ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2022 року
м.Київ
справа № 127/8962/20
провадження № 51-4648км21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженого (в режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 16 січня 2021року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 8 червня 2021 року в кримінальних провадженнях, внесених до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №120200020020000233 та № 12020020040000608, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останній раз 12 березня 2020 року Вінницьким міським судом Вінницької області за частинами 1 і 2 ст. 185 КК до покарання у виді арешту на строк 6 місяців,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 і 3 ст. 185 КК.
Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені обставини
За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 16 січня 2021 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2 і 3 ст. 185 КК, і призначено йому покарання: за ч. 2 ст.185КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки; за ч. 3 ст. 185 цього Кодексу у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання покарань, призначених за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2020 року та даним вироком, і остаточно ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 3 місяці.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КК за сукупністю вироків до покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2020 року і остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавляння волі на строк 4 роки 6 місяців.
За вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що 3 лютого 2020 року приблизно з 09:46 він, перебуваючи у ПТ «Ломбард УМКВ і компанія» за адресою: м.Вінниця, площа Привокзальна, 1, повторно, таємно викрав майно ОСОБА_7 (мобільний телефон марки «Iphone 6 16 GB Silver», IMEI НОМЕР_1 )вартістю 2275 грн, чим спричинив йому майнову шкоду на вказану суму.
16 травня 2020 року об 11:00 ОСОБА_6 , перебуваючи поблизу будинку №3-А на вулиці Ширшова у м. Вінниці, з метою власного незаконного збагачення, з корисливих мотивів, розуміючи протиправність своїх дій та суспільно небезпечних наслідків, шляхом вільного доступу (через незамкнені двері), упевнившись, що за його діями ніхто не спостерігає, діючи повторно, відчинив водійські двері автомобіля марки «Ford» моделі «Transit», державний номерний знак НОМЕР_2 , та проник до нього, звідки таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_8 (рюкзак з речами) на суму 745,34грн, чим спричинив потерпілій шкоду на вказану суму.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 8 червня 2021 року залишив без задоволення апеляційну скаргу захисника та частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора. Змінив вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 16 січня 2021року щодо ОСОБА_6 у частині призначеного покарання.
Призначив ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 185 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставі ч. 4 ст. 70, підпункта «а» п. 1 ч. 1 ст. 72 КК за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання покарань, призначених за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2020 року та даним вироком, остаточно призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 3 місяці.
За ч. 3 ст. 185 КК ОСОБА_6 призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 1 ст. 71, підпункта «а» п. 1 ч. 1 ст. 72 КК за сукупністю вироків до покарання за цим вироком частково приєднав невідбуту частину покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2020 року і остаточно призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавляння волі на строк 4роки 6 місяців.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_6 апеляційний суд постановив рахувати з 8 червня 2021 року.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК зарахував строк попереднього ув`язнення ОСОБА_6
у строк відбування покарання з 16 травня 2020 року по 16 березня 2021 року
з розрахунку один день тримання під вартою за один день позбавлення волі та відбуте покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12березня 2020 року за період з 28 квітня по 8 червня 2021 року.
У решті вирок суду залишив без змін.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджений порушує питання про скасування судових рішень та закриття кримінального провадження в частині його засудження за ч.3 ст. 185 КК на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК. Стверджує про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Вказує, що його вину у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, не доведено та нічим не підтверджено, оскільки у провадженні не було проведено ряд слідчих дій (огляд автомобіля, не були вилучені відбитки пальців з дверей автомобіля, не було взято копії записів з камер відеоспостережень і запису з навігаційної системи мобільного оператора). Також зазначає про порушення його прав на захист, оскільки після його затримання на нього одягли кайданки і доставили до райвідділу, а усі слідчі дії проводилися за його відсутності. Вказує, що судами не доведено його вину у проникненні в сховище (автомобіль). Також посилається на те, що апеляційний суд у порушення вимог ч. 3 ст.404КПК не дослідив повторно докази у справі та формально її розглянув, оскільки доводи, наведені в апеляційній скарзі захисника, належним чином не перевірив і мотивовані відповіді на них не надав, внаслідок чого безпідставно відмовив у задоволенні апеляційної скарги сторони захисту і постановив ухвалу, яка невідповідає вимогам статей 370, 419 КПК. Також засуджений, не оспорюючи доведеність його винуватості за ч. 2 ст. 185 КК, просить вирок у цій частині змінити в частині призначеного покарання та призначити йому покарання, яке було досягнуто за угодою між ним та потерпілим, а саме: 2 роки обмеження волі, та на підставі ст.75КК звільнити його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор заперечувала проти задоволення касаційної скарги.
Мотиви Суду
Згідно з вимогами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При вирішенні питання про скасування або зміну вироку, ухвали, відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК, суд касаційної інстанції керується статтями 412414 цього Кодексу і не переглядає судові рішення з підстав однобічності і неповноти судового розгляду, щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, про що вказує захисник у касаційній скарзі. Натомість саме такі підстави є предметом перегляду суду апеляційної інстанції.
Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Висновки місцевого суду щодо обґрунтованості засудження ОСОБА_6 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст.185КК у касаційній скарзі не оспорюється, атому в касаційному порядку не перевіряються.
Що стосується доводів засудженого про те, що місцевим судом безпідставно відмовлено у затвердженні угоди між ним та потерпілим за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст. 185 КК, і призначенні покарання, яке визначено у цій угоді, то вони не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Зі змісту скарги вбачається, що засуджений ОСОБА_6 порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Як убачається з матеріалів провадження, під час судового провадження, до місцевого суду було надано угоду про примирення між потерпілим ОСОБА_7 та обвинуваченим ОСОБА_6 в частині обвинувачення останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.
Вказаний суд, урахувавши особу обвинуваченого, який неодноразово судимий, а також тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачується ОСОБА_6 (ч. 2 ст. 185 КК та ч. 3 ст.185КК), дійшов висновку про те, що умови угоди не відповідають інтересам суспільства, зокрема в частині суспільного інтересу в запобіганні, виявленні та відповідному покаранні осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, і відповідно до вимог п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК відмовив у затверджені угоди.
Отже, враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що угода була вирішена місцевим судом відповідно до вимог процесуального закону в межах наданих йому повноважень і не порушує його.
Що стосується доводів засудженого ОСОБА_6 про недоведеність його винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, та використання судом для обґрунтування своїх висновків недопустимих доказів, то вони не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.185КК, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивного з`ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст.94КПК.
Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_6 суд першої інстанції обґрунтував показаннями: потерпілої ОСОБА_8 , яка суду дала показання про обставини викрадення її рюкзака з автомобіля, який був не замкнений; свідка ОСОБА_9 , який суду пояснив, що з припаркованого ним автомобілю, який він залишив не замкненим на замок, було викрадено рюкзак потерпілої. Після чого він побіг по вулиці приблизно 100 м, і побачив ОСОБА_6 , у якого був рюкзак потерпілої. Свідок пішов за ним, потім засуджений розвернувся в його сторону, і він його схопив, але той намагався вирватися. Потім приїхали працівники поліції та провели огляд місця події. Аналогічні показання свідок давав при проведенні з його участю слідчого експеримента, де він детально розказав і показав, як все відбувалося. Також цей свідок впізнав ОСОБА_6 по фотографії; свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_11 (працівники патрульної поліції), які суду пояснили, що вони у складі екіпажу виїхали на виклик про крадіжку. Коли приїхали, то свідок ОСОБА_9 вказав на ОСОБА_6 як на особу, яка викрала у нього з автомобіля рюкзак потерпілої. Рюкзак лежав неподалік від затриманого.
Отже, місцевий суд обґрунтовано визнав показання потерпілої та свідків послідовними й такими, що не містять істотних суперечностей, узгоджуються між собою та іншими доказами, і підстав не довіряти їм у суду першої інстанції не було. Мотивів для обмови потерпілою та свідками засудженого суд не встановив.
Крім цього, винуватість засудженого підтверджується дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, а саме даними, які містяться у протоколі огляду місця події; у протоколі слідчого експеримента за участю свідка ОСОБА_9 ; у протоколах пред`явлення особи для впізнання по фотознімкам за участю потерпілої та свідка ОСОБА_9 ; у висновках експертиз та інших доказах, зміст яких детально відтворено у вироку, яким судом першої інстанції надано належну оцінку.
Твердження сторони захисту про неповноту досудового розслідування, оскільки не було проведено ряд слідчих дій (огляд автомобіля, не були вилучені відбитки пальців з дверей автомобіля, не було взято копії записів з камер відеоспостережень і запису з навігаційної системи мобільного оператора), є неприйнятними.
Як убачається з матеріалів провадження, сторона захисту ані на досудовому розслідуванні, ані в суді клопотань про проведення таких слідчих дій не заявляла.
Що стосується тверджень засудженого про те, що він був затриманий працівниками поліції (після повідомлення свідком ОСОБА_9 про вчинення злочину), які на нього одягнули кайданки і доставили до районного відділення поліції, то Суд зазначає про таке.
Те, що протокол затримання було складено не в момент фактичного затримання обвинуваченого, а вже після його доставки до відділення поліції, не свідчить про порушення органом досудового розслідування права на захист ОСОБА_6 та вимог КПК, оскільки положення ст. 208 КПК не вимагають складання протоколу затримання негайно, в ході затримання. Такий протокол має бути складений, як тільки це стане практично можливим. Про це свідчить і вказівка у ч. 5 ст. 208 КПК, згідно з якою в протоколі затримання, крім часу складання протоколу, має зазначатися місце, дата і точний час затримання відповідно до положеньст.209цього Кодексу.
Крім того, варто зауважити, що факт затримання особи може встановлюватися не лише протоколом затримання, але й іншими доказами, а відомості, зазначені упротоколі, можуть бути спростовані або, навпаки, підтверджені іншими доказами.
Як убачається із протоколу затримання ОСОБА_6 , останній фактично був затриманий об 11:35 16 травня 2020 року і негайно доставлений до відділення поліції, де о 16:00 за участі двох понятих, захисника відносно обвинуваченого був складений протокол затримання й останньому було роз`яснено його права, передбачені ч. 3 ст.42КПК. Вказаний протокол був підписаний понятими та захисником і жодних заперечень чи зауважень від цих осіб не надходило.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 45 Закону «Про Національну поліцію» поліцейський для забезпечення публічної безпеки і порядку застосовує спеціальні засоби, визначені цим Законом. Згідно підпункта «б» п. 1 ч. 3 цього Закону поліцейський застосовує кайданки під час затримання особи. У зв`язку з наведеним працівники поліції діяли в межах наданих їм повноважень.
Таким чином, порушень вимог КПК та права на захист обвинуваченого допущено не було.
Також не є слушними доводи засудженого про те, що огляд місця події був проведений з порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки вказана слідча дія була проведена без його участі.
Огляд місця події це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі.
Отже, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, що огляд місця події був проведений відповідно до норм ст. 237 КПК, а ч. 3 цієї статті не передбачає обов`язкової участі затриманого в огляді місця події.
Визнавши зазначені докази достовірними, допустимими, а в сукупності достатніми, місцевий суд, з чим погодився суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні таємного викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена повторно.
Суди навели переконливі доводи на обґрунтування такого висновку, тому суд касаційної інстанції визнає його обґрунтованим і вмотивованим.
Доводи в касаційній скарзі щодо порушення апеляційним судом вимог ст. 404 КПК є необґрунтованими.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
Проте сторона захисту не навела обставин, які б свідчили про дослідження місцевим судом письмових доказів не повністю або з порушеннями. Тому апеляційний суд вмотивовано відмовив в їх дослідженні. Отже, порушень вимог
ч. 3 ст. 404 КПК з боку апеляційного суду не вбачається.
Апеляційний розгляд здійснено з дотриманням вимог статей 404, 405 КПК.
Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження не містять посилань на порушення судами обох інстанцій при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.
Отже, доводи засудженого про те, що його вина у вчиненні викрадення чужого майна (крадіжка) не доведена, і кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК, не є слушними.
Разом з тим, місцевий суд правильно встановивши фактичні обставини справи на підставі досліджених у порядку ст. 94 КПК доказів, неправильно кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК за кваліфікуючою ознакою злочину крадіжка,поєднана з проникненням у сховище (автомобіль), з огляду на таке.
Згідно з висновком Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеним у постанові № 51-5932км19 від 17 березня 2020 року, «салони та/або багажні відділення автомобілів, можуть бути віднесені за своїми ознаками до поняття «сховище», виходячи з їх конструктивних особливостей, наявності пристосувань чи засобів охорони, у тому числі технічних, які об`єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, а також інших ознак, які дозволяють ідентифікувати вказані місця як такі, що мають, окрім іншого, призначення для постійного або тимчасового зберігання майна (тобто є сховищем). При цьому в кожному конкретному провадженні, де пред`явлено обвинувачення за викрадення майна з автомобіля, яке включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», належить встановити об`єктивні обставини, які дозволять ідентифікувати відповідний автомобіль як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення статей 9194 КПК, підлягають обов`язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази відповідній оцінці».
Як убачається з мотивувальної частини вироку, крадіжку майна потерпілої ОСОБА_8 було вчинено ОСОБА_6 із салону автомобіля марки «Ford» моделі «Transit» через незамкнені на замок двері, шляхом вільного доступу, тобто за відсутності пристосувань чи засобів охорони, у тому числі технічних, які об`єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що автомобіль, з якого була вчинена крадіжка, за даними ознаками не відноситься до сховища, а тому відсутня кваліфікуюча ознака «проникнення у сховище».
Апеляційний суд під час перегляду справи за апеляційною скаргою сторони захисту, в якій оспорювалася кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 185 КК, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив.
За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов висновку змінити судові рішення, виключити кваліфікуючу ознаку злочину крадіжка,поєднана з проникненням у сховище (автомобіль),перекваліфікувати дії ОСОБА_6 з ч. 3 ст. 185 КК на ч. 2 ст.185 КК, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена повторно, і призначити йому покарання за вказаним законом України про кримінальну відповідальність.
У зв`язку з тим, що обсяг обвинувачення ОСОБА_6 зменшився, то Суд призначає покарання, виходячи із санкції зміненої частини статті обвинувачення та з урахуванням висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, викладеного в постанові від 25 червня 2018 року у справі № 511/37/16-к (провадження № 51-830км18) про застосування норм законодавства про кримінальну відповідальність, яка не охоплює випадки, коли особою вчинено кілька кримінальних правопорушень як до постановлення вироку, так і після, які передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу, тобто має місце «розірвана» засудженням повторність кримінальних правопорушень, які в доктрині кримінального права отримали назву тотожних.
Визнано, що якщо в діях особи має місце повторність кримінальних правопорушень, передбачена ч. 1 ст. 32 КК, і ця особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, які кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, і при цьому одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька після його ухвалення, то спеціальні правила ч. 4 ст. 70 КК не застосовуються. У такому випадку суд кваліфікує зазначені кримінальні правопорушення за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК та призначає покарання, передбачене її санкцією, а остаточне покарання визначає за правилами ст. 71 КК за сукупністю вироків.
Призначаючи ОСОБА_6 покарання за ч. 2 ст. 185 КК, колегія суддів відповідно до вимог статей 50, 65 КК враховує ступінь тяжкості вчинених злочинів, які відповідно до статті12 КК є нетяжкими злочинами, особу винного, який за місцем проживання характеризується задовільно, раніше неодноразово судимий, у тому числі і за вчинення корисливих злочинів, однак на шлях виправлення не став та продовжив вчиняти злочини, а також обставину, яка пом`якшує покарання, а саме: щире каяття в частині обвинувачення за епізодом від 3 лютого 2020 року та обставину, яка обтяжує покарання рецидив злочинів.
З урахуванням всього вищезазначеного, колегія суддів вважає, що ОСОБА_6 необхідно призначити покарання у виді позбавлення волі.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 задовольнити частково.
Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 16 січня 2021року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 8 червня 2021 року щодо ОСОБА_6 змінити.
Перекваліфікувати дії ОСОБА_6 з ч. 3 ст. 185 КК на ч. 2 ст. 185 КК і призначити йому за цим Кодексом покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставіст. 71 КК за сукупністю вироківдо призначеного покарання частково приєднати невідбуту частину покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2020 року і призначити ОСОБА_6 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 5 місяців.
У решті судові рішення залишити без зміни.
Постанова Верховного Суду є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
