КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 серпня 2024 року № 320/11288/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Верховного Суду України (далі по тексту також відповідач 1, ВСУ), Верховного Суду (далі по тексту також відповідач 2, ВС), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ ВСУ «Про звільнення ОСОБА_1 » від 09.02.2024 №44-к;

- поновити позивача на посаді завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи ВСУ;

- зобов`язати відповідача 1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати відповідача 2 вирішити питання щодо переведення позивача до апарату Верховного Суду на рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що 08.01.2024 він отримав попередження про наступне звільнення, а спірним наказом був звільнений із займаної посади у ВСУ.

На думку позивача, відсутні підстави для звільнення його із займаної посади у зв`язку з відсутністю у попередженні підстав, які передують звільненню. Позивач зазначає, що положеннями пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» визначено перелік штатних або реорганізаційних змін. Проте, у попередженні про наступне звільнення не зазначено конкретної підстави, внаслідок чого позивачу не є зрозумілим, що саме відбулось з ВСУ, зокрема, зі структурним підрозділом, в якому працював позивач.

Позивач наголошує на суттєвих недоліках спірного наказу, зокрема в частині посилань на положення статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 36, частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статті 26 Закону України «Про відпустки», частини третьої статті 83, статті 84 Кодексу законів про працю, які не мають до нього відношення.

На думку позивача, ВСУ не перебуває у стані ліквідації чи реорганізації, оскільки не існує жодного Закону, розпорядчого чи іншого акта про такі дії, та фактично відбулося перейменування суду з ВСУ на ВС.

Позивач наголошує на законодавчо встановленому обов`язку суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частині першої статті 87 Закону України «Про державну службу» запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей з урахуванням переважного права на залишення на роботі.

Позивач стверджує про подання ним заяви до ВС про переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, але пропозиції щодо таких посад не отримав та переведений не був, незважаючи на наявність переважного права на залишення на роботі з огляду на більш високу кваліфікацію і продуктивність праці та відсутність в його сім`ї інших працівників із самостійним заробітком. Позивач вважає, що у ВС була можливість запропонувати йому посаду в період з моменту попередження про наступне звільнення до безпосереднього звільнення.

Позивач зауважує, що положеннями пункту 4-2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» «за умови наявності рівнозначних вакантних посад» звужено право державного службовця на переведення або взагалі позбавлено його такого права, а також означеною нормою поставлено у нерівні умови працівників однієї установи (судді та працівники апарату суду), оскільки судді підлягають безумовному переведенню до ВС, а інші працівники можуть бути переведеними за умови наявності рівнозначних посад.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.03.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач 2, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що Законом України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачено ліквідацію Верховного Суду України та створення нового органу державної влади - Верховного Суду. Рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 у справі №2-р/2020 визнано такими, що не відповідають положенням Конституції України (є неконституційними), положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині ВСУ. Водночас, положення пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині припинення діяльності ВСУ неконституційними не визнавались. Також у резолютивній частині означеного рішення КСУ рекомендував Верховній Раді України привести положення законодавства у відповідність із цим рішенням, на виконання якого прийнято Закон України від 21.11.2023 №3481-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Означеним Законом визначено чіткий механізм переведення працівників апарату ВСУ до апарату ВС шляхом подання працівником особисто заяви на переведення та за наявності рівнозначної вакантної посади. Відповідач 2 стверджує, що позивач з відповідною заявою про його переведення в апарат ВС до керівника апарату ВС не звертався. ВС зауважує, що не міг вирішувати питання працевлаштування позивача до апарату ВС, оскільки ним не була подана відповідна заява про його переведення. Крім того, відповідач 2 зазначив, що станом на 08.01.2024 до структури апарату ВС входив самостійний структурний підрозділ - сектор мобілізаційної роботи, який складався із 2 штатних одиниць: завідувач сектору, підкатегорія Б1, посада зайнята з 04.01.2022, та головний спеціаліст, підкатегорія В1, посада зайнята з 07.01.2021, що свідчить про відсутність у штатному розписі ВС посади, яку обіймав позивач у ВСУ.

Позивачем подано до суду пояснення, в яких повідомив, що КСУ у рішенні від 18.02.2020 у справі №2-р/2020 зазначив про існування лише одного найвищого судового органу, який був перейменований з «Верховного Суду України» на «Верховний Суд». Конституційний Суд України означеним рішенням визнав неконституційними положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402: пункту 7 «та ліквідовуються» в частині Верховного Суду України.

На думку позивача, ВС, заздалегідь будучи обізнаним в потребі працевлаштування працівників апарату ВСУ, мав виправити дискримінаційну ситуацію, зробивши відповідні позитивні дії, а саме: організаційно-штатні рішення, як то створення певних структурних підрозділів або додаткових посад державної служби для можливості їх переводу.

Враховуючи викладене, на думку позивача, відповідач 2 повинен вирішити питання щодо переведення позивача до апарату ВС.

Відповідачем 2 подано до суду заперечення щодо наведених позивачем додаткових пояснень, в яких зазначено, що надані ОСОБА_1 докази жодним чином не підтверджують подачу ним заяви про переведення до апарату ВС.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якій зазначено про хибність та безпідставність доводів відповідача 2 щодо неподання ним заяви до ВС щодо переведення.

На думку позивача, положення пункту 4-2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про судоустрій та статус суддів» є локальною, тимчасовою, розрахована на певне коло осіб відповідного статусу та на певний період дії - 30 днів з дня набрання чинності означеним Законом та не може бути вищою за статусом відносно універсальної постійної правової норм, не може протирічити такій нормі, не може звужувати зміст універсальних постійних правових норм та не має бути дискримінаційною. Означена норма протирічить положенням частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, якою не передбачено подання заяв на переведення на рівнозначну вакантну посаду.

Позивач вважає, що обов`язок ВС з працевлаштування працівників апарату ВСУ виник одразу з повідомленням Верховним Судом України про звільнення таких працівників. ВС зобов`язаний був спочатку запропонувати державному службовцю всі наявні у нього вакантні посади відповідно до його професійної підготовки та професійних компетентностей, незалежно від того, в якому структурному підрозділі проходить службу державний службовець, після чого подається заява щодо переведення. Проте, ВС не здійснено жодних заходів, визначених частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII, а саме: не запропоновано позивачу інші рівнозначні посади державної служби або, як виняток, нижчі посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Відповідач 1, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що 08.01.2024 позивача було повідомлено про наступне звільнення, спірним наказом від 09.02.2024 №44-к звільнено із займаної посади. На момент підписання означеного наказу у відповідача 1 була відсутня інформація про переведення позивача до апарату ВС.

Відповідач 1 пояснив, що Законом України від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено ліквідацію Верховного Суду України та створення нового органу державної влади - Верховного Суду. Рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 у справі №2-р/2020 визнано такими, що не відповідають положенням Конституції України (є неконституційними), положення розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині ВСУ. Водночас, положення пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині припинення діяльності ВСУ неконституційними не визнавались. Також у резолютивній частині означеного рішення КСУ рекомендував Верховній Раді України привести положення законодавства у відповідність із цим рішенням, на виконання якого прийнято Закон України від 21.11.2023 №3481-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Означеним Законом визначено чіткий механізм переведення працівників апарату ВСУ до апарату ВС шляхом подання працівником особисто заяви на переведення та за наявності рівнозначної вакантної посади.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.03.2024 відмовлено у задоволенні клопотання Верховного Суду про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Наказом ВСУ від 10.09.2014 №684-к ОСОБА_1 з 10.09.2014 переведено на вакантну посаду завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи.

08 січня 2024 року позивача попередженням про наступне звільнення було повідомлено про можливе звільнення у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», та зазначено, що для реалізації пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивачу необхідно звернутися із особистою заявою до керівника апарату ВС з копією підписаного попередження. Додатком вказано зразок заяви, одержаний від ВС.

З означеним попередженням позивач ознайомлений під особистий підпис 08.01.2024.

Наказом ВСУ від 09.02.2024 №4-к позивача звільнено з посади завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України, з 09.02.2024 у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем 1 цього наказу, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі по тексту також - Закон № 889-VIII).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Пунктом 1 частини першої статі 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Згідно з частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

З аналізу наведених норм слідує, що за загальними правилами державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема у випадку реорганізації державного органу, про що роботодавець зобов`язаний попередити працівника у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Крім того, положеннями Закону №889-VIII на роботодавця покладено обов`язок запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та врахувати переважне право на залишення на роботі.

Відповідно до положень частини першої, шостої статті 155 Закону №1402-VIII організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату.

Правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України «Про державну службу» з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

В свою чергу, відповідно до частини другої статті 125 Конституції України суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

На виконання положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII (далі по тексту також - Закон №1401-VIII) Верховною Радою прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі по тексту також - Закон № 1402-VIII), підпунктом 1 пункту 4 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що протягом дванадцяти місяців з дня набрання чинності цим Законом утворюється Верховний Суд у порядку та у складі, що визначені цим Законом.

Пунктом 7 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному вказаним Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Таким чином, було розпочато ліквідаційну процедуру Верховного Суду України та 21.06.2018 до реєстраційної справи Верховного Суду України було внесено запис щодо початку припинення Верховного Суду України як юридичної особи, процедуру припинення якого наразі не завершено.

Конституційний Суд України 18.02.2020 ухвалив Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, яким визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України.

Зазначеним пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до визнання його неконституційним в частині передбачалося, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Ухвалюючи Рішення в означеній частині, Конституційний Суд України вказав, що Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016. Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України».

Конституційний Суд України вважав, що Закон №1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою «Верховний Суд».

Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте інша частина положень пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» неконституційними не визнавались, зокрема й в частині припинення діяльності Верховного Суду України, хоча в конституційному поданні питання про таку вимогу ставилось.

Отже, Конституційний Суд України фактично визнав, що припинення діяльності Верховного Суду України є конституційним, крім того прямо вказав, що лише судді цього Суду мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду, зрозуміло ж у складі Верховного Суду.

Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12.05.2022 у справі № 640/19566/19, від 12.06.2023 у справі №640/9900/19, від 06.03.2024 у справі №640/19589/19.

Також у резолютивній частині свого Рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 (пункт 5) Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність із цим Рішенням.

Вказаний висновок Конституційного Суду підтримав ЄСПЛ у справі «Гуменюк та інші проти України» (Заява № 11423/19).

Згідно зі статтею 152 Конституції України закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України).

З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта (Рішення Конституційного Суду України у справі №1-31/2000 від 14.12.2000).

Сама юридична сила рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними окремих положень закону зобов`язує органи державної влади вчинити дії, спрямовані на приведення законодавства відповідно до нової редакції «базового» закону. З метою юридичного регулювання функціонування найвищого суду у системі судоустрою України законодавець має визначити спосіб, який з метою забезпечення інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади повинен вирішити питання переходу суддів Верховного Суду України у Верховному Суді, а також визначитися щодо способу припинення юридичної особи Верховного Суду України.

27 грудня 2023 року набрав чинності Закон України від 21.11.2023 № 3481-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» (далі по тексту також - Закон №3481-ІХ), яким внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, у розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено пунктами 41 і 42 такого змісту:

« 41. Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених» Конституцією України.

Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя.

42. Працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.

Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду».

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону №3481-ІХ його положення поширюються на правовідносини, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд, а також з ліквідацією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України.

Виходячи з положень Закону №3481-ІХ, вони є пріоритетними у правовідносинах, що виникли у зв`язку з перейменуванням ВСУ у ВС, зокрема і в частині врегулювання питання переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені.

Суд зауважує, що означені норми є обмеженими у часі, оскільки після одноразового переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу, вони не застосовуватимуться в майбутньому (включно з визначеними у них умовами).

Іншими словами, підпункт 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вичерпає свою дію тоді, коли умовно «останнього» працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, буде переведено до апарату Верховного Суду відповідно до встановлених означеним пунктом умов або цей працівник апарату Верховного Суду України буде звільнений у випадку відсутності можливості виконати такі умови.

В свою чергу, виходячи з положень підпункту 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», обов`язковими умовами для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, є:

1) подання ним заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ (до 25.01.2024);

2) наявність рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді.

При цьому, для переведення працівника апарату ВСУ, повноваження якого не припинені, до апарату ВС в межах правовідносин, врегульованих Законом №3481-ІХ, необхідним є дотримання означених умов. Без дотримання хоча б однієї з цих умов переведення працівника апарату ВСУ, повноваження якого не припинені, до апарату ВС не є можливим.

Матеріалами справи підтверджено, що підставою для ознайомлення позивача з попередженням про наступне звільнення 08.01.2024 зазначено пункт 42 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Позивач стверджує про подання ним у встановлений строк (25.01.2024) заяви до апарату Верховного Суду про переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та про відсутність пропозицій щодо таких посад.

На підтвердження означених тверджень позивачем долучено до матеріалів справи підписану ним заяву, в якій зазначено, що 25.01.2024 ОСОБА_1 було подано заяву до Верховного Суду щодо переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Заяву подано в одному екземплярі без реєстрації в канцелярії працівнику кадрового підрозділу Верховного Суду ОСОБА_2 за вказівкою керівника цього підрозділу ОСОБА_3 . Свідками передачі вказаної заяви були колеги по роботі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Реєстрації заяви не проводилося, було сказано «очікуйте відповідь». Додатком до цієї заяви є пояснення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

В письмових поясненнях ОСОБА_4 від 18.03.2024 зазначено, що 25.01.2024 в його присутності позивачем було подано заяву до Верховного Суду щодо переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Заяву подано в одному екземплярі без реєстрації в канцелярії, так як їм було сказано головою комісії з припинення ВСУ ОСОБА_6 : «Ідіть в кадри та подавайте заяви». Із заявою він підійшов до керівника кадрового підрозділу ВС ОСОБА_3 , вона сказала передати її працівнику вищевказаного підрозділу ОСОБА_2 , що було зроблено. Реєстрації заяви не проводилося, взявши заяву, він сказав: «Очікуйте на відповідь». Свідком цієї полії був також ОСОБА_5 .

У письмових поясненнях ОСОБА_5 від 18.03.2024 зазначено, що 25.01.2024 в його присутності позивачем було подано заяву до Верховного Суду щодо переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Заяву подано в одному екземплярі без реєстрації в канцелярії, так як їм було сказано головою комісії з припинення ВСУ ОСОБА_6 : «Ідіть в кадри та подавайте заяви». Із заявою він підійшов до керівника кадрового підрозділу ВС ОСОБА_3 , вона сказала передати її працівнику вищевказаного підрозділу ОСОБА_2 , що було зроблено. Реєстрації заяви не проводилося, взявши заяву, він сказав: «Очікуйте на відповідь». Свідком цієї полії був також ОСОБА_4 .

В свою чергу, представник ВС у відзиві на позовну заяву стверджує, що ОСОБА_1 з відповідною заявою про його переведення в апарат ВС до керівника апарату ВС не звертався, доказів подання ним заяви до суду не надав.

У запереченнях щодо наведених позивачем додаткових пояснень та наданих доказів, відповідач 2 пояснив, що «…Як стало відомо з пояснень керівника служби управління персоналом Верховного Суду ОСОБА_3 , остання дійсно мала розмову з позивачем з приводу порядку переведення працівників апарату Верховного Суду України в апарат Верховного Суду. Вона особисто неодноразово роз`яснювала ОСОБА_1 його право подати відповідну заяву, на що він зазначив, що порядок йому зрозумілий, проте він ще не визначився чи буде подавати заяву на переведення до Верховного Суду.

З приводу пояснень, наданих свідками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , то ОСОБА_3 зазначила, що жодного разу не розмовляла з ОСОБА_1 у присутності вказаних осіб, та більш того не давала жодних розпоряджень щодо передачі заяв працівників апарату Верховного Суду України про їх переведення працівниками служби управління персоналом, у тому числі й ОСОБА_2 , оскільки вона особисто опрацьовувала такі заяви та надавала відповідну інформацію про наявність/відсутність вакантних посад в апараті Верховного Суду, на які працівника може бути переведено в порядку пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів».».

З приводу наданих позивачем пояснень та доказів, які, на його думку, підтверджують факт подання заяви до ВС, суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 97, 98 Інструкції з діловодства Верховного Суду, затвердженої наказом керівника апарату Верховного Суду 31.12.2021 № 129 (у редакції наказу керівника Апарату Верховного Суду від 06.10.2023 № 194) (далі по тексту також - Інструкція) основним принципом реєстрації документів усіх категорій незалежно від форми їх створення є одноразовість. Кожний документ реєструється в АСДС лише один раз: вхідні - у день їх надходження або не пізніше наступного робочого дня, якщо документ надійшов після закінчення робочого дня, у вихідні, святкові та неробочі дні; створювані - у день підписання або затвердження.

Для забезпечення реєстрації документів в автоматизованому режимі заповнюється реєстраційно-моніторингова картка, до якої вносяться всі обов`язкові, додаткові та, за потреби, інші реквізити документа відповідно до вимог цієї Інструкції.

Згідно пункту 103 Інструкції реєстрацію кореспонденції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, запитів і звернень громадян, народних депутатів України, процесуальних документів, судових справ тощо здійснює служба діловодства.

Місце реєстрації, зберігання та обліку окремих видів документів (накази, розпорядження, договори, заяви тощо) визначається розпорядчими документами Суду та цією Інструкцією (пункт 104 Інструкції).

Положеннями пунктів 107, 108 Інструкції визначено, що кожному документу присвоюється черговий порядковий номер. Усі наступні документи, пов`язані з основним документом, реєструються з фіксуванням номера основного документа, що зазначається у вхідному реєстраційному індексі.

Відмітка про надходження документа повинна містити найменування Суду, вхідний реєстраційний індекс документа, дату реєстрації (за потреби - годину і хвилини). Вхідний реєстраційний індекс складається з трьох груп цифр та року реєстрації (дві цифри після дефіса). Перша група цифр визначає порядковий номер цього документа в картотеці, друга - порядковий номер документа, пов`язаного з основним документом, третя - індекс картотеки. Відмітку про надходження документа роблять із використанням штампа або за допомогою штрихкоду в правому куті нижнього поля на лицьовому боці першого аркуша оригіналу документа.

Пунктом 114 Інструкції визначено перелік документів, які не підлягають реєстрації в АСДС: кореспонденція, яка надійшла не за адресою; бухгалтерські документи та документи статистичної звітності, які надійшли без супровідного листа; видання (довідники, книги, журнали, газети); рекламні повідомлення, плакати; вітальні листи, листівки.

Відповідно до пункту 84 Інструкції кореспонденцію, що надходить до Суду, приймає служба діловодства згідно з визначеними графіками приймання документів за адресами Суду та касаційних судів.

В свою чергу, згідно положень статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС України).

В силу положень частини другої статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Вказана норма закріплює принцип допустимості доказів.

Досліджуючи питання допустимості доказів подання позивачем заяви, визначеної підпунктом 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ, як однієї з двох необхідних та взаємопов`язаних умов переведення працівника апарату ВСУ, повноваження якого не припинені, крізь призму положень статей 72-74 КАС України та Інструкції, суд дійшов висновку, що належними та допустимими доказами, які б підтверджували звернення позивача з такою заявою, є докази реєстрації такої заяви в АСДС або докази направлення її засобами поштового зв`язку на адресу відповідача 2 (рекомендованим відправленням з описом вкладення). Проте, таких доказів матеріали справи не містять. Письмові ж пояснення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є недопустимими доказами, оскільки не можуть підтверджувати факт існування та подачі позивачем вищевказаної заяви.

На противагу означеному, суд звертає увагу та те, що позивач у письмових поясненнях підтверджує, що заява про переведення на рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та про відсутність пропозицій щодо таких посад ним не реєструвалась. Позивач стверджує, що така заява була подана до ВС в одному екземплярі та копії такої заяви він не має.

З урахуванням викладеного, враховуючи твердження відповідача 2, що позивач з відповідною заявою про його переведення в апарат ВС до ВС не звертався, суд дійшов висновку про відсутність належних та допустимих доказів, якими б підтверджувались твердження позивача щодо подання ним до ВС такої заяви.

Щодо другої обов`язкової умови для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені (наявність рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді), суд зазначає таке.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач обіймав у ВСУ посаду завідувача сектору забезпечення функціонування системи оповіщення та організаційно-безпекової роботи відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України.

З наданої відповідачем 2 структури апарату ВС станом на 08.01.2024 вбачається наявність самостійного структурного підрозділу - сектору мобілізаційної роботи.

Зі штатного розпису апарату ВС станом на 08.01.2024 вбачається, що сектор мобілізаційної роботи складається з двох штатних одиниць: завідувач сектору та головний спеціаліст.

Відповідачем 2 у поданій до суду заяві на виконання вимог ухвали від 15.03.2024 зазначено, що посада завідувача сектору мобілізаційної роботи зайнята з 04.01.2022 до теперішнього часу; посада головного спеціаліста сектору мобілізаційної роботи зайнята з 07.12.2021 до теперішнього часу. Звернуто увагу на те, що Верховний Суд не включено до системи оповіщення, а отже обов`язок (функціонал) із забезпечення функціонування цієї системи та організаційно-безпекові функції на апарат ВС не покладено.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону №889-VIII рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.

Водночас, суд наголошує на тому, що виконанню Верховним Судом другої обов`язкової умови для переведення працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, передує виконання таким працівником першої обов`язкової умови, а саме, подання ним заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ, тобто, до 25.01.2024.

Проте, судом встановлено, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, якими б підтверджувалося подання позивачем особистої заяви про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ, тобто, до 25.01.2024.

Враховуючи означене, у суду відсутні підстави вважати, що у відповідача 2 виникли підстави для переведення позивача на рівнозначну вакантну посаду.

Додатково суд вважає за доцільне зазначити, що навіть у випадку підтвердження факту подання позивачем заяви 25.01.2024, належних та допустимих доказів чого матеріали справи не містять, виконання відповідачем 2 другої вимоги було б можливим лише за наявності рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді саме станом на 25.01.2024, оскільки цю дату позивач вказує як дату подання ним заяви.

З наданої ВС відповіді від 19.03.2024 вих. №89/0/18-24 вбачається, що станом на 08.01.2024 в апараті ВС вакантними були посади державної служби у кількості 42 штатних одиниць, з них головний спеціаліст - 17, головний спеціаліст (дизайнер) - 1, головний спеціаліст (редактор) - 3, завідувач сектору - 2, заступник керівника департаменту - 1, заступник керівника служби - начальник відділу - 1, керівник служби - 1, консультант суду - 6, начальник управління - 1, науковий консультант - 1, провідний спеціаліст - 5, спеціаліст - 2, судовий розпорядник - 1.

Водночас, судом не приймається означений лист в якості належного та допустимого доказу на підтвердження наявності рівнозначних вакантних посад у Верховному Суді саме станом на 25.01.2024, оскільки кількість вакантних посад не є сталою величиною та постійно змінюється, а тому наявність вакантних посад, які могли б бути рівнозначними посаді, яку обіймав позивач у ВСУ, станом на 08.01.2024 не свідчить про наявність таких станом на 25.01.2024.

Щодо доводів позивача про відсутність у попередженні підстав, що передують звільненню його із займаної посади, суд зазначає, такою підставою вказано підпункт 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ, який є пріоритетним до спірних відносин з огляду на те, що його положення поширюються на правовідносини, що виникли у зв`язку з перейменуванням Верховного Суду України у Верховний Суд та, відповідно, врегульовуються умови переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, до апарату Верховного Суду.

Доводи позивача щодо відсутності жодного Закону, розпорядчого чи іншого акта, яким ліквідовано ВСУ, відхиляються судом, оскільки означене питання не є предметом спору у цій справі, а оскаржуваний позивачем наказ винесено у зв`язку з невиконанням положень підпункт 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ.

При цьому, судом не ставляться під сумнів висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 18.02.2020 № 2-р/2020 щодо неконституційності положень розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України, фактично визнавши припинення діяльності Верховного Суду України конституційним.

Судом також відхиляються доводи позивача щодо недоліків спірного наказу, зокрема, в частині посилань на положення статті 86 Закону України «Про державну службу», статті 36, частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статті 26 Закону України «Про відпустки», частини третьої статті 83, статті 84 Кодексу законів про працю, які, на думку позивача, не мають до нього відношення, оскільки зазначення цих правових норм не нівелює покладеного на ВС безальтернативного обов`язку звільнення позивача як працівника апарату Верховного Суду України, повноваження якого не припинені, у випадку неподання ним особистої заяви протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом №3481-ІХ у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України, про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду.

Судом відхиляються посилання позивача про обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частині першої статті 87 Закону України «Про державну службу» запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей з урахуванням переважного права на залишення на роботі, оскільки, як вже зазначалося судом, пріоритетними у межах спірних відносин є саме положення підпункту 42 розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №3481-ІХ у зв`язку з перейменуванням ВСУ у ВС, зокрема і в частині врегулювання питання переведення працівників апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені.

Не заслуговують на увагу твердження позивача щодо того, що положеннями Закону №3481-ІХ поставлено у нерівні умови працівників однієї установи (судді та працівники апарату суду), зважаючи на різний правовий статус суддів та працівників апарату суду.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, у задоволенні позову слід відмовити.

Враховуючи положення статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем витрати по сплаті судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.