Постанова
Іменем України
10 cерпня 2022 року
м. Київ
справа № 541/312/21
провадження № 61-2731ск22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року у складі судді Куцин В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2022 рокуу складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання за нею права власності на Ѕ частку такого майна.
Позов мотивовано тим, що 16 липня 1978 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, від якого у них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року шлюб між ними було розірвано.
Однак, незважаючи на розірвання шлюбу, вони продовжували жити однією сім`єю.
29 квітня 1996 року за спільні сімейні заощадження було придбано та зареєстровано за ОСОБА_3 нерухоме майно -квартиру АДРЕСА_1 , про що укладено договір купівлі-продажу, посвідчений державним нотаріусом Першої Миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н. П.
В подальшому, 22 липня 2004 року, було проведено державну реєстрацію розірвання шлюбу між позивачкою та ОСОБА_3 , про що ДРАЦС в Книзі реєстрації розірвань шлюбу зроблено відповідний актовий запис № 91.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер.
Позивачка стверджує, що ні після укладення відповідного договору купівлі- продажу квартири, ні на момент державної реєстрації розірвання їхнього з ОСОБА_3 шлюбу, ні в подальшому ОСОБА_3 не заперечував її право у спільній сумісній власності на придбану ними квартиру. Будь-яких спорів з цього приводу між ними не виникало. З відповідними позовами до суду ніхто з них не звертався, оскільки вони не порушували, не заперечували, не оспорювали жодних майнових прав один одного.
У листопаді 2020 року їй стало відомо , що за життя ОСОБА_3 залишив заповіт на ім`я відповідачки ОСОБА_2 , за яким заповідав останній зареєстровану за ним у власності квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , квартиру АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 .
У березні 2021 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу.
Зустрічний позов мотивовано тим, що рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року розірвано шлюб між колишнім подружжям ОСОБА_6 .
З квітня 1993 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали роздільно і фактично припинили шлюбні відносини.
29 квітня 1996 року ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1 , зареєструвавши 15 травня 1996 року за собою право власності на нерухомість.
22 липня 2004 року, за заявою ОСОБА_1 , проведено державну реєстрацію розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_3 .
З 03 серпня 2005 ОСОБА_2 стала проживати однією сім`єю з ОСОБА_3 у спірній квартирі, а ІНФОРМАЦІЯ_3 останній помер, заповівши їй належне йому нерухоме майно.
Посилаючись на те, що встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбних відносин необхідно для вирішення питання щодо успадкування права власності на спірну квартиру згідно заповіту, ОСОБА_2 просила суд встановити факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в період з квітня 1993 року по 22 липня 2004 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на Ѕ частку такого майна відмовлено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу відмовлено.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 мотивовано тим, що спірна квартира набута ОСОБА_3 за час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, а тому є їх спільною сумісною власністю. Однак, після реєстрації розірвання шлюбу в органах ДРАЦС (22липня 2004 року) позивачка не проживала у квартирі та не була зареєстрована в ній, а отже більше 16 років не цікавилась цим майном як співвласник, до суду з позовом звернулася лише 11 лютого 2021 року, тобто з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у його задоволенні.
Відмовляючи у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що факт роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в період з квітня 1993 року по 22 липня 2004 року не підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами та показами допитаних в судовому засіданні свідків.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
16 лютого 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2022 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на Ѕ частку такого майна іухвалити нове рішення, яким задовольнити вказані позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення у вказаній частині позовних вимог ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Заявниця зазначає, що про порушене право їй стало відомо лише у листопаді 2020 року із позову ОСОБА_2 , із змісту якого убачається, що остання за заповітом ОСОБА_3 успадкувала всю квартиру, включно із часткою ОСОБА_1 .
Доводи інших учасників справи
22 квітня 2022 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідачка просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
05 травня 2022 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій позивачка вказує на необґрунтованість викладених у відзиві доводів та просить задовольнити касаційну скаргу.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
14 квітня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 16 липня 1978 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано.
22 липня 2004 року у відділі РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_1 , виданим 19 грудня 2006 року відділом РАЦС по м. Миргороду Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області.
Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 29 квітня 1996 року ОСОБА_3 купив у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку 15 травня 1996 року зареєстровано за ОСОБА_3 . Лубенським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 36 за реєстровим № 28.
Вказану квартиру ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 , про що 22 жовтня 2015 приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Пазинич Р. В. посвідчено заповіт, зареєстрований в реєстрі за № 18841.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер.
04 жовтня 2021 року ОСОБА_2 звернулась до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на Ѕ частку такого майна.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2022 рокув частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу у касаційному порядку не оскаржені, а тому у вказаній частині, в силу приписів статті 400 ЦПК України, не є предметом касаційного перегляду.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов?язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) права і обов?язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов?язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.
Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час придбання спірної квартири, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).
Вказані норми, що діяли на час придбання спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об?єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до статті 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.
Установивши, що рішенням Миргородського міського суду Полтавської області від 13 липня 1993 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , але вказане розірвання шлюбу зареєстровано у відділі РАЦС в порядку статті 44 КпШС України лише 22 липня 2004 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірна квартира набута ОСОБА_3 у період зареєстрованого шлюбу із ОСОБА_1 , а тому є їхньою спільною сумісною власністю.
Разом із цим, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав пропуску строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій з наступних підстав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов?язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження
№ 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19) та від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19).
Докази, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно - спірну квартиру, зареєстровану за ОСОБА_3 , у матеріалах справи відсутні, щосвідчить про відсутність порушення права ОСОБА_1 за життя іншого співвласника квартири.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та неправильно встановили дату початку перебігу позовної давності, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на Ѕ частку такого майна.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 04 жовтня 2021 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 17 січня 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на Ѕ частку такого майна скасувати. Ухвалити в цій частині позовних вимог нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Визнати за ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , право власності на Ѕ частку квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
