Єдиний державний реєстр судових рішень
ф
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2023 року
м. Київ
справа №260/4613/22
адміністративне провадження № К/990/10375/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №260/4613/22
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_4 Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 )
про визнання протиправним і скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_2
на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року (головуючий суддя: Микуляк П.П.)
і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року (головуючий суддя: Улицький В.З., судді: Кузьмич С.М., Матковська З.М.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 пред`явив позов до ІНФОРМАЦІЯ_4 Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ), у якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 20 жовтня 2022 року;
- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_5 Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) надати дозвіл на перетинання державного кордону громадянину ОСОБА_1 у зв`язку з наявністю відстрочки та навчанням у закордонному вищому навчальному закладі - Королівській Консерваторії Шотландії;
Обґрунтовуючи протиправність рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, ОСОБА_1 стверджував, що відносно нього не було заборон чи обмежень, які би перешкоджали його виїзду з України. Позивач зазначав, що він є студентом закордонного вищого навчального закладу, має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації і територіальний центр комплектування та соціальної підтримки не заперечує щодо його виїзду з України для продовження навчання. На цій основі позивач стверджував, що він має право на виїзд з України, а відтак йому безпідставно відмовлено у перетині державного кордону.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року, позов задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку від 20 жовтня 2022 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у виїзді за межі території України;
- стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_4 Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_5) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі: 992,40 грн;
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач, пред`явивши під час перетину державного кордону України документи, які підтверджують, що він є студентом Королівської консерваторії Шотландії денної форми навчання, та довідку Полтавського об`єднаного міського ТЦК та СП про відстрочку від призову на військову службу, мав право на перетин державного кордону України як здобувач фахової вищої освіти, який навчається за кордоном та не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на перетин державного кордону України, суд виходив з того, що прийняття такого виду рішень належить до компетенції органів Державної прикордонної служби України і залежить від проходження прикордонного контролю.
Переглянувши це рішення за апеляційною скаргою відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевий суд правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи скаржника не спростовують його висновків та не дають підстав для скасування судового рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву
Військова частина НОМЕР_2 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Підстави касаційного оскарження обґрунтовує посиланням на пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).
Позиція скаржника полягає в тому, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме: пункт 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року №57; абзац 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», за відсутності висновку Верховного Суду щодо їхнього застосування у подібних правовідносинах.
У цьому контексті скаржник зазначає, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про наявність у позивача права на перетин державного кордону в умовах воєнного стану і загальної мобілізації.
Позивач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 19 травня 2023 року.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 є студентом Королівської Консерваторії Шотландії, денної форми навчання.
ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку в Полтавському об`єднаному міському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
20 жовтня 2022 року ОСОБА_1 , маючи намір перетнути державний кордон України у пункті пропуску «Малі Селменці», пред`явив для проведення паспортного контролю уповноваженій особі підрозділу охорони державного контролю такі документи:
- довідку про підтвердження навчання та підтвердження пропозиції від 12 вересня 2022 року з нотаріально засвідченим перекладом на українську мову;
- електронну візу;
- оригінал довідки Полтавського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 5 жовтня 2022 року №10/8349 для виїзду за кордон здобувачів фахової передвищої та вищої освіти, асистентів-стажистів, аспірантів та докторантів, які навчаються за денною або дуальною формами навчання;
- приписне посвідчення з відміткою про відстрочення від військової служби у зв`язку з навчанням.
Згідно з довідкою Полтавського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 5 жовтня 2022 року №10/8349, ОСОБА_1 відповідно до статі 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» має право на відстрочку від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, заперечень щодо його виїзду з України у встановленому порядку для продовження навчання за кордоном немає.
У посвідченні про приписку до призовної дільниці №475 зроблено запис про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на строкову військову службу до 5 квітня 2023 року.
20 жовтня 2022 року, у результаті проведеного паспортного контролю, інспектор прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) майстер-сержант ОСОБА_2 прийняв рішення про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 .
Ця відмова мотивована тим, що на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» щодо введення тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтею 33 Конституції України, а також відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 «Про затвердження правил перетинання державного кордону громадянами України» тимчасово обмежено у праві виїзду з України під час дії правового режиму воєнного стану в якості здобувача фахової передвищої та вищої освіти, асистента-стажиста, аспіранта та докторанта, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти.
Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду задля його оскарження.
ІІІ. ОЦІНКА СУДУ
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 8 травня 2023 року касаційне провадження у цій справі відкрито з метою перевірки доводів скарги, яка подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
У касаційній скарзі Військова частина НОМЕР_4 поставила під сумнів правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та обґрунтованість їхнього висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.
Водночас у касаційній скарзі відсутні доводи, які б ставили під сумнів правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання вчинити дії. Тож у цій частині оскаржувані судові рішення не переглядаються.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, звертає увагу на таке.
Спір виник у зв`язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.
Після відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у постановах від 17 серпня 2023 року у справі №380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі №380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі №380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі №160/15200/22 сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
Так, статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
У Рішенні від 14 листопада 2001 року №15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).
Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Конституційний Суд України у цьому Рішенні наголосив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов`язки повинні визначатися виключно законом, а не іншими нормативними актами. Однак закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, на момент розгляду справи не прийнято.
Суд ураховує, що закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.
Відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження, регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання».
Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
Відповідно до абзацу 2 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» термін «свобода пересування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до абзацу 3 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» термін «вільний вибір місця проживання чи перебування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.
Згідно з абзацом 6 частини першої статті 12 цього Закону свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан відносно перелічених у частині другій цієї ж статті осіб.
При цьому, частиною третьою статті 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» обумовлено, що свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.
Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України від 21 січня 1994 року №3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.
За приписами частини першої статті 3 цього Закону перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).
Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Нормами частини першої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» визначені підстави для тимчасового обмеження права громадянина України на виїзд з України, відповідно до якої це право може бути тимчасово обмежено у випадках, коли:
він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;
стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень;
він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання;
він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів;
він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду;
він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється.
Частиною третьою статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Статтею 8 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 (далі - «Указ №64/2022»), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 5 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Пунктом 2 Указу №64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 7 цього ж Указу Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.
28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 2 березня 2022 року направлено Генеральному секретарю Ради Європи.
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - «Указ №65/2022»), затвердженого Законом України від 3 березня 2022 року №2105-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25 травня 2022 року на 90 діб згідно з Указом Президента №342/2022 від 17 травня 2022 року, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року №2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Пунктами 4 та 5 цього Указу Президент України постановив призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Генеральному штабу Збройних Сил України визначити черговість та обсяги призову військовозобов`язаних, резервістів та транспортних засобів національної економіки в межах загального строку мобілізації.
Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Цей конституційний обов`язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Зі змісту статті 23 Конституції України слідує, що кожна людина має обов`язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. З цього випливає, що людина є частиною суспільства, інтереси якого (як от національна безпека, громадський порядок, права та свободи інших людей) можуть виправдати обмеження прав людини, які не є абсолютними. Належне виконання громадянами своїх обов`язків має бути забезпечене державою.
Із початком широкомасштабної військової агресії російської федерації фундаментальні національні інтереси, які полягають у збереженні суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, що є засадничими умовами реалізації права українського народу на самовизначення та збереження держави Україна, викликали потребу у невідкладній повній мобілізації оборонних ресурсів для забезпечення відсічі агресору, в тому числі громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації або можуть бути залучені в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт.
Відповідно до статті 1 Закону України від 12 травня 2015 року №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Із запровадженням воєнного стану надаються (розширюються) додаткові повноваження відповідних органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій і органів місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію заходів правового режиму воєнного стану, та вводяться в інтересах оборони окремі тимчасові обмеження у реалізації конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб із покладенням на них додаткових обов`язків.
Так, частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, серед інших, зокрема такі заходи правового режиму воєнного стану:
запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері та захисту критичної інфраструктури і не заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного стану з метою виконання робіт, що мають оборонний характер, а також ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, які виникли в період дії воєнного стану, та залучати їх в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт, що виконуються для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та захисту критичної інфраструктури і не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
запроваджувати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також встановлювати спеціальний режим світломаскування;
встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;
встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан;
забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби тощо.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України» оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.
Приписами частини першої статті 4 Закону України «Про оборону України» передбачено, що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження […].
Згідно з частиною третьою статті 4 Закону України «Про оборону України» з моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.
Частиною другою статті 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначається Законом України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу».
Цим Законом установлено військовий обов`язок, який включає: (1) підготовку громадян до військової служби; (2) приписку до призовних дільниць; (3) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; (4) проходження військової служби; (5) виконання військового обов`язку в запасі; (6) проходження служби у військовому резерві; (7) дотримання правил військового обліку (частина третя статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Згідно з частиною п`ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Згідно з частиною чотирнадцятою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Законом України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
За приписами абзацу 4 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.
Мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації (частина перша статті 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина друга статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій (частина восьма статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац 5 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Після оголошення мобілізації в державі проводяться заходи особливого періоду, які передбачають, крім іншого, призов військовозобов`язаних до Збройних Сил України на військову службу в особливий період.
Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.
Статтею 23 цього ж Закону передбачено відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, відповідно до абзацу 2 частини третьої якої призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, серед інших, не підлягають здобувачі фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти.
Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року №57, якими визначено окремі категорії груп осіб, яким перетин Державного кордону України у цих умовах дозволений (пункти 2-1 - 2-17).
У контексті справ, пов`язаних із відмовою у перетині кордону громадянам України здобувачам вищої освіти ключове значення має пункт 2-6 цих Правил.
Пункт 2-6 вперше був включений до зазначених Правил постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2022 року №383 у редакції, що розширювала коло осіб, яким було дозволено перетин Державного кордону України:
«У разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації».
Своєю чергою категорія «військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації» визначена статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; відповідно до абзацу другого частини третьої якої, до цієї категорії належать, зокрема, «здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти».
При цьому цитоване формулювання не ділить осіб, які є здобувачами освіти, на тих, що навчаються у національних чи закордонних закладах освіти.
Постанова Кабінету Міністрів України від 29 березня 2022 року №383, якою було включено пункт 2-6, набрала чинності 1 квітня 2022 року та була чинною лише протягом одного цього дня, оскільки того ж дня постановою Кабінету Міністрів України №399 (яка набрала чинності 2 квітня 2022 року) пункт 2-6 доповнено реченням такого змісту: «Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому-восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». У цій редакції пункт 2-6 не дозволяє здобувачам освіти перетинати кордон у цей період.
Суди першої й апеляційної інстанції установили, що ОСОБА_1 є студентом Королівської Консерваторії Шотландії, денної форми навчання.
Одночасно з цим, ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку в Полтавському об`єднаному міському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Згідно з довідкою Полтавського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 5 жовтня 2022 року №10/8349, ОСОБА_1 відповідно до статі 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» має право на відстрочку від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, заперечень щодо його виїзду з України у встановленому порядку для продовження навчання за кордоном немає.
У посвідченні про приписку до призовної дільниці №475 зроблено запис про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на строкову військову службу до 5 квітня 2023 року.
У цьому контексті варто зазначити, що частина дев`ята статті 17 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює право на відстрочку від призову на строкову військову службу для здобуття освіти громадянам України, які в рамках міжнародних договорів України навчаються у закладах освіти інших держав.
Колегія суддів зазначає, що питання призову на строкову військову службу та на військову службу під час мобілізації регулюються окремими нормами законодавства.
Так, частина шоста статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає перелік видів військової служби, серед яких, зокрема: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Частина дев`ята статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає перелік категорій громадян у сфері військового обліку, серед яких, зокрема: призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Частина перша статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає, що на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров`я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Особи, які перебувають на військовому обліку призовників, визначені в пункті 1 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Щодо відстрочки від призову на строкову військову службу, то це питання регулює стаття 17 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Абзац 2 частини першої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачає, що на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.
Особи, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, визначені в пункті 2 частини першої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, то це питання регулює стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що:
призовник і військовозобов`язаний - це різні категорії громадян у сфері військового обліку;
строкова військова служба і військова служба за призовом під час мобілізації - це різні види військової служби. До строкової служби можуть бути призвані призовники, до військової служби за призовом під час мобілізації - військовозобов`язані;
призовники можуть отримати відстрочку від строкової служби, військовозобов`язані - від служби за призовом під час мобілізації.
Водночас колегія суддів наголошує на тому, що станом на час виникнення спірних правовідносин, в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію.
Згідно із вимогами Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).
При цьому призов на строкову військову службу був скасований Указами Президента України від 11 квітня 2022 року №230/2022 та від 30 вересня 2022 року №678/2022.
Крім того, у подальшому Законом України від 18 жовтня 2022 року №2678-IX «Про внесення зміни до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо особливостей призову на строкову військову службу та діяльності призовних комісій під час дії воєнного стану» Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» було доповнено статтею 18-1 такого змісту:
«Стаття 18-1. Особливості призову на строкову військову службу та діяльності призовних комісій під час дії воєнного стану
1. Під час дії воєнного стану призов на строкову військову службу не проводиться.
2. Під час дії воєнного стану призовні комісії утворюються для розгляду питань щодо:
організації та проведення медичного огляду осіб, які перебувають на військовому обліку призовників та досягли 27-річного віку, взяття їх на військовий облік військовозобов`язаних або виключення з військового обліку;
направлення призовників, які виявили бажання вступити до вищих військових навчальних закладів або військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, для проходження випробувань та складання вступних іспитів або прийняття рішення про відмову в такому направленні».
Отже, мобілізація по своїй суті є логічним продовженням обов`язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться.
При цьому правове регулювання військового обов`язку, як вже зазначалося вище, здійснюється відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації визначається статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Довідка Полтавського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки містить інформацію про відстрочку від призову на строкову військову службу та не дає права позивачу на виїзд за межі України з метою навчання за денною формою до іноземного вищого навчального закладу.
Наявність такої відстрочки не звільняє позивача від виконання військового обов`язку в частині таких складових як-от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов`язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану.
Оцінюючи доводи позивача, викладені у позовній заяві про те, що обмеження щодо перетину кордону України не могли бути застосовані до нього, оскільки в розумінні статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» він є особою, яка не підлягає мобілізації на весь період навчання, колегія суддів зазначає, що ця обставина не дорівнює звільненню його від обов`язку проходження військової служби, а надає лише право на відстрочку від призову.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що процедури надання відстрочки від призову на військову службу та надання права на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за змістом правовими процедурами, з огляду на нормативно-правове регулювання та компетенцію органів, які визначають наявність таких прав.
Верховний Суд наголошує, що нормою пункту 2-6 Правил №57 право на перетин державного кордону поширено, окрім осіб, перелік яких прямо передбачено пунктами 2-1 та 2-2 цих Правил, і на інших осіб, які є військовозобов`язаними, однак не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Проте із цього правила встановлено винятки і ці винятки поширено на осіб, визначених, у тому числі, в абзаці 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зокрема, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти.
Позаяк обставини, якими позивач обґрунтовує право на перетин державного кордону, в силу прямих приписів пункту 2-6 Правил № 57, не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому-восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», то у позивача відсутнє право на перетин кордону для виїзду з України під час введення правового режиму воєнного стану.
Право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абзацу 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не є безумовною та самостійною підставою для перетину державного кордону України в умовах воєнного стану. Тобто, право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не є тотожним з правом на перетин державного кордону в умовах воєнного стану.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з доводами відповідача, що надані позивачем представнику Державної прикордонної служби України документи не давали підстав для прийняття рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України уповноваженими посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.
Підсумовуючи викладене, враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, Суд дійшов висновку, що спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.
Зазначені вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 17 серпня 2023 у справі №380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі №380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі №380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі №160/15200/22.
Тож, колегія суддів дійшла висновку, що рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, це рішення відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.
Натомість суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та ухвалення судових рішень з порушенням норм матеріального права.
Тому Верховний Суд не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову в частині визнання протиправними і скасування рішення інспектора прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «Падаль Комаровці» (тип Б) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) майстер-сержанта ОСОБА_2 про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною першою та третьою статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи, але неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення, то Верховний Суд на підставі статті 351 КАС України вважає, що судові рішення попередніх інстанцій у цій справі необхідно скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних позовних вимог.
У неоскаржуваній частині, яка не перевіряється Верховним Судом у межах цього касаційного провадження, рішення судів попередніх інстанцій відповідно до правил статті 350 КАС України належить залишити без змін.
Отже, касаційну скаргу належить задовольнити частково.
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність витрат суб`єкта владних повноважень, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 3, 139, 341, 345, 349, 350, 351, 355, 356, 359 КАС України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_2 задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року скасувати в частині задоволених позовних вимог.
Ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_4 Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправним і скасування рішення відмовити.
У іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 січня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
…………………………………
…………………………………
…………………………………
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду
