Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 488/1937/17
провадження № 61-4994св19
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2018 року у складі судді Селіщевої Л.І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Локтіонової О.В., Самчишиної Н.В., Царюк Л.М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрації права власності.
Первісний позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , з яким позивач ОСОБА_2 з березня 1999 року проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина, в тому числі на житловий будинок АДРЕСА_1 , що придбаний ОСОБА_6 згідно з договором купівлі-продажу нерухомого майна від 14 вересня 2000 року, зареєстрованого на Товарній біржі "Марія" за № 362.
На сьогодні спадщина не оформлена, тривають спори з приводу майна.
Під час розгляду одного із спорів у суді, у травні 2017 року, позивачі дізнались про наявність договору купівлі-продажу спірного житлового будинку, укладеного 11 червня 2002 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зареєстрованого на Товарній біржі «Нікольський град» за № 19/06/Н, договору дарування від 14 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Козленок С. І. та зареєстрованого в реєстрі № 296, згідно з яким ОСОБА_4 подарувала спірний житловий будинок онуку ОСОБА_5 , а також договору купівлі-продажу, укладеного 19 липня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іваненко С. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 568.
Два останні договори укладені під час розгляду в суді спору з приводу майна.
Уточнивши позовні вимоги, позивачі вважали, що вищезазначені правочини укладені з порушенням вимог ЦК України, просили визнати їх недійсними та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірне майно.
У січні 2018 року ОСОБА_6 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом вселення у спірний житловий будинок.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що в провадженні суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання недійсними правочинів та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У первісному позові ОСОБА_2 посилається на те, що спільно проживала з померлим ОСОБА_6 , на сьогодні вона без належних підстав володіє та користується житловими будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2018 року відмовлено в прийнятті зустрічного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом вселення.
Ухвала мотивована тим, що вимоги за первісним та зустрічним позовами не є взаємопов`язаними, виникають з різних правовідносин, тому їх спільний розгляд є недоцільним.
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 09 лютого 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11 червня 2002 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений на Універсальній товарній біржі «Никольский град», зареєстрований за № 19/06/Н.
Визнано недійсним договір дарування від 14 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Козленок С. І. за реєстровим № 296.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 19 липня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іваненко С.В. за реєстровим № 568.
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на житловий будинок АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за номером запису 15527575.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі частини першої статті 45, статей 47, 48, 227 ЦК Української РСР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, а наслідком недотримання сторонами договору таких вимог закону є недійсність угоди на підставі закону.
Незважаючи на те, що сторони договору купівлі-продажу від 14 вересня 2000 року, зареєстрованого на товарній біржі, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , не дотрималися вимоги закону щодо обов`язковості нотаріального посвідчення угоди, проте фактично та в повному обсязі її виконали. Тому відповідно до частини другої статті 47 ЦК Української РСР є підстава для визнання її у судовому порядку дійсною, що звільняє від обов`язку її подальшого нотаріального оформлення.
Оспорюваний договір купівлі-продажу від 11 червня 2002 року № 19/06/Н, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 48 ЦК Української РСР, як такий, що не відповідає вимогам закону, оскільки був вчинений особою, яка не мала права його відчужувати та укладений із порушенням встановленої для нього нотаріальної форми. Тому усі наступні договори є недійсними.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного судувід 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2018 року залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про часткове задоволення позову з огляду на укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу житлового будинку із порушенням цивільного законодавства, усупереч вимог щодо обов`язковості нотаріальної форми, зокрема наслідком недодержання нотаріальної форми є недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 ЦК Української РСР, а саме за недійсною угодою кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою. Скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок вмотивовано тим, що з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, у спорах про оскарження рішення про державну реєстрацію належним відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється. Участь державного реєстратора можлива як співвідповідача, якщо позивач вважає його винним у порушені прав.
Суд апеляційної інстанції також вказав, що позивач ОСОБА_2 на сьогодні не довела факт проживання з ОСОБА_6 однією сім`єю без шлюбу, оскільки справа за її позовом знаходиться на розгляді в суді, провадження у ній зупинено до розгляду цієї справи. Однак позивач ОСОБА_1 є сином спадкодавця та покупця за договором спірного будинку - ОСОБА_6 , отже, є заінтересованою особою, яка може оспорювати правочини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2019 року ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року, просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обгрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Суди ухвалили судові рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Вирішуючи питання недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку, зареєстрованого на товарній біржі, та договорів купівлі-продажу, посвідчених нотаріально, суди не залучили до участі у справі представників відповідної товарної біржі та приватних нотаріусів, які посвідчували оспорювані угоди.
Заявник вважала вищенаведені обставини обов`язковими підставами для скасування оскаржуваних судових рішень.
Зазначила про недоречність посилання суду апеляційної інстанції на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, оскільки він стосується визначення прав підвідомчості спорів, а не суб`єктного складу.
Вважала незаконним визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного житлового будинку, зареєстрованого на товарній біржі та непосвідченого нотаріально, оскільки не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Крім того, судове рішення про визнання такого договору дійсним скасовано в порядку апеляційного перегляду, необґрунотовано відмовлено в задоволенні заяви про відвід судді.
Є грубим порушенням скасування державної реєстрації без залучення особи, яка її здійснювала.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
22 квітня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу.
У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 14 вересня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , зареєстрований на Універсальній товарній біржі «Марія» за № 362. У цей же день ОСОБА_6 сплатив за реєстрацію зазначеної угоди 130,00 грн згідно з квитанцією №430.
Згідно з довідкою Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації № 1534 за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на спірний житловий будинок.
З моменту укладання зазначеного договору ОСОБА_6 здійснював роботи з поліпшення житлових умов у будинку, зокрема газопостачання, електропостачання, та сплачував комунальні послуги.
27 травня 2008 року ОСОБА_6 отримав у зазначеному бюро технічний паспорт на житловий будинок.
За життя ОСОБА_6 і після його смерті, у 2014 році, особовий рахунок на цей будинок переоформлений не був.
Заочним рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2009 року визнано дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 14 вересня 2000 року, зареєстрований на Універсальній товарній біржі «Марія» за № 362, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .
Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2016 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові процесуальних правонаступників ОСОБА_6 - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі - продажу житлового будинку від 14 вересня 2000 року, зареєстрованого на Універсальній товарній біржі «Марія» за № 362, оскільки до участі у справі не залучено як відповідача ОСОБА_4
11 червня 2002 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу №19/06/Н цього ж будинку, зареєстрований на Універсальній товарній біржі «Нікольський град» за № 19/06/Н.
Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2015 року зазначений договір визнано дійсним. Визнано за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
19 травня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на зазначений житловий будинок.
Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 08 грудня 2016 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_4 про визнання договору від 11 червня 2002 року дійсним та визнання за нею права власності на спірний будинок, оскільки на час укладення спірного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 розпорядилася належною їй власністю.
14 березня 2016 року згідно з договором дарування, зареєстрованим у реєстрі приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Козленок С. І. за № 296, ОСОБА_4 передала житловий будинок АДРЕСА_1 в дар онуку ОСОБА_5
19 липня 2016 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іваненко С. В., за реєстровим № 568, продав зазначений житловий будинок ОСОБА_6 .
У цей же день у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис №15527575 про державну реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на спірний житловий будинок.
Зазначені дії здійснені відповідачами під час розгляду в суді позову ОСОБА_2 про встановлення факту проживання її однією сім`єю з ОСОБА_6 та визнання права власності на майно, який надійшов до суду 22 січня 2015 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.
Згідно з матеріалами спадкової справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .
Суди також встановили, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 11 червня 2002 року ОСОБА_3 вже не була власником будинку, оскільки здійснила його відчуження за іншим договором купівлі-продажу від 14 вересня 2000 року № 362, продавши його покійному ОСОБА_6 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у березні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на зазначені норми матеріального права та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у справі, що переглядається, щодо правочину від 11 червня 2002 року має бути застосований ЦК Української РСР.
Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
У статті 9 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), передбачено, що член товарної біржі має право сам або через свого представника здійснювати біржові операції на біржі та одержувати за це винагороду.
Згідно з частиною другою статті 15 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» в редакції на час виникнення спірних правовідносин, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Водночас, відповідно до статті 227 ЦК Української РСР, нотаріальна форма договору купівлі-продажу нерухомого майна є обов`язковою.
За правилом статті 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2020 року у справі № 661/3706/17 (провадження № 61-37644св18).
Суд першої інстанції, обгрунтовано зазначивши, що договір купівлі-продажу житлового будинку, який був укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , мав бути обов`язково посвідчений нотаріально, а недотримання сторонами договору таких вимог закону свідчить про його недійсність на підставі закону, дійшов висновку про необхідність визнання цього договору недійсним.
ЦК Української РСР та ЦК України визначено підстави недійсності угод (правочинів).
Верховний Суд зазначає, що угода (правочин) може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
За ступенем недійсності правочини поділяються на нікчемні та оспорювані. Нікчемні - абсолютно недійсні правочини за законом. Оспорювані - такі, що можуть бути недійсними лише за певних умов. Для визнання правочинів (або їх частин) дійсними або недійсними кожна особа може звернутися до суду.
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
У ЦК Української РСР нікчемні та оспорювані угоди виражені через формулу відповідно: «недійсною є угода», «угода може бути визнана судом недійсною».
Угода, укладена на товарній біржі, яка не посвідчена нотаріально, відповідно до статті 47 ЦК Української РСР є недійсною, тобто нікчемною, і не потребує визнання її недійсною.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину. У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині.
На вказане суд апеляційної інстанції уваги не звернув та не виклав мотиви щодо правильного застосування норми матеріального права, які регулюють вказані правовідносини, а саме щодо недійсності договору купівлі-продажу спірного будинку від 11 червня 2002 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та зареєстрованого товарній біржі.
З огляду на викладене Верховний Суд не може погодитися з висновками судів про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 11 червня 2002 року, оскільки він є недійсним (нікчемним) відповідно до закону.
Відповідно до статей 215, 216 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Оскільки договір від 11 червня 2002 року є нікчемним, то укладені наступні договори відчуження спірного будинку на підставі статей 203, 215 , 216 ЦК України суди обгрунтовано визнали недійсними.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з абзацом другим частини другої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Згідно з частиною п`ятою статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_6 .
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю у померлого ОСОБА_6 права власності на спірний об`єкт нерухомого майна і відсутністю підстав для переходу такого права до ОСОБА_4 та, як наслідок, відсутністю правових підстав для фіксації права власності за ОСОБА_4 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
Разом із цим, статті 387, 388 ЦК України встановлюють умови, за яких власник має право витребувати свою річ із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача, і застосування такого способу захисту можливо лише у випадку, коли власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належним йому майном, тобто, коли це майно незаконно вибуває із його володіння (віндикаційний позов). Предметом віндикаційного позову виступає вимога власника, який не володіє майном, до особи, яка незаконно заволоділа цим майном.
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15
Оскільки спірний будинок був відчужений у порушення норм ЦК Української РСР та ЦК України, то ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_6 має право у судовому порядку на відновлення свого права на нього. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину, ОСОБА_1 з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає в позивача з часу державної реєстрації його права власності на квартиру.
Суди встановили, що укладаючи оспорювані позивачами правочини, відповідачі діяли недобросовісно, оскільки з 2015 року у провадженні Корабельного районного суду м. Миколаєва перебуває цивільна справа № 488/508/15-ц, провадження № 2/488/57/18, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно, предметом спору у якій, зокрема, є житловий будинок АДРЕСА_1 . У цій справі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 брали участь у судових засіданнях та давали суду свої пояснення щодо вказаних позовних вимог.
Верховний Суд зазначає, що у справі 488/6474/14-ц за позовом за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , третя особа, - Універсальна товарна біржа «Нікольський град», про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 08 грудня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. У цій справі суди встановили, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу, тобто 11 червня 2002 року, ОСОБА_3 вже розпорядилася належною їй власністю.
Згідно з Єдиним державним реєстром судових рішень відомо, що рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на майно задоволено.Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_6 у період з березня 1997 року до 10 жовтня 2014 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_2 73/100 частини будівельних матеріалів, робіт, обладнання, виробів і конструкцій, використаних у процесі будівництва завершеного будівництвом із відсотком готовності 100 % житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 разом із прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, а саме: житловий будинок літ. А; нежитлову прибудову літ. А 1; нежитлову прибудову літ. А 4; сарай літ. Ж; сарай літ. Л-2., а також, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: господарський блок літ. Г; навіс літ. Г-1; вбиральню-душ літ. Д; сарай літ. Е; навіси літ. Ж,З,І; сарай літ. К; голуб`ятню літ. Л., а також автомобілі марки VOLKSWAGEN transporter CC, р/н НОМЕР_1 , 1991 року випуску; VOLKSWAGEN transporter CC, р/н НОМЕР_2 , 2003 року випуску та VOLKSWAGEN легковий, р/н НОМЕР_3 , 2006 року випуску, та визнано за ОСОБА_2 право власності на 73/200 частки будівельних матеріалів, робіт, обладнання, виробів і конструкції, використаних у процесі будівництва завершеного будівництвом із відсотком готовності 100 % житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , разом із прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, а саме: житловий будинок літ. А; нежитлову прибудову літ. А 1; нежитлову прибудову літ. А 4; сарай літ. Ж; сарай літ. Л-2, та на будівельні матеріали, роботи, обладнання, вироби і конструкції, використані у процесі будівництва завершених будівництвом нежитлового будинку і будівель господарського призначення із відсотком готовності 100 %, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: господарський блок літ. Г; навіс літ. Г-1; вбиральня-душ літ. Д; сарай літ. Е; навіси літ. Ж, З, І; сарай літ. К; голуб`ятня літ. Л. на 1/2 частину, а також по 1/2 частини транспортних засобів: автомобіля марки VOLKSWAGEN transporter CC, р/н НОМЕР_1 , 1991 року випуску; автомобіля марки VOLKSWAGEN transporter CC, р/н НОМЕР_2 , 2003 року випуску; автомобіля марки VOLKSWAGEN легковий, р/н НОМЕР_3 , 2006 року випуску. Проведено розподіл судових витрат.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 388 ЦК України витребувати можна лише індивідуально визначене майно, проте майно, на яке претендує позивач як на спадкове майно, рішенням суду визнано в частині як спільна власність спадкодавця ОСОБА_6 . та позивача у цій справі ОСОБА_2 , а також в частині як приватна власність останньої. Належна спадкодавцю ОСОБА_6 частка у цьому майні у натурі не виділена.
Верховний Суд зауважує, що з урахуванням заявлених позовних вимог, встановлених обставин справи, ухвалених судових рішень у справі №488/508/15-ц, позивач ОСОБА_1 у цій справі може захистити порушені свої права у спосіб, який він обрав, що призведе до відновлення його порушеного права на спадкування частини спірної квартири.
Водночас з огляду на викладене мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень в частині задоволення позову ОСОБА_1 підлягають зміні.
Щодо задоволення позову в частині позивача ОСОБА_2 , то рішення суду не відповідає нормам матеріального права, оскільки на час звернення до суду з позовом ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів, що вона є спадкоємцем померлого ОСОБА_6 .
Верховний Суд зазначає, що мотиви прийняття рішення повинні бути узгодженими, зрозумілими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку мотивації, яка привела суддю до ухвалення рішення (пункт 36 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи про якість судових рішень).
Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач ОСОБА_2 на сьогодні не довела факт проживання з ОСОБА_6 однією сім`єю без шлюбу, оскільки справа за її позовом знаходиться на розгляді в суді, провадження у якій зупинено до розгляду цієї справи, проте висновків, чи є вона належним позивачем у справі не виклав. У цій частині рішення судів не відповідають вимогам частин першої -третьої статті 263 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості, тому підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині рішення про відмову в позові ОСОБА_2 .
Доводи касаційної скарги про недоречність посилання суду апеляційної інстанції на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, не спростовують висновки суду про задоволення позову в частині позивача ОСОБА_1 .
У пунктах 33, 36 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.
Тобто у цій справі викладено висновок щодо належного позивача у відповідних спорах, який суд застосував в частині позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_4 .
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі № 924/478/18 (провадження № 12-11гс19) сформульовано правовий висновок, що оскарження рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності на це нерухоме майно. Такий спір має приватноправовий характер.
Такий правовий висновок відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16, від 18 квітня 2018 року у справі № 804/1001/16, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди неправомірно не залучили до участі у справі представників відповідної товарної біржі та приватних нотаріусів, які посвідчували оспорювані угоди, Верховний Суд відхиляє, з огляду на підстави та зміст вимог, зазначає, що саме сторони у справі є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин. Суд апеляційної інстанції обгрунтовано вказав, що розгляд справи без залучення до участі у справі представників біржі та нотаріусів, які оформлювали спірні угоди, не призвів до ухвалення незаконного рішення, оскільки воно не впливає на права, свободи, інтереси та (або) обов`язки цих осіб.
Щодо доводів ОСОБА_6 про розгляд позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності без залучення державного реєстратора як відповідача, то вони є помилковими, оскільки за такими вимогами відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється. Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 вересня 2018 року у справі 823/2042/16.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі, встановленими обставинами справи,проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_2 скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові, в частині вимог ОСОБА_1 судові рішення підлягають зміні із викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають зміні в частині задоволення позову ОСОБА_1 , то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2018 рокута постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 жовтня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрації права власності скасувати та ухвалити нове.
У позові ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрації права власності відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
