавством процедури.
Керуючись ст.41, ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 –задовольнити.
Постанову Святошинського районного суду м.Києва від 30 листопада 2010 року –скасувати, та постановити нове рішення , яким позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати відмову Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації в наданні дозволу на укладення договору міни частини квартири в інтересах малолітньої ОСОБА_5 протиправною.
Зобов’язати Святошинську району у м. Києві державну адміністрацію розглянути з дотриманням процедури, визначеної законодавством, заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 25.05.2010року про надання дозволу на укладення договору міни 1/3 частини однокімнатної квартири, що є власністю малолітньої ОСОБА_5, та розташована в АДРЕСА_1
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий-суддя І.О.Грибан
суддя Т.Р.Вівдиченко
суддя Ю.А.Ісаєнко
скопійовано
-
скопійовано
-
