ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"11" жовтня 2021 р. Справа№ 910/18214/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зубець Л.П.
суддів: Мартюк А.І.
Алданової С.О.
секретар судового засідання: Позюбан А.С.
за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 11.10.2021
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на ухвалу Господарського суду міста Києва
від 02.06.2021 (повний текст складено - 07.06.2021)
про закриття провадження у справі
у справі №910/18214/19 (суддя - Чинчин О.В.)
за позовом ОСОБА_1
до 1) Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк";
2) Міністерства фінансів України;
3) Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування
вкладів фізичних осіб";
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:
1) Національного банку України;
2) Кабінету Міністрів України
про визнання договорів недійсними
В С Т А Н О В И В:
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 провадження у справі №910/18214/19 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", Міністерства фінансів України, Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Національного банку України та Кабінету Міністрів України про визнання договорів недійсними - закрито.
Місцевий господарський суд, враховуючи імперативні приписи п. 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 №590-ІХ (надалі - Закон №590) дійшов висновку, що спосіб захисту, обраний позивачем у даній справі, не відповідає частинам третій та четвертій статті 5 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), а тому провадження у даній справі підлягає закриттю.
Не погоджуючись із прийнятою ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 (надалі - позивач, скаржник, ОСОБА_1 ) звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції ухвалено судове рішення із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а також через наявну невідповідність висновків, викладених в оскаржуваній ухвалі, обставинам справи, що призвело до позбавлення позивача законного та належного конституційного права щодо захисту своїх прав та доступу до правосуддя.
Зокрема, скаржник наголошує на тому, що підставою для захисту прав та інтересів позивача у справі №910/18214/19 не є протиправність індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, зазначених в частині 3 статті 5 ГПК України, а тому положення частини 3, 4 статті 5 ГПК України та положення Закону №590 не поширюються та не застосовуються до даної справи і відповідно позивач не обмежений у способах захисту своїх порушених прав та інтересів, зокрема, права власності на акції ПАТ "КБ "Приватбанк".
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що фактичні обставини за двома договорами, що є предметом спору, за яким були продані акції не лише позивача, а і інших акціонерів - потрібно розмежовувати, оскільки за договором від 20.12.2016 №85/2016 були придбані акції додаткової емісії Банку за грошові кошти, списані з особистих рахунків позивача. Скаржник зазначає, що правовідносини за договорами депозитних вкладів врегульовані Законом України "Про захист прав споживача" та нормами Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) щодо вкладів, рахунків, умовами укладених договорів, а не нормами права, які застосував суд. У даному випадку мало місце порушення прав позивача не як акціонера, а як вкладника та власника грошових коштів. При цьому, суд не досліджував меморіальні ордери, на підставі яких були списані кошти, та не досліджував питання повноважень особи, що підписувала меморіальні ордери. Ці правовідносини, окрім ст. 41-1 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", також регулюються нормами Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ЦК України. Позивач наголошує, що грошові кошти з рахунків депозитних вкладів та поточних рахунків були списані у більшому обсязі, ніж передбачалось для придбання акцій додаткової емісії за договором від 20.12.2016 №85/2016. Ця обставина судом також не досліджена. У разі підтвердження більшого списання коштів, ніж вимагалось - 28 862 120, 00 грн - мало місце безпідставне отримання майна Банком, що регулюється також іншими нормами права.
Щодо договору від 21.12.2016 №БВ-744/16/1 ЗО 10-05/131, на думку скаржника суд помилково зазначив, що акції позивача, які належали йому до націоналізації ПАТ "КБ "Приватбанк" та акції додаткової емісії були продані за 1 грн. Так, у дійсності за 1 грн було продано весь пакет акцій ПАТ "КБ "Приватбанк", у тому числі додаткової емісії - тобто акціонерів, що були власниками акцій Банку до націоналізації та також тих, що стали акціонерами та власниками акцій додаткової емісії за рахунок коштів, списаних з поточних рахунків та рахунків депозитних вкладів. Внаслідок цього суд дійшов помилкового висновку про відсутність конфіскації, оскільки 1 грн фізично неможливо розділити на 102 акціонера.
Також не було досліджено судом питання, чи отримував позивач будь-які кошти від продажу його акцій, навіть 1 коп. Тому в цій частині суд також передчасно та безпідставно зробив висновок про відсутність порушення ст. 41 Конституції України, неправильно застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Неприпустимо позбавлення юридичних і фізичних осіб права на судовий захист в залежності від того, яким органом державної влади прийняті відповідні рішення та з приводу яких правовідносин. Відтак, Закон №590, який застосував суд та закрив провадження у справі №910/18214/19 не міг бути застосований, оскільки обмежує право позивача на судовий захист та суперечить ст.ст. 8, 19, 55, 64, 124 Конституції України, ст. 6 Конвенції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.06.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) - Зубець Л.П., суддів: Мартюк А.І., Алданової С.О.
Судова колегія зазначає, що визначений за допомогою автоматизованої системи розподілу судової справи склад колегії суддів, є судом, встановленим законом, про що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, зокрема, у справі "Zand v. Austria", висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2021 відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19, витребувано у судді Північного апеляційного господарського суду Пашкіної С.А. справу №910/18214/19, про що скеровано відповідний лист №09.1-14/638/21 від 30.06.2021.
05.07.2021 через управління автоматизованого документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від судді Пашкіної С.А. на виконання вимог ухвали Північного апеляційного господарського суду від 29.06.2021 надійшов лист №09.1-14/657/21 від 05.07.2021 із матеріалами справи №910/18214/19 у 4-х томах.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 відкрито апеляційне провадження у справі №910/18214/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021. Розгляд апеляційної скарги призначено на 10.08.2021.
Водночас, роз`яснено учасникам справи право та встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень, заяв та клопотань до суду апеляційної інстанції.
Учасники справи у порядку ст. 263 ГПК України скориставшись своїм правом, подали до Північного апеляційного господарського суду відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в яких просили залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.
Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (відповідач-1, Банк) у відзиві на апеляційну скаргу звертає увагу колегії суддів на те, що до правовідносин учасників даної справи в якій позивач є колишнім учасником Банку, який було виведено з ринку у відповідності до банківського законодавства України підлягають застосуванню норми Закону №590. Названим Законом запроваджено спеціальну (пряму) норму, якою встановлено, що обрання позивачем, як особою яка була учасником банку, способу захисту своїх прав, який суперечить ч. 3 ст. 5 ГПК України, є підставою для закриття провадження у справі, а не ухвалення рішення по суті спору про відмову в задоволенні позову. Тобто, фактично законодавцем усунуто необхідність вирішення судом питання належності/ефективиості обраного позивачем способу захисту своїх прав, оскільки ч. 3 ст. 5 ГПК України визначає для колишнього учасника Банку, яким в цій справі є позивач, один такий спосіб, а саме - відшкодування завданої шкоди в грошовому еквіваленті, а застосування колишнім учасником виведеного з ринку або ліквідованого банку будь-яких інших способів захисту своїх прав, є підставою для закриття провадження у справі на підставі п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №590.
Оскільки законодавцем встановлено для колишніх учасників неплатоспроможних банків конкретний спосіб захисту їх прав - відшкодування шкоди в грошовій формі, закриття провадження в даній справі на підставі п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №590 жодним чином не свідчить про обмеження позивача в праві на судовий захист, так як саме Законом №590 врегульовано питання способу та порядку захисту прав колишніх учасників виведених з ринку або ліквідованих банків.
Міністерство фінансів України (відповідач-2) у поданому відзиві звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що частина 3 статті 5 ГПК України імперативно визначає єдиний спосіб захисту прав осіб, які були учасниками АТ "КБ "Приватбанк", а саме - відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. Відтак, з набранням Законом №590 чинності, встановлено законодавчу заборону використання колишніми учасниками неплатоспроможного банку, який виведено з ринку або ліквідовано, будь-якого іншого способу захисту своїх прав ніж той, що встановлений ч. 3 ст. 5 ГПК України, а саме - відшкодування завданої шкоди в грошовому еквіваленті.
Національний банк України (третя особа-1) та Кабінет Міністрів України (третя особа-2) також висловили свою думку щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 , зокрема третя особа-1 зазначила наступне:
- позиція позивача в апеляційній скарзі про те, що положення статті 5 ГПК України та пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №590 не поширюються на судову справу №910/18214/19 є такою, що не грунтується на вірному розумінні норм матеріального та процесуального права, оскільки ч. 4 ст. 5 ГПК України в редакції Закону №590 та Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" закріплюють неможливість визнання недійсними договори укладені у процедурі виведення неплатоспроможного АТ "КБ "Приватбанк" з ринку.
Доводи третьої особи-2 зводяться до того, що cуд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що станом на момент укладення Договору №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 ОСОБА_1 був учасником (акціонером) АТ "КБ "ПРИВАТБАНК".
У разі коли інвестором виступає Держава, положення статті 41 Закону "Про банки і банківську діяльність" застосовуються з особливостями, що визначені в статті 41-1 Закону, якою визначається процедура виведення з ринку неплатоспроможного банку за участю Держави. Пункт 1 абзацу 2 частини шостої статті 41-1 Закону, встановлено спеціальний спосіб захисту права власності інвестора на придбані ним акції неплатоспроможного банку в порядку встановленому Законом, а саме інвестор не може бути позбавлений права власності на акції прибраного неплатоспроможного банку та такі акції не можуть бути витребувані у інвестора на користь їх колишніх власників. Тому Держава Україна, як інвестор, який здійснив придбання акції неплатоспроможного банку відповідно до вимог Закону, не може бути позбавлена права власності на акції АТ "КБ "Приватбанк".
Подальший захист порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача в рамках даної справи, не буде сприяти ефективному захисту його порушених прав, з огляду на те ще оспорювані договори були складовою процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку і єдиним ефективним законодавчо встановленим способом захисту прав позивача як колишнього акціонера банку є відшкодування шкоди.
Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" (відповідач-3) у порядку ст. 263 ГПК України, своїм правом не скористалася, до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу не подала.
У судове засідання 10.08.2021 з`явилися представники учасників справи, які надали пояснення по суті апеляційної скарги.
Так, представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд її задовольнити, оскаржувану ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Представники відповідачів-1, -2, -3, третіх осіб-1, -2 проти задоволення апеляційної скарги заперечували з підстав, викладених у відзивах на апеляційну скаргу, просили суд залишити оскаржуване судове рішення без змін.
У відповідності до ст. 216 ГПК України у судовому засіданні 10.08.2021 оголошено протокольно перерву до 17.08.2021.
17.08.2021 через відділ забезпечення автоматизованого документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про продовження процесуального строку розгляду апеляційної скарги.
У відповідності до приписів статті першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 2 ГПК України, колегія суддів вважає здійснення перевірки оскаржуваного судового рішення у даній справі, в апеляційному порядку, в межах розумного строку, який необхідний для вирішення справи.
У судовому засіданні 17.08.2021 апеляційним господарським судом оголошено протокольно перерву до 31.08.2021.
У зв`язку з перебуванням головуючої судді Зубець Л.П. на лікарняному, розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19, призначений на 31.08.2021 не відбувся.
Після виходу головуючої судді Зубець Л.П. з лікарняного, суддів Мартюк А.І., Алданова С.О. з відпусток, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2021 справу №910/18214/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 призначено до розгляду в судовому засіданні на 28.09.2021.
28.09.2021 через управління автоматизованого документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача (скаржника) надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване неможливістю прибуття уповноваженого представника скаржника у призначене судове засідання у зв`язку з необхідністю перебування на самоізоляції до моменту з`ясування даних щодо можливого інфікування COVID-19.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2021 клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи №910/18214/19 задоволено. У розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 оголошено перерву до 11.10.2021.
У судове засідання 11.10.2021 з`явилися представники учасників справи, які підтримали пояснення по суті спору, надані раніше, відповідно до яких представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд її задовольнити, оскаржувану ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, представники відповідачів-1, -2, -3, третіх осіб-1, -2 проти задоволення апеляційної скарги заперечували з підстав, викладених у відзивах на апеляційну скаргу, просили суд залишити оскаржуване судове рішення без змін.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
У судовому засіданні 11.10.2021 оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 19.12.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", Міністерства фінансів України та Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" про визнання недійсними Договору про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору купівлі-продажу акцій №БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладення Договору №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 порушує права позивача та суперечить його інтересам, порушує норми Конституції України, іншого законодавства. Зокрема, вказані договори були укладені без будь-якої іншої підстави, а внаслідок укладення договорів позивача було позбавлено прав на грошові вимоги, які розміщені в ПАТ КБ "Приватбанк"; відбулась фактично примусова конфіскація державою коштів, належних позивачу. Позивач зазначає, що зі змісту Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не вбачається наявність повноважень як у Фонду, так і у Уповноваженої особи на укладення вказаних договорів. При цьому, як вказує позивач, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, незаконне заволодіння майном фізичної особи. Таким чином, оскільки було порушено ст. 41 Конституції України при укладенні оспорюваних правочинів шляхом незаконного заволодіння майном позивача за відсутності судового рішення (так як ані Кабмін, ані Фонд не мають повноважень безоплатно вилучати майно), позивач вказує на нікчемність Договору №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016. Укладення вказаних договорів порушило конституційне право приватної власності позивача, встановлене у ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України, оскільки відбулось примусове відчуження майна позивача (грошових коштів) без обґрунтування суспільної необхідності такого відчуження, та в порядку, який не передбачений законодавством України. Таке примусове відчуження, як зазначає позивач, є конфіскацією, оскільки жодної компенсації за списані грошові кошти позивач не отримав. За таких підстав, позивач просить суд визнати недійсними Договір №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 та Договір №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 (в частині, що стосуються прав та інтересів позивача).
При розгляді даної справи, судом першої інстанції було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Національний банк України та Кабінет Міністрів України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2021, яка занесена до протоколу судового засідання, зокрема, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Так, судом першої інстанції встановлено, що 13.12.2016 Комісією з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами Національного банку України прийнято рішення "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ "КБ "Приватбанк" №105 (далі - Рішення №105), яким ОСОБА_1 визнано пов`язаною з АТ КБ "ПриватБанк" особою.
18.12.2016 Правлінням Національного банку України прийнято рішення №498- рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних".
18.12.2016 Правлінням Національного банку України прийнято рішення №499-рш/БТ "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", яким запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути виведення неплатоспроможного АТ КБ "ПриватБанк" з ринку у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом продажу АТ КБ "ПриватБанк" інвестору в особі Держави та, серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації АТ "КБ "ПриватБанк" на суму 116,8 млрд. грн.
18.12.2016 Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення №560/2016 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", яке введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016, яким було:
- враховано інформацію про зростання кредитних ризиків у сфері банківських послуг, що становить загрозу національній безпеці України в економічній сфері;
- запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути питання щодо капіталізації AT "КБ "Приватбанк" за участю Держави;
- вирішено невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників.
18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", якою:
- прийнято пропозицію Національного банку України щодо участі Держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку AT "КБ "ПриватБанк" у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 Закону Про гарантування вкладів;
- Держава в особі Міністерства фінансів України придбаває акції AT "КБ "ПриватБанк" у повному обсязі за одну гривню, а Міністерство фінансів України для виконання цього забезпечує укладення договору купівлі-продажу акцій AT "КБ "ПриватБанк" після здійснення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заходів, визначених статтею 41-1 Закону про гарантування вкладів.
18.12.2016 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №2859 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Приватбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", яким розпочато процедуру виведення AT "КБ "ПриватБанк" з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації, повноваження тимчасового адміністратора делеговані Соловйовій Н.А.
19.12.2016 Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №2860 "Про запровадження плану врегулювання ПАТ "КБ "ПриватБанк", яким затверджено план врегулювання неплатоспроможного AT "КБ "ПриватБанк" та визначено, що виведення неплатоспроможного AT "КБ "ПриватБанк" з ринку здійснюється в спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 Закону про гарантування вкладів, а саме продаж неплатоспроможного банку інвестору.
20.12.2016 Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ "КБ "Приватбанк", яким погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначено повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.
20.12.2016 року між Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (емітент), від імені якого діє Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (фонд) в особі уповноваженої особи фонду на тимчасову адміністрацію у банку Славкіної Марини Анатоліївни, яка діє на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 №2887, та ОСОБА_1 (набувач), від імені якого діє Шевченко Андрій Миколайович, уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 №2887, керуючись ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", укладено Договір №85/2016 про придбання акцій.
Відповідно до п. 1.1 Договору сторони домовились про те, що емітент зобов`язується передати набувачеві, а набувач зобов`язується придбати в емітента в обмін на грошові зобов`язання емітента перед набувачем, зазначені в п. 1.2 цього договору, наступні акції додаткової емісії емітента: прості іменні акції у кількості 103 079 шт. загальною вартістю 28 862 120, 00 грн.
У п. 1.2 Договору зазначено, що сторони домовились про те, що набувач в обмін на акції відступає на користь емітента, а емітент набуває права вимоги за наступними грошовими зобов`язаннями емітента перед набувачем, еквівалент яких у гривні складає загальну суму 28 862 120, 00 грн.
Сторони погоджуються з тим, що права вимоги, відступаються набувачем емітенту з моменту укладання Сторонами акту приймання - передавання, форма якого міститься в Додатку 1 до цього Договору (п. 2.1 Договору).
Актом приймання-передавання від 20.12.2016 за Договором №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 зазначено, що підписанням цього акту набувач підтверджує припинення належних йому прав вимоги за грошовими зобов`язаннями емітента перед набувачем у сумі 28 862 120, 00 грн, як передбачено п. 1.2 Договору; підписанням цього акту набувач підтверджує виникнення у емітента права списати з рахунків набувача в емітента грошові кошти, належні набувачу; підписанням цього акту емітент підтверджує, що набув (прийняв) право списати з рахунків набувача в емітента грошові кошти, належні набувачу; підписанням цього акту емітент підтверджує набуття права власності на грошові кошти, належні набувачеві, набувач підтверджує набуття права власності на акції додаткової емісії емітента.
20.12.2016 Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку AT "КБ "ПриватБанк", яким було погоджено умови продажу неплатоспроможного AT "КБ "ПриватБанк" та уповноважено уповноважену особу Фонду Шевченка А.М. на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.
20.12.016 Уповноважена особа Фонду Шевченко А.М. від імені всіх власників акцій AT "КБ "ПриватБанк" уклала з Державою Україна договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131, за яким Держава Україна, в особі Міністерства фінансів України придбала 100% акцій AT "КБ "ПриватБанк".
23.05.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 року №590-ІХ.
Зазначеним законом були внесені зміни до ст. 5 ГПК України, а саме вказану статтю доповнено частинами третьою і четвертою такого змісту:
"3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.
4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".
Відповідно до пункту 7 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 №590-ІХ судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
Місцевий господарський суд, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини справи, дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування п. 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 №590-ІХ, та відповідно дійшов висновку, що спосіб захисту, обраний позивачем у даній справі, не відповідає частинам третій та четвертій статті 5 ГПК України, а тому провадження у даній справі підлягає закриттю.
Здійснивши перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо закриття провадження у даній справі після її розгляду по суті спору, з огляду на наступне.
Виходячи із принципу гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.
У силу статей 6, 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року" (Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" зазначив, що ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У ст. 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (рішення у справі "Брумареску проти Румунії"). Юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішень. За змістом цього принципу жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення. Повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок та недоліків правосуддя, але не для здійснення нового судового розгляду.
Перегляд не повинен розглядатись як прихований засіб оскарження, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу може бути виправданим лише коли він зумовлений особливими та непереборними обставинами (рішення у справі "Рябих проти Росії", підпункти 51 і 52).
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював особливу важливість принципу "належного урядування". Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (дивитися рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, пункт 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, пункт 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37, від 25 листопада 2008 року).
Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, що вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Забезпечення принципу res judicata є однією з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд. Відповідно до статті 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України).
Відповідно до положень ст.ст. 55, 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 №9-зп у справі за конституційним зверненням офіційного тлумачення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) роз`яснив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Частину 2 cт. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
У статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. У наведених статтях закріплені переліки способів захисту прав і законних інтересів. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або
законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно з частиною 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до положень статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Враховуючи наведене вище, слід дійти висновку, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, місцевий господарський суд здійснював дослідження доказів та встановлення обставин справи під час розгляду справи по суті, відповідно зробив наступні висновки: станом на момент укладення Договору №85/2016 про придбання акцій від 20.12.2016 року та Договору №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 року ОСОБА_1 був учасником (акціонером) Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"; при зверненні до суду з вказаним позовом про визнання недійсними Договору про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору купівлі-продажу акцій №БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016, права та охоронювані законом інтереси учасника (акціонера) Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" ОСОБА_1 були порушені внаслідок прийняття рішень Правління Національного банку України "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних", "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", рішень Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Приватбанк", "Про запровадження плану врегулювання ПАТ "КБ "ПриватБанк", "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ "КБ "Приватбанк" й укладення оспорюваних договорів, в результаті чого належні на праві власності Позивачу акції Відповідача - 1 були відчужені державі.
Частиною 1 ст. 232 ГПК України визначено, що судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.
Відповідно до ч. 2 ст. 232 ГПК України процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Згідно з ч. 3 ст. 232 ГПК України, розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Таким чином, з огляду на наведені приписи процесуального закону, суд першої інстанції за результатами розгляду позовних вимог по суті постановив ухвалу, яка є одним з видів судового рішення згідно з п. 1 ч. 1 ст. 232 Господарського процесуального кодексу України, проте згідно з ч. 2 ст. 232 Господарського процесуального кодексу України в ухвалах вирішуються певні процедурні питання, а розгляд справи саме по суті закінчується ухваленням судом безпосередньо рішення, що узгоджується і з приписами ч. 3 ст. 232 Господарського процесуального кодексу України.
Колегія суддів зазначає, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.
Cтаттею 231 ГПК України визначено вичерпний перелік підстав, коли господарський суд закриває провадження у справі, а саме:
1) спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
2) відсутній предмет спору;
3) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу;
4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом;
5) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;
6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;
7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.
Як вірно зазначив позивач, дана норма не містить таких підстав для закриття провадження у справі як невірно обраний спосіб захисту порушеного права.
Колегія суддів зазначає, що законодавство наділяє суд можливістю здійснити процесуальну дію у вигляді закриття провадження у справі як в підготовчому засіданні в разі наявності підстав для цього, так і під час розгляду справи по суті.
Вказана правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №910/22947/17 та від 10.12.2019 у справі №921/520/18. 23.05.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 року №590-ІХ.
Зазначеним законом були внесені зміни до статті 5 ГПК України, а саме вказану статтю доповнено частинами третьою і четвертою такого змісту: "3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.
Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/ визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".
Відповідно до пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
Отже, обов`язковою умовою для закриття провадження у справі через невідповідність обраного позивачем способу захисту права є встановлення судом певної сукупності обставин, визначених частинами 3, 4 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, а саме, зокрема:
1) чи є або був позивач учасником банку;
2) чи були порушені права позивача чи інтереси внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України.
Суд звертає увагу на те, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Слід зазначити, що правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 був акціонером Банку на момент прийняття рішень про неплатоспроможність Банку, виведення його з ринку за участі держави, відчуження пакета акцій Банку у цілому державі в особі Міністерства за одну гривню.
Вважаючи порушеними свої права, ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", Міністерства фінансів України та Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб". Предметом позову є:
- визнання недійсним Договору про придбання акцій від 20.12.2016;
- визнання недійсним Договору №БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 (в частині, що стосуються прав та інтересів позивача).
Отже, позивачем обрано такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання правочину недійсним.
При цьому, судом встановлено, що підставами поданої позовної заяви у справі №910/18214/19 слугувало те, що укладення оспорюваних договорів здійснено поза волею та без згоди позивача, в примусовому порядку та з порушенням Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Тобто слід дійти висновку, що вимоги позивача не були обґрунтовані визнанням протиправними (незаконними) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України.
Слід також зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази того, що на момент винесення ухвали Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 про закриття провадження у справі №910/18214/19 були визнані в судовому порядку Рішення Правління Національного банку України №498-рш/БТ від 18.12.2016 або інші індивідуальні акти Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України про виведення неплатоспроможного ПриватБанку, зазначених в ч. 3 ст. 5 ГПК України, - протиправними.
Більше того, місцевий господарський суд зазначив у своїй ухвалі від 02.06.2021 про закриття провадження у справі №910/18214/19 помилкові мотиви про те, що наразі (тобто, на момент винесення ухвали Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 про закриття провадження у справі №910/18214/19) позивачем в Окружному адміністративному суді міста Києва в межах розгляду справи №826/7444/17 оспорюється Положення про визначення пов`язаних із банком осіб, затверджене постановою Правління Національного банку України від 12.05.2015 №315.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що у даній справі предметом апеляційного перегляду постало питання з`ясування наявності підстав для закриття провадження у справі №910/18214/19 на підставі пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» та статті 5 ГПК України з тих мотивів, що спосіб захисту, обраний позивачем у даній справі, а саме визнання недійсними Договору про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору купівлі-продажу акцій №БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016, не відповідає частинам третій та четвертій статті 5 ГПК України. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 11 ГПК України.
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004). Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Лейла Шахін проти Туреччини" від 10.11.2005 зазначається, що згідно з практикою закон є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення у справі "Воловік проти України" від 06.12.2007).
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справі "Кантоні проти Франції" від 11.11.1996; рішення у справі "Вєренцов проти України" від 11.04.2013).
Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із елементів передбаченого пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий розгляд справи судом є змістовне, а не формальне тлумачення правової норми (рішення у справі "Бентем проти Нідерландів" від 23.10.1985).
Отже, практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що конкретний варіант тлумачення права, використаний судом, має шанс набути певної стабільності, обов`язковості. Це випливає із принципів однакового поводження і правопевності (правової визначеності), які є проявами принципу верховенства права.
За змістом пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №590-ІХ судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.
Отже, з наведеного судом убачається, що законодавець встановив для суду єдиною умовою закриття провадження в господарській справі - невідповідність обраних позивачем способів захисту вимогам частин 3, 4 статті 5 ГПК України.
Відповідно до частини 3 статті 5 ГПК України єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. Згідно з частиною 4 статті 5 Господарського процесуального кодексу України визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку.
Колегія суддів апеляційного суду, керуючись загальними принципами права та засадами господарського судочинства, здійснює оцінку положень частин 3, 4 статті 5 ГПК України із застосуванням комплексного підходу тлумачення норми (від лат. соmplexus - поєднання, зв`язок), сутність якого полягає в одночасному пізнанні в процесі тлумачення "букви" та "духу закону".
Зазначений підхід включає в себе інтерпретацію норми із застосуванням поєднання філологічно-логічного, системного та телеологічного способів її тлумачення.
Так, аналіз змісту частин 3, 4 статті 5 ГПК України із застосуванням філологічно-логічного та системного способів її тлумачення дає підстави стверджувати про те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині 3 статті статті 5 ГПК України, може бути підставою виключно для способу захисту у вигляді відшкодування завданої шкоди у грошовій формі особам, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку.
Колегія суддів звертає увагу, що зазначені в частинах 3, 4 статті 5 ГПК України вимоги до способів захисту є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають, у зв`язку з чим суду при вирішенні питання про закриття провадження у справі у відповідній частині необхідно встановити їх наявність.
При цьому, судом вбачається, що положеннями частин 3, 4 статті 5 ГПК України не передбачаються будь-які обмеження та/або заборони іншим обставинам бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку.
Як вбачається з позовної заяви у справі №910/18214/19, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив про те, що порушення прав та інтересів позивача (як акціонера Банку) відбулося внаслідок протиправного примусового позбавлення позивача права власності на акції Банку і укладення оспорюваних договорів здійснено поза волею та без згоди Позивача, в примусовому порядку та з порушенням Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Поряд із цим, апеляційний господарський суд встановив, що матеріали справи №910/18214/19 не містять доказів того, що підставою позовних вимог позивача у даній справі є протиправність (незаконність) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині 3 статті статті 5 ГПК України.
Таким чином, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає, що в обґрунтування позовних вимог у даній справі №910/18214/19 позивачем зазначені інші обставини, аніж визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині 3 статті статті 5 ГПК України, у зв`язку з чим спосіб захисту, обраний позивачем у даній справі, а саме визнання недійсними Договору про придбання акцій від 20.12.2016 та Договору купівлі-продажу акцій №БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016, не порушує вказаних вимог частин 3, 4 статті 5 ГПК України, а тому є відсутніми підстави для закриття провадження у справі №910/18214/19 на підставі пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ.
За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що господарський суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо закриття провадження у даній справі №910/18214/19, оскільки є відсутньою невідповідність обраного позивачем у даній справі №910/18214/19 способу захисту, яким є визнання правочину недійсним, вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України.
Крім того, стосовно питання розгляду справи №910/18214/19 з урахування особливостей, встановлених в пункті 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ, суд зважає на наступне.
Так, апеляційний суд звертає увагу на обов`язковість врахування при вирішенні даної справи змісту конституційного принципу незворотності дії закону у часі та негайної дії норми процесуального права, аналіз якого неодноразово здійснювався у рішеннях Конституційного Суду України (рішення від 13.05.1997 № 1-зп/1997, від 03.10.1997 № 4-зп/1997, від 09.02.1999 № 1-рп/1999, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 5-рп/2012, від 13.03.2012 № 6-рп/2012). Суд зауважив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Також суд зазначив, що закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Частиною першою статті 58 Конституції України вбачається, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
У пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативноправового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок Верховного Суду України у постанові від 02.12.2015 у справі №3-1085гс15).
Принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативноправовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 №3-рп/2001).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Водночас, під час розгляду господарських спорів судам необхідно врахувати положення частини третьої статті 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 14 ГПК України визначено принцип диспозитивності у господарському судочинстві, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Застосування конкретного способу захисту прав та законних інтересів залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Отже, факт подання особою до господарського суду позовної заяви із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією відповідних осіб права на судовий захист та за своєю правовою природою є процесуальною дією в розумінні частини третьої статті 3 ГПК України, що зумовлює обов`язок суду розглянути спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та розгляду її позовних вимог.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/956/17 від 12.11.2020, у справі №904/3069/18 від 21.07.2021.
З матеріалів справи судом вбачається, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 19.12.2019. Разом з тим, на момент звернення позивачем із вказаним позовом до суду діяли положення Господарського процесуального кодексу України в редакції від 16.11.2019.
За змістом статті 5 ГПКУкраїни (в редакції від 16.11.2019), здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Колегія суддів апеляційного суду зауважує, що на момент виникнення спірних правовідносин та звернення позивачем з вищезазначеним позовом до суду були відсутніми будь-які умови та/або вимоги до способів захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України.
Разом з тим, судом встановлено, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ, який набрав чинності 23.05.2020 року, вносяться зміни до статті 5 ГПК України, якими передбачаються вимоги до способів захисту.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема, у справі № 37766/05 «Дімопулос проти Туреччини», згідно якої суд дійшов висновку про те, що застосування змін до законодавства до правовідносин, що виникли до внесення змін до законодавства, із зворотною силою складає порушення права особи на справедливий судовий розгляд, передбачений статтю 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
З урахуванням зазначеного, апеляційний суд приходить до висновку, що господарський суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування у справі №910/18214/19 положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ, оскільки спірні правовідносини у справі №910/18214/19 виникли до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ.
Зазначені висновки стосовно дії в часі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 826/11415/19 від 17.06.2020.
Виходячи із принципу гарантування Конституцією України судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону (ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
При цьому, ч. 1 ст. 8 названого Закону передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Таким чином, право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 280 ГПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Згідно з ч. 3 ст. 271 ГПК України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі або заяви про відкриття справи про банкрутство, про повернення позовної заяви або заяви про відкриття справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014 зазначено, що ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом".
За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 про закриття провадження у справі №910/18214/19 підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала про закриття провадження у даній справі - підлягає скасуванню.
З урахуванням викладеного, справа №910/18214/19 підлягає направленню до суду першої інстанції для розгляду.
Згідно з положеннями ст. 282 ГПК України у постанові суду апеляційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У зв`язку із задоволенням апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 129 ГПК України, судовий збір за подання апеляційної скарги слід покласти на відповідачів.
Керуючись ст.ст. 255, 267-271, 273, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 задовольнити.
2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.06.2021 у справі №910/18214/19 скасувати.
3. Справу №910/18214/19 направити до Господарського суду міста Києва для розгляду, з урахуванням приписів ст. 232 Господарського процесуального кодексу України.
4. Матеріали справи №910/18214/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення, відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя Л.П. Зубець
Судді А.І. Мартюк
С.О. Алданова
