Постанова
Іменем України
19 січня 2022 року
м. Київ
справа № 243/2282/20
провадження № 61-14197св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , фізична особа - підприємець ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Халаджи О. В., Азевича В. Б., Кішкіної І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 , в якому просила: поновити строк позовної давності на звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 вересня 2015 року, укладеного шляхом оформлення довідки-рахунка від 17 вересня 2015 року, виданої ФОП ОСОБА_3 на ім`я покупця ОСОБА_2 про придбання ним вказаного автомобіля за 120 000,00 грн; визнати недійсним вказаний договір купівлі-продажу та витребувати у ОСОБА_4 з незаконного володіння у власність позивача автомобіль BMW Е92320і, модель 3351.
Позов мотивовано тим, що позивач є власником автомобіля BMW Е92320і, реєстраційний номер НОМЕР_1 . З її дозволу автомобілем користувалися її син - ОСОБА_5 та невістка - ОСОБА_6 . У 2014 році ОСОБА_6 вивезла автомобіль з м. Донецька і не повернула.
Враховуючи події 2014 року, вік і стан здоров`я, позивач втратила зв`язок з ОСОБА_6 , оскільки залишилась проживати у м. Донецьку, її син - ОСОБА_7 також не виїжджав з м. Донецька і зі своєю дружиною ОСОБА_6 не проживав та не спілкувався.
У вересні 2018 року позивач дізналася, що належний їй автомобіль 17 вересня 2015 року за відсутності її згоди був перереєстрований на іншу особу - ОСОБА_2 за довідкою-рахунком, виданою ФОП ОСОБА_3 , та в подальшому неодноразово відчужувався, кінцевим власником є ОСОБА_4 .
Фактично спірний автомобіль вибув з її власності без її згоди та поза межами вільного волевиявлення, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, оформленого довідкою-рахунком від 17 травня 2015 року, виданою на ім`я ОСОБА_2 про придбання ним вказаного автомобіля.
Позивач не укладала жодних договорів, не здійснювала будь-яких дій, спрямованих на відчуження належного їй автомобіля, жодних договорів купівлі-продажу не укладала, грошових коштів не отримувала. Під час набуття ОСОБА_2 права власності на спірний автомобіль на підставі довідки-рахунку від 17 вересня 2015 року у вказаному правочині не був зазначений продавець, автомобіль вибув з її власності без її волевиявлення.
Спірний автомобіль вибув із власності позивача без її волевиявлення на відчуження цього майна з порушенням норм закону, що є підставою для його витребування у кінцевого набувача ОСОБА_8 відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
В обґрунтування підстав для поновлення строку позовної давності для звернення до суду позивач посилалась на поважність причин його пропуску, оскільки до отримання відповіді Головного сервісного центру МВС України від 17 вересня 2018 року вона не знала про перереєстрацію права власності на автомобіль, яка відбулась 17 вересня 2015 року, тому що таку перереєстрацію не здійснювала.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 03 лютого 2021 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено з підстав пропуску строку позовної давності.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не мала намірів на відчуження спірного майна та його не відчужувала, а отже, це майно вибуло з її володіння поза її волею, що дає підстави для задоволення позову в силу обґрунтованості заявлених вимог. Проте позивач пропустила строк позовної давності на звернення до суду із цими вимогами, у зв`язку з чим, суд відмовив у позові за пропуском строку позовної давності.
Постановою Донецького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Визнано недійсним правочин - договір купівлі-продажу автомобіля BMW 2008 року випуску, модель 3351, об`єм двигуна 299, укладений 17 вересня 2015 року відповідно до довідки-рахунка від 17 вересня 2015 року, виданої ФОП ОСОБА_3 на ім`я покупця ОСОБА_2 про придбання ним вказаного автомобіля за 120 000,00 грн.
Витребувано у відповідача ОСОБА_4 у власність ОСОБА_1 вказаний автомобіль BMW, 2008 року випуску, модель 3351, номер шасі (кузова, рама) НОМЕР_2 .
Вирішено питання щодо судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний автомобіль вибув з володіння власника ОСОБА_1 без її волевиявлення, оскільки вона не здійснювала його відчуження, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов підлягає задоволенню, проте помилково застосував норми матеріального права та визнав, що строк позовної давності позивачем пропущений, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що для звернення до суду з позовом позивач має в позовній заяві вказати не лише про порушення свого права, а й зазначити особу, до якої він звертається з позовом (відповідача). Тобто у цьому випадку строк позовної давності має рахуватися з моменту, коли позивач довідалась про особу, яка порушила її права, оскільки у 2014 році вона не могла довідатись, що у 2015 році її автомобіль буде без її волі відчужено. За наданими суду документами така інформація отримана з відповіді Головного сервісного центру МВС України від 17 вересня 2018 року, тобто позов подано в межах строку позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_4 не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову та відмовити у задоволенні позову за безпідставністю позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного автомобіля, і вказане майно може бути витребуване у нього лише в обмежених випадках, передбачених в законі. Суди попередніх інстанцій дійшли висновків про обґрунтованість позовних вимог за відсутності доказів, якими підтверджується вибуття автомобіля з володіння позивача та володіння її невістки ОСОБА_6 поза їх волею.
ОСОБА_6 взагалі до участі у справі не залучена, як свідок судом не допитувалась, її дії щодо володіння та відчуження автомобіля не досліджувались. Також суд не залучив до участі у справі осіб, які були власниками транспортного засобу у спірний період - ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а вирішення цієї справи безпосередньо вливає на їх права.
Без належного дослідження й оцінки наявних у справі доказів, встановлення на їх підставі обставин суди дійшли передчасних висновків про недійсність договору купівлі-продажу автомобіля від 17 вересня 2015 року з підстав дефекту волі продавця.
Суд не врахував, що ФОП ОСОБА_3 міг здійснювати перереєстрацію транспортного засобу на підставі договору комісії, за наявності якого немає необхідність в отриманні нотаріально посвідченої довіреності для відчуження цього майна.
Позивач ставить питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу посилаючись на те, що цей договір позивач не укладав, отже, за будь-яких обставин неукладений договір не може бути визнаний судом недійсним. Якщо суд встановить факт відсутності волевиявлення позивача на укладення договору, тобто відсутність фактичного укладення договору позивачем, то в задоволенні позову про визнання договору недійсним має бути відмовлено, оскільки договір є неукладеним.
Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо позовної давності та не врахував обставини цієї справи, за якими позовна давність позивачем пропущена без поважних причин.
Як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник посилається на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 484/3915/15-ц (провадження № 61-11094св18), від 01 червня 2020 року у справі № 906/355/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19).
Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали.
Фактичні обставини, встановлені судами
06 червня 2008 року ОСОБА_7 за довідкою-рахунком від 04 червня 2008 року придбав автомобіль BMW, 2008 року випуску, VIN НОМЕР_3 .
11 жовтня 2013 року здійснено перереєстрацію автомобіля BMW 3351 на нового власника - ОСОБА_12 за договором дарування, оформленим нотаріально з видачею свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.
На підставі довідки-рахунку від 17 вересня 2015 року, виданої ФОП ОСОБА_3 на ім`я покупця ОСОБА_2 про придбання ним вказаного автомобіля за 120 000,00 грн та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, де власником зазначена позивач ОСОБА_1 , здійснено перереєстрацію транспортного засобу: зареєстровано спірний автомобіль за ОСОБА_2 .
У подальшому вказаний автомобіль неодноразово відчужувався та право власності на нього перереєстровувалось за іншими особами, а саме: 12 березня 2016 року за договором купівлі-продажу за ОСОБА_11 , 29 квітня 2017 року за ОСОБА_9 , 29 червня 2017 року за ОСОБА_10 , 03 серпня 2017 року за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 03 серпня 2017 року.
ОСОБА_4 є останнім набувачем спірного транспортного засобу.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом цього спору є визнання недійсним правочину з купівлі-продажу автомобіля укладеного за відсутності згоди власника, та витребування цього майна з чужого незаконного володіння в останнього набувача.
За правилами статей 317, 319, 658 ЦК України виключно власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, лише власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, в тому числі реалізує право його продажу.
Продавцем майна за договором купівлі-продажу згідно зі статтею 658 ЦК України має бути лише власник або належним чином уповноважений на укладення такого договору представник.
Статтею 16 ЦК Українипередбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
З урахуванням приписів статті 202 ЦК України правочином є поєднання внутрішньої волі та волевиявлення сторін і воля учасників правочину полягає в їх обопільній, добровільній, усвідомленій згоді спільно досягти певної законної мети (набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки) шляхом прийняття на себе певних прав і обов`язків.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Підставою для визнання недійсним договору за частиною першою статті 215 ЦК України може бути встановлений судом дефект такого елемента правочину, як воля його учасника (учасників) - відсутність волі на укладення правочину або невідповідність волі та волевиявлення учасника (учасників) в момент вчинення правочину.
Виключне право на укладення договору купівлі-продажу майна належить лише власнику цього майна або уповноваженій ним у встановленому законом порядку особі.
У справі, яка переглядається, установлено, що договір купівлі-продажу належного позивачу автомобіля вчинявся в інтересах ОСОБА_1 як продавця комісіонером - ФОП ОСОБА_3 .
Предметом договору комісії виступає діяльність комісіонера, тобто послуга, що ним надається, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера.
Таким чином, договір комісії є правочином щодо надання послуг, а не договором відчуження майна, тому правовідносини щодо витребування майна на підставі статті 388 ЦК України без оспорювання договору купівлі-продажу спірного автомобіля між сторонами не виникли. Порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до помилкового тлумачення норм матеріального права.
За змістом статті 1011 ЦК України комісіонер діє в чужих інтересах, але від власного імені, тобто є самостійною стороною у правочині.
Установивши, що воля власника транспортного засобу ОСОБА_1 не була спрямована на укладення будь-якого договору відчуження цього майна, в тому числі на укладення з ФОП ОСОБА_3 договору комісії, вона не надавала будь-кому права на розпорядження належним їй майном, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що вчинений комісіонером договір купівлі-продажу автомобіля від власного імені в інтересах комітента, зокрема правочин купівлі-продажу від 17 вересня 2015 року, є недійсним на підставі частини третьої статті 203, статті 215 ЦК України в силу укладення цього правочину з дефектом волі продавця (за відсутності волевиявлення щодо відчуження майна).
Таким чином, суди встановили факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного рухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника поза його волею та з порушенням законодавства.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15)).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України право власника на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).
Установивши, що спірний транспортний засіб вибув з володіння власника ОСОБА_1 поза її волею на підставі договору купівлі-продажу, який визнано недійсним, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про витребування цього рухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , який є останнім набувачем майна за наступними правочинами щодо його відчуження.
На спростування підстав для витребування майна відповідно до статті 388 ЦК України відповідач ОСОБА_4 посилається на наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі ( ОСОБА_6 - невістці позивача), що унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Проте таких обставин під час розгляду справи не встановлено.
У справі, яка переглядається, установлено факт вибуття спірного майна з володіння саме власника - позивача на підставі договору купівлі-продажу, укладеного за відсутності його волі, недійсність якого встановлена судом.
За встановлених у справі обставин надання у тимчасове користування ОСОБА_6 спірного автомобіля не може розцінюватись як передача майна іншій особі у володіння, що мало б значення для застосування застереження, обумовленого у пункті 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Суди з`ясували питання незаконності набуття транспортного засобу ОСОБА_2 , право власності на яке є похідним від права на це рухоме майно інших осіб за наступними правочинами з його відчуження, які, у свою чергу, не набули у встановленому законом порядку право власності на цемайно та не мали права його відчужувати.
Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про витребування спірного рухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , який є його останнім набувачем.
При цьому ОСОБА_4 як добросовісний набувач, не позбавлений можливості захистити своє право у спосіб звернення до суду з позовом до продавця спірного майна щодо відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, зокрема з вимогою про стягнення витрачених ним коштів на придбання спірного автомобіля з особи, яка не мала відповідних повноважень на укладення договору купівлі-продажу.
За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до того, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, яке вибуло з володіння позивача за його волею, а отже, підстави для витребування цього майна за правилами статті 388 ЦК України відсутні. Проте такі аргументи були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, обґрунтовані висновки щодо спростування яких містяться у мотивувальних частинах ухвалених у справі рішень.
При цьому факт добросовісності набуття відповідачем ОСОБА_4 спірного майна у цій справі сторони не заперечували та не оспорювали.
Посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 484/3915/15-ц (провадження № 61-11094св18), від 01 червня 2020 року у справі № 906/355/19 зводяться до того, що з урахуванням висновків у цих постановах істотними обставинами, які мав встановити суд, є наявність у сторін повноважень на укладення договору купівлі-продажу, підтвердженого довідкою-рахунком, і саме залежно від цього визначитись, чи відповідає внутрішня воля сторони її зовнішньому волевиявленню, тобто чи є вказаний договір спірним або неукладеним.
У справі, яка переглядається, суди встановили відсутність у позивача волі на відчуження належного їй майна та недійсність укладеного від її імені договору з цих підстав, а отже наведені у касаційній скарзі доводи є необґрунтованими.
У касаційній скарзі на спростування висновків апеляційного суду щодо відсутності підстав для відмови у позові за пропуском строку позовної давності заявник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), відповідно до якої доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Проте у справі, яка переглядається, апеляційний суд належним чином перевірив доводи сторін щодо позовної давності та виходив з висновків, викладених у пунктах 7.18, 7.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, у яких зазначено, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Суд апеляційної інстанції врахував, що в цьому випадку строк позовної давності має відраховуватись з моменту, коли позивач довідалась про особу, яка порушила її права, тому що у 2014 році вона не могла знати, що у 2015 році її автомобіль буде без її волі відчужено, а оскільки така інформація була отримана з листа Головного сервісного центру МВС України від 17 вересня 2018 року, то строк позовної давності позивач не пропустила.
У цій справі колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та ухвалив рішення відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів.
Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк
