ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Рогач Л. І., Власова Ю. Л.
15 лютого 2022 року
м. Київ
Справа № 910/6175/19
Провадження № 12-53гс20
Велика Палата Верховного Суду розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України (далі - НБУ) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 8 жовтня 2019 року у справі № 910/6175/19 за позовом Державної організації (установа, заклад) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Фонд) до НБУ, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державної казначейської служби України, про стягнення 277 195 198,41 грн.
Обставини справи
Фонд звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з НБУ 277 195 198,41 грн шкоди, завданої позивачу виплатою відшкодування за вкладами вкладникам Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Базис» (далі - ПАТ «АКБ «Базис»). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до постанови Правління НБУ від 23 серпня 2012 року № 357 з 28 серпня 2012 року відкликано банківську ліцензію та ініційовано процедуру ліквідації ПАТ «АКБ «Базис».
За результатом прийняття вказаної постанови ліквідатором ПАТ «АКБ «Базис» розпочато процедуру ліквідації банку, визначено перелік вкладників банку, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, визначено розмір відшкодування у сумі 284 553 430,37 грн з урахуванням уточнення переліку вкладників банку. На підставі отриманого від ліквідатора ПАТ «АКБ «Базис» переліку вкладників Фонд прийняв рішення про початок виплат відшкодувань вкладникам ПАТ «АКБ «Базис» та здійснив виплати через банки-агенти коштів в розмірі 277 948 981,51 грн. Протягом ліквідаційної процедури ПАТ «АКБ «Базис» вимоги Фонду як кредитора Банку були задоволені частково на суму 753 783,10 грн; кредиторські вимоги Фонду до ПАТ «АКБ «Базис» у частині виплат вкладникам банку за рахунок коштів Фонду 277 195 198, 41 грн задоволені не були.
Позивач зазначав, що підставою для початку ліквідаційної процедури та виплати грошових коштів вкладників банку була постанова Правління НБУ від 23 серпня 2012 року № 357 «Про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Базис» (далі - постанова Правління НБУ № 357), яка скасована та визнана протиправною в судовому порядку. У зв`язку зі скасуванням вказаної постанови Фонд позбавився можливості повернення сплачених вкладникам банку коштів у порядку черговості, визначеної пунктом 3 частини першої статті 96 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) в редакції, чинній на день початку процедури ліквідації ПАТ «АКБ «Базис». За таких обставин позивач стверджує, що внаслідок неправомірних дій відповідача йому завдано збитків у розмірі 277 195 198, 41 грн.
Відповідач зазначав, що право позивача не порушено, оскільки відшкодування коштів вкладникам банків-учасників Фонду є його обов`язком відповідно до законодавства України.Вказував, що Фонд при виплаті коштів вкладникам банків-учасників виконує завдання, покладене на нього Законом України від 20 вересня 2001 року № 2740-III«Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 2740-III), зокрема, здійснює відшкодування коштів вкладникам банків-учасників за рахунок коштів, акумульованих у процесі діяльності Фонду.
Також відповідач подав заяву про застосування до позовних вимог наслідків пропущення позовної давності, мотивовану тим, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 826/2238/13-а, якою визнано протиправною та скасовано постанову Правління НБУ від 23 серпня 2012 року № 357 «Про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Базис», оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 5 листопада 2014 року, а відтак Фонд міг довідатися про порушені права ще 5 листопада 2014 року. Також відповідно до листа Фонду від 15 грудня 2015 року № 27-53709/15 останньому було відомо 15 грудня 2015 року про визнання протиправною та скасування постанови Правління НБУ № 357. Таким чином, відповідач стверджував, що, звертаючись 10 травня 2019 року з цим позовом до суду, позивач пропустив позовну давність.
Господарський суд міста Києва рішенням від 8 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року, позовні вимоги задовольнив, стягнувши з НБУ на користь Фонду збитки в розмірі 277 195 198,41 грн та 672 350 грн витрат зі сплати судового збору. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність факту завдання Фонду збитків у розмірі 277 195 198,41 грн, наявність причинного зв`язку між завданими збитками та протиправною поведінкою відповідача, що полягала у прийнятті постанови Правління НБУ № 357, яка визнана незаконною та протиправною в судовому порядку.
Щодо застосування наслідків спливу позовної давності місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що про завдання Фонду збитків позивач міг дізнатися лише після винесення Господарським судом Донецької області ухвали від 4 жовтня 2017 року у справі № 905/1328/17 про відмову у визнанні кредиторських вимог Фонду до ПАТ «АКБ «Базис» у розмірі 277 195 198,41 грн, а тому, звертаючись до суду 11 травня 2019 року з цим позовом, позивач позовну давність не пропустив.
Зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 8 жовтня 2019 року, НБУ звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові акти і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що у спірних правовідносинах відсутнє порушене право позивача та, відповідно, не заподіяно йому шкоди, адже Фонд є не власником коштів, акумульованих у процесі його діяльності, а їх розпорядником, тому має щодо них виключно право отримувати кошти із законодавчо встановлених джерел та виплачувати відшкодування вкладникам банків. Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях одночасно застосували до спірних правовідносин приписи статей 1166 та 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши при цьому, що цими положеннями передбачено різний обсяг встановлення обставин справи.
Скаржник вказав, що позов у цій справі подано державою до самої себе і йдеться про стягнення державою збитків із самої себе, що є неприпустимим. Разом з тим суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/3115/17, та доводів відповідача про те, що Фонд та НБУ є органами державної влади, що унеможливлює будь-який спір між ними. Висновки суду апеляційної інстанції щодо правового статусу НБУ у спірних правовідносинах є взаємовиключними. У господарських судів у цій справі не було підстав для задоволення позову Фонду про стягнення шкоди, адже в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 905/1328/17 за участю ПАТ «АКБ «Базис» визначено, що Фонд не набув прав кредитора відносно банку відповідно до вимог статті 33 Закону № 2740-III.
Щодо початку перебігу позовної давності висновки господарських судів попередніх інстанцій суперечать приписам частини першої статті 261 ЦК України та фактичним обставинам справи, адже про порушення своїх прав Фонд мав змогу довідатися з 5 листопада 2014 року - дати оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвали Київського апеляційного адміністративного суду, якою постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 826/2238/13-а залишена без змін та набрала чинності.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду справу разом з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вважаючи за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 2 жовтня 2019 року у справі № 826/9802/17, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 757/72592/17, від 28 січня 2020 року у справі № 369/11928/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 757/27124/19-ц, зазначивши, що НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, незалежним у своїй діяльності від органів державної влади, тобто не є суб`єктом відповідальності за статтею 1173 ЦК України, оскільки не є органом державної влади.
Висновок Великої Палати Верховного Суду
Постановою від 15 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу НБУ задовольнила. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 8 жовтня 2019 року у справі № 910/6175/19 скасувала, ухвалила нове рішення, яким у позові відмовила. Стягнула судові витрати.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що обґрунтованість виплат з гарантованої суми вкладів, які здійснювалися Фондом, залежала саме від наявності чи відсутності єдиної підстави для таких виплат - недоступності вкладів вкладникам. Виникнення у вкладників права на одержання від Фонду гарантованих виплат не означає порушення прав позивача в розумінні статті 1173 ЦК України.
Також скасування спірної постанови НБУ не означає автоматичного поновлення банком стану, що існував до початку ініціювання процедури його ліквідації, відсутності обставин недоступності вкладів та, відповідно, незаконності одержання вкладниками гарантованих виплат від Фонду як підстави зменшення коштів Фонду.
Тож висновки судів попередніх інстанцій про обґрунтованість позовних вимог Фонду не підтверджуються обставинами справи, які встановили суди, та суперечать положенням законодавства щодо підстав та умов відшкодування Фондом гарантованих сум вкладів вкладникам.
За своєю правовою природою виплата Фондом кредиторові банку, що за рішенням НБУ підлягає виводу з ринку фінансових послуг, передбаченої законом суми як гарантованої державою частини депозитного вкладу кредитора, є виконанням Фондом зобов`язань банку на користь його кредитора, і такі правовідносини регулюються положеннями частини першої статті 528 ЦК України. У випадку скасування рішення НБУ щодо виведення банку з ринку як фінансової установи сплачені кошти повинні відшкодовуватись на підставі положень статті 1212 ЦК України особою, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Зміст окремої думки
Щодо правового статусу Фонду та НБУ
Велика Палата у своїй постанові правильно зазначила, що правовий статус НБУ характеризується подвійною правовою природою: з однієї сторони, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншої - банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків, а також може надавати кредит Фонду.
Отже, постанова Правління НБУ № 357 про ліквідацію ПАТ «АКБ «Базис» прийнята НБУ в межах здійснення ним державного управління у сфері банківської діяльності.
На момент прийняття Правлінням НБУ постанови № 357 був чинний Закон № 2740-III, яким установлювалися засади функціонування Фонду, порядок відшкодування вкладів вкладникам учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також регулювалися відносини між Фондом, Кабінетом Міністрів України та НБУ.
Згідно зі статтею 1 Закону № 2740-III (тут і далі - в редакції, чинній станом на день початку процедури ліквідації Банку) Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд є юридичною особою, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Фонд є економічно самостійною установою, яка не має на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку України. Фонд має печатку зі своїм найменуванням, веде облік і звітність відповідно до законодавства.
Також відповідно до змісту пунктів 1-4 Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України та НБУ № 1301/268 від 30 серпня 2002 року (чинною станом на час початку ліквідації Банку) Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд є юридичною особою, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Фонд є економічно самостійною установою, яка не має на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку. Фонд у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом № 2740-III, іншими актами законодавства та діє на підставі цього Положення. Основними завданнями Фонду є: забезпечення захисту прав фізичних осіб - вкладників банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду шляхом відшкодування за рахунок його коштів вкладів, включаючи відсотки, у разі настання недоступності вкладів (далі - відшкодування втрат); здійснення організаційно-управлінських заходів з метою забезпечення виплати вкладникам сум відшкодування втрат; забезпечення надходження та акумуляції сум зборів з банків - учасників (тимчасових учасників) Фонду та інших коштів, призначених для здійснення відшкодування втрат; забезпечення цільового використання коштів, що знаходяться на рахунках Фонду.
За статтею 10 Закону № 2740-III з метою забезпечення захищеності вкладів фізичних осіб Фонд відповідно до визначеного ним порядку встановлює для учасників (тимчасових учасників) Фонду обов`язкові стандарти - вимоги до учасників щодо їх членства у Фонді, які встановлюються нормативно-правовими актами Фонду.
Згідно зі статтею 21 Закону 2740-III джерелами формування коштів Фонду є: початкові збори з учасників Фонду; 2) регулярні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду; спеціальні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду; кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 мільйонів гривень; доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України; кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів; пеня, яку сплачують учасники (тимчасові учасники) Фонду за несвоєчасне або неповне перерахування зборів до Фонду; доходи від депозитів, розміщених Фондом у Національному банку України.
Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України.
Для виконання Фондом покладених на нього завдань, за умови, що його фінансові можливості вичерпані, Кабінет Міністрів України надає Фонду кредит у грошовій формі або у вигляді державних цінних паперів.
При отриманні Фондом кредиту від Кабінету Міністрів України у вигляді цінних паперів Фонд має право реалізувати їх на відкритому ринку, отримати кредит під заставу у банків, іноземних кредиторів, Національному банку України.
Національний банк України має право надавати Фонду кредит під заставу цінних паперів за ціною не нижче індексу інфляції строком на п`ять років (стаття 25 Закону № 2740-III).
Фонд реалізує контрольні функції, здійснюючи перевірки розрахунків та контролює повноту і своєчасність перерахування зборів кожним учасником (тимчасовим учасником) Фонду (стаття 26 Закону № 2740-III).
Відповідно до статті 33 Закону № 2740-III Фонд набуває право кредитора щодо учасника (тимчасового учасника) Фонду на всю суму, що підлягає відшкодуванню, з дня настання недоступності вкладів.
Отже, відносини між Фондом та його учасником (тимчасовим учасником) з приводу набуття Фондом статусу кредитора щодо суми, що підлягає відшкодуванню, здійснюються в межах реалізації Фондом майнових прав у зв`язку з виплаченим відшкодуванням та мають приватноправовий характер, що спростовує доводи НБУ про відсутність порушеного права Фонду щодо коштів, призначених для здійснення відшкодування втрат.
Щодо майнових вимог у спірних правовідносинах
Унаслідок прийняття постанови Правління НБУ № 357 ліквідатором ПАТ «АКБ «Базис» розпочато процедуру ліквідації банку, визначено перелік вкладників банку, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, визначено розмір відшкодування 284 553 430,37 грн, з урахуванням уточнення переліку вкладників банку.
На підставі отриманого від ліквідатора ПАТ «АКБ «Базис» переліку вкладників Фондом прийнято рішення про початок виплат відшкодувань вкладникам ПАТ «АКБ «Базис» та здійснено виплату через банки-агенти коштів у розмірі 277 948 981,51 грн.
Діяльність Фонду під час проведення ліквідаційної процедури ПАТ «АКБ «Базис» регулювалась Законом № 2740-III (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), норми якого встановлювали обов`язок Фонду здійснювати виплати коштів вкладникам банків у разі ліквідації, у зв`язку із чим Фонд мав право використовувати кошти на виконання своїх функцій, визначених нормами чинного на той час Закону № 2740-III за відповідним цільовим призначенням.
За змістом статті 1 Закону № 2740-III початок виплат Фондом грошових коштів вкладникам пов`язується з настанням факту «недоступності вкладів», що, в свою чергу, настає із прийняттям відповідної постанови НБУ.
Таким чином, юридичною підставою для виплати грошових коштів вкладників банку після початку ліквідаційної процедури була постанова Правління НБУ № 357 про ліквідацію ПАТ «АКБ «Базис».
Прийняття Фондом рішення про виплату коштів вкладникам ПАТ «АКБ «Базис» було зумовлено виконанням завдань, визначених Законом № 2740-III, у зв`язку з прийняттям адміністративного акта - постанови Правління НБУ про ліквідацію ПАТ «АКБ «Базис».
У подальшому постанова Правління НБУ № 357 про ліквідацію ПАТ «АКБ «Базис» скасована та визнана протиправною в судовому порядку, а 23 грудня 2016 року Правління НБУ прийняло рішення № 527-рш «Про припинення ліквідаційної процедури ПАТ «АКБ «Базис» та повноважень ліквідатора.
Тобто ліквідаційну процедуру ПАТ «АКБ «Базис» та повноваження ліквідатора було припинено за рішенням відповідача.
У пункті 174 постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 зазначено, що в українському законодавстві існує прогалина щодо правового регулювання відновлення банківської діяльності після відкликання НБУ банківської ліцензії на підставі скасування відповідного рішення НБУ судом через юридично-організаційні порушення його прийняття, в тому числі за умов подальшої фактичної невідповідності проблемного банку вимогам банківського законодавства, виконання яких є передумовою наявності у банку зазначеної ліцензії. Разом з тим законодавством також не встановлено, що скасування рішення уповноваженого державного органу про введення тимчасової адміністрації у проблемному банку або закінчення строку дії цієї адміністрації без подальших дій НБУ та Фонду щодо цього банку, передбачених банківським законодавством, означає припинення тимчасової адміністрації в такому проблемному банку, скасування реалізації НБУ та Фондом подальших обов`язкових процедур, передбачених банківським законодавством, зокрема, чинними на той час статтями 63, 67, 73, 74, 77 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) та статтями 1, 3, 4, 34, 36, 44, 46, 48, 53 Закону № 2740-III.
Разом з тим визнання постанови Правління НБУ № 357 протиправною в судовому порядку не мало також наслідком відновлення діяльності ПАТ «АКБ «Базис», внаслідок чого позивач мав би можливість задовольнити свої вимоги до банку, оскільки 19 липня 2017 року Господарським судом Донецької області було порушено провадження у справі № 905/1328/17 про банкрутство ПАТ «АКБ «Базис» з урахуванням особливостей, визначених спеціальним Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»(далі - Закон № 2343-XII).
З метою задоволення своїх кредиторських вимог Фонд звертався у межах справи про банкрутство ПАТ «АКБ «Базис» із заявою про визнання його кредиторських вимог до банку на суму 277 195 198,41 грн.
Ухвалою Господарського суду Донецької області від 4 жовтня 2017 року у справі № 905/1328/17 відмовлено Фонду у визнанні його кредиторських вимог до ПАТ «АКБ «Базис» у розмірі 277 195 198,41 грн.
Під час розгляду справи № 905/1328/17 про банкрутство ПАТ «АКБ «Базис» суди встановили той факт, що в період з 23 жовтня по 30 листопада 2012 року та в подальшому на підставі індивідуальних звернень вкладників Фонд через установи банків-агентів здійснював виплати гарантованих сум відшкодування грошових коштів, які в загальному розмірі склали 277 948 981,51 грн.
З огляду на приписи частини четвертої статті 75 ГПК України вказані обставини, встановлені судовими рішеннями у справах № 905/1328/17 та № 826/2238/13-а, не потребують доказування у цій справі.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що за приписами статті 96 Закону № 2121-III (в редакції, чинній на час проведення ліквідаційної процедури ПАТ «АКБ «Базис») було законодавчо передбачено право Фонду отримати відшкодування виплачених коштів вкладникам банку за рахунок одержаних коштів під час проведення процедури ліквідації.
Процедура ліквідації була припинена після визнання незаконною та скасування постанови Правління НБУ за № 357, натомість банк не відновив свою платоспроможність, а у визнанні Фонду кредитором банку в провадженні у справі № 905/1328/17 про банкрутство ПАТ «АКБ «Базис» судом було відмовлено, що позбавило Фонд передбаченої законом можливості зробити відшкодування здійснених ним виплат вкладникам банку за ініційованою НБУ процедурою.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Згідно із частиною другою цієї статті Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснює інші повноваження, визначені законом.
У справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain», заява № 38695/97, пункти 38-45) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги слід взяти норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, рішення у справах «Monnel and Morris v. The United Kingdom», заяви № 9562/81 та № 9818/82, пункт 56, «Helmers v. Sweden», заява № 11826/85, пункт 31).
ЄСПЛ також наголошує, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції і не передбачає жодного права на касацію («третій перегляд»), він вимагає, щоб, якщо національне законодавство передбачає касацію, пункт 1 статті 6 Конвенції вступав у силу навіть у цих касаційних провадженнях у тій мірі, в якій може бути обґрунтовано сказано, що це провадження передбачає «визначення» кримінальної відповідальності проти заявника або його «цивільних прав або обов`язків» (див. рішення у справах «Reichman v. France», заява № 50147/11, пункт 29; «Maresti v. Croatia», заява № 55759/07, пункт 33; «Delcourt v. Belgium», заява № 2689/65, пункт 25). Більше того, Суд підкреслює, що спосіб застосування пункту 1 статті 6 Конвенції до провадження після апеляційного оскарження, у тому числі до вищих судів, залежить від особливостей судочинства; слід враховувати всю сукупність процесуальної системи у внутрішньому правовому порядку та роль конкретного суду в ньому (див. рішення у справах «Julius ?or Sigur?orsson v. Iceland», заява № 38797/17, пункт 32; «Styrmir ?or Bragason v. Iceland», заява № 36292/14, пункт 63; «Lazu v. Republic of Moldova», заява № 46182/08, пункт 33; «Hermi v. Italy» [GC], заява № 18114/02, пункт 60; «Sigur?orsson Arnarsson v. Iceland», заява № 44671/98, пункт 30; «Botten v. Norway», заява № 16206/90, п. 39; «Andrejeva v. Latvia» [GC], заява № 55707/00, п. 97; «Levages Prestations Services v. France», заява № 21920/93, пункт 44; «Annoni di Gussola and Others v. France», заяви № 31819/96 та № 33293/96, пункт 54).
Крім того, обов`язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень вищими судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (рішення ЄСПЛ у справах «Мушта проти України», заява № 8863/06, пункт 41, «Мельник проти України», заява № 23436/03, пункт 26).
Так, як установлено частинами першою, другою, четвертою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З наведеної норми ГПК України вбачається, що суд касаційної інстанції може вийти за межі доводів касаційної скарги лише в разі порушення відповідних норм процесуального права або в разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду.
З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість усі доводи касаційної скарги після її перегляду не знайшли підтвердження та були визнані необґрунтованими, а тому у Великої Палати Верховного Суду не було підстав для скасування судових рішень та ухвалення нового рішення у цій справі.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду прямо вказала на те, що їх висновки про обґрунтованість позовних вимог Фонду не підтверджуються обставинами справи (пункт 7.40 постанови), що суперечить положенням частини другої статті 300 ГПК України.
Вважаємо, що у цьому випадку Велика Палата Верховного Суду вийшла за межі касаційного перегляду, фактично здійснивши переоцінку встановлених судами обставин справи.
За приписами частини першої, пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Отже, норми статті 1173 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
Враховуючи наявність Встановленого судами попередніх інстанцій факту завдання Фонду збитків в розмірі 277 195 198,41 грн, наявність причинного зв`язку між завданими збитками та протиправною поведінкою відповідача, що полягала у прийнятті Правлінням НБУ постанови № 357, яка визнана незаконною та протиправною в судовому порядку, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача завданих збитків в розмірі 277 195 198,41 грн, а тому правомірно задовольнили позовні вимоги.
Слід зазначити, що в протилежному випадку у цій ситуації створюється певний «вакуум» в якому тягар отриманої шкоди від скасування та визнання протиправною в судовому порядку постанови правління НБУ про ліквідацію банку покладається на Фонд, який виплатив вкладникам банків після початку процедури ліквідації кошти.
Отже, вважаємо правильним у вирішенні цього спору було б прийняття рішення про залишення постанови Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 8 жовтня 2019 року у справі № 910/6175/19 без змін.
Судді Л. І. Рогач Ю. Л. Власов
