Постанова
Іменем України
23 березня 2023 року
м. Київ
справа № 199/6824/20
провадження № 61-3597св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Сисоєнко Ірина Вікторівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Євген Володимирович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А. та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року
в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог позовної заяви
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Сисоєнко І. В., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., про встановлення нікчемності заповіту.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 (мати сторін у справі), після її смерті відкрилась спадщина на житловий будинок на АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 13 листопада 1986 року склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Яворською Л. А., яким заповіла все свої майно ОСОБА_1 . Зазначений заповіт зареєстровано в реєстрі за № 24332.
Після відкриття спадщини ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте отримав відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Підставами відмови зазначено, що реєстрація заповіту від 13 листопада 1986 року на ім`я ОСОБА_1 відсутня у спадковому реєстрі, а у спадковій справі містяться два заповіти. Так, заповіт на ім`я ОСОБА_1 повністю скасовано новим заповітом
від 24 травня 2019 року, складеним на користь ОСОБА_2 .
Зазначав, що заповіт від 24 травня 2019 року не відображає волю спадкодавця та укладений з порушенням вимог закону, тому його
необхідно визнати нікчемним. ОСОБА_3 за життя неодноразово наголошувала, що заповіт на ім`я ОСОБА_1 вона не змінювала. Спадкодавець також вказувала, що не може відшукати свій паспорт, який, як з`ясувалось у майбутньому, перебував у відповідача і який він надав для оформлення спірного заповіту, який не містить інформації про час його складання. Вказував, що в заповіті від 24 травня 2019 року містяться неправдиві відомості про те, що ОСОБА_3 була незрячою і не могла особисто прочитати уголос та підписати текст заповіту, а за її дорученням та у присутності нотаріуса текст заповіту до його підписання був зачитаний запрошеними свідками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , підписаний ОСОБА_6 . Проте спадкодавець не мала фізичних вад,
які б перешкоджали їй особисто підписати заповіт.
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просив встановити нікчемність заповіту ОСОБА_3 ,
померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , який був складений 24 травня 2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., зареєстрований у реєстрі за № 1258.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду
міста Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року позов задоволено.
Встановлено нікчемність заповіту ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , який був складений 24 травня 2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В., зареєстрований у реєстрі за № 1258
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір
у розмірі 1 261,20 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактично нотаріус був відсутній при посвідченні заповіту, а дії, передбачені нормами матеріального права, щодо встановлення особи заповідача, її дієздатності, усвідомлення своїх дій, дійсної волі на складання заповіту, не вчиняв. Позивачем доведено обставини, зазначені ним у позові, щодо нікчемності заповіту, оскільки він складений з порушенням вимог щодо його посвідчення, наявність порушених прав позивача є очевидною, тому вони підлягають захисту судом у спосіб, що ним обраний, шляхом встановлення нікчемності заповіту, а позов підлягає задоволенню.
Додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду
міста Дніпропетровська від 08 грудня 2021 року відмовлено ОСОБА_1
у стягненні витрат на професійну правничу допомогу.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано документи, зокрема акт приймання-виконання робіт, які підтверджують представництво клієнта адвокатом з юридичних питань у справі
№ 199/2501/20, а номером цієї справи є 199/6824/20.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевича Є. В. задоволено частково.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду
міста Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не було дотримано вимог цивільного законодавства щодо повідомлення нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевича Є. В. про наявність цивільного спору та дату, час і місце судового засідання. Нотаріус наполягав на тому, що він був присутній 24 травня 2019 року на своєму робочому місті та вчиняв у повному об`ємі нотаріальні дії, пояснив суду, що
у нього є помічник і Законом України «Про нотаріат» визначено обсяг повноважень помічника нотаріуса, які нею саме у визначеному законодавством об`ємі і вчинялись. Інші дії, які вчиняє безпосередньо нотаріус, ним вчинялись. Крім того, відсутність нотаріуса на робочому місті в день складання та посвідчення заповіту спростовується реєстром нотаріальних дій, які ним вчинялись 24 травня 2019 року.
Разом з тим ОСОБА_3 була незрячою, не могла самостійно читати та писати. Суду не було надано належних доказів щодо відсутності вільного волевиявлення заповідача при складанні оспорюваного заповіту чи вчинення таких дій під примусом. Доводи позивача, що його мати не була присутньою під час складання заповіту у нотаріуса, не доведені належними та допустимим доказами. Допитані свідки зазначали щодо присутності ОСОБА_3 в кабінеті нотаріуса під час вчинення спірного правочину. Крім того, заявивши вимогу про встановлення нікчемності заповіту без застосування наслідків недійсності правочину, позивач обрав неналежний спосіб захисту. Належним способом захисту прав позивача,
у разі встановлення нікчемності правочину, є визнання права власності
у порядку спадкування.
Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються із судового збору у розмірі 1 261,20 грн та витрат на правову (професійну правничу) допомогу - 5 000 грн, а всього -
6 261,20 грн.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачем було сплачено за подання апеляційної скарги 1 261,20 грн судового збору, тому вказані витрати необхідно стягнути на користь останнього з позивача. Відповідач заявив про стягнення витрат на правничу допомогу, позивач просив зменшити розмір вказаних витрат. Колегія суддів апеляційного суду вважала, що заявлені до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, на яку було витрачено 27 год, у розмірі 12 700 грн, та у суді апеляційної інстанції, на яку було витрачено 4 год,
у розмірі 2 500 грн, є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг), ціною позову. Апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на правову (професійну правничу) допомогу, яка була надана відповідачу
в Дніпровському апеляційному суді, у розмірі 1 000 грн та витрати на правову (професійну правничу) допомогу, яка була надана відповідачу
в Амур-Нижньодніпровському районному суді міста Дніпропетровська,
у розмірі 4 000 грн, а всього - 5 000 грн.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого
2022 року та залишити без змін рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду
від 23 червня 2022 року та відмовити у задоволенні заяви про стягнення судових витрат.
Рух справи в суді касаційної інстанції
15 квітня 2022 рокуОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського
апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, якою скасовано рішення
Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 11 листопада 2021 року і ухвалено нове про відмову в задоволенні позову.
Верховний Суд ухвалою від 20 червня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
12 липня 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року.
Верховний Суд ухвалою від 01 серпня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційні скарги
У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови Дніпровського
апеляційного суду від 17 лютого 2022 року позивач посилається на
пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує на застосування в оскаржуваній постанові норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19, Верховного Суду
від 18 жовтня 2018 року у справі № 756/10774/16, від 22 січня 2020 року
у справі № 674/461/16-ц, від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц.
Касаційна скарга на постанову апеляційного суду мотивована тим, що заповіт від 24 травня 2019 року не відображає волю померлої та укладений з порушенням вимог закону, наслідком чого є необхідність встановлення його нікчемним. ОСОБА_3 вказувала, що заповіт на ім`я позивача вона не змінювала та не може знайти свій паспорт. У спадкодавця було відсутнє волевиявлення на вчинення спірного заповіту, яка в силу похилого віку та стану здоров`я не могла суперечити відповідачу та перебувала під його випливом. Спірний заповіт не містить відомостей про час його складення. Спірний заповіт було складено та посвідчено не приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В. (за його відсутності), а іншою особою - жінкою. Спадкоємець не мала фізичних вад, які б перешкоджали їй підписати заповіт від 24 травня
2019 року. Отже, вказаний заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, неуповноваженою особою, тому позивач правильно заявив вимоги про встановлення його нікчемності. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позивач неправильно обрав спосіб захисту. Всі учасники справи були належним чином повідомлені про розгляд справи в суді першої інстанції.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на застосування в оскаржуваній додатковій постанові норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 127/21552/17, від 23 листопада 2020 року у справі
№ 638/7748/18, від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20, від 16 лютого 2022 року у справі № 308/8430/19.
Касаційна скарга на додаткову постанову апеляційного суду мотивована тим, що відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу. Відповідач не заявляв належним чином про відшкодування вказаних витрат. Кожна судова інстанція має вирішувати питання про розподіл судових витрат, а особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, до суду тієї інстанцій, де такі витрати були понесені. Розмір витрат на правову (професійну правничу) допомогу, яка надавалась відповідачу, не доведений належними та допустимими доказами.
Позиції інших учасників
Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу
Рудкевич Є. В. надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року. У зв`язку з цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. Вказував, що доводи позивача спростовуються зібраними у справі доказами. Матеріалами справи та показаннями свідків підтверджено наявність вільної волі заповідача щодо свого волевиявлення, яке відображено в оскаржуваному заповіті.
ОСОБА_2 через адвоката Чумак О. В. надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Зазначав, що постанови Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з цією справою. Під час розгляду справи позивач неодноразово надав до суду протилежні за змістом відомості, які не відповідають фактичним обставинам. Спірний заповіт складено згідно з вимогами законодавства та відповідно до волі спадкодавця.
Крім того, ОСОБА_2 через адвоката Чумак О. В. у відзиві просив залишити без змін додаткову постанову апеляційного суду, оскільки вона відповідає критерію законності та є справедливим судовим рішенням, що відповідає завданню цивільного судочинства. Вказував, що заяви про стягнення витрат на правничу допомогу були подані як до суду першої інстанції, так і до апеляційного суду. Зазначені витрати доведені належними та допустимими доказами. Позивач в касаційній скарзі послався на висновки касаційного суду щодо застосування норм права
у правовідносинах, які не є подібними.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що 24 травня 2019 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким все своє майно заповіла ОСОБА_2 (сину). Вказаний заповіт посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рудкевичем Є. В. Заповіт складено та посвідчено у присутності двох свідків: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , підписаний - ОСОБА_6 , оскільки ОСОБА_3 була незрячою та не могла самостійно прочитати та підписати його власноручно.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_3 була незрячою, не могла самостійно читати та писати.
Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу
Рудкевич Є. В. суду пояснив, що він був присутній 24 травня 2019 року на своєму робочому місті та вчиняв у повному об`ємі нотаріальні дії. Зазначив, що у нього є помічник і Законом України «Про нотаріат» визначено обсяг повноважень помічника нотаріуса, які нею саме у визначеному законодавством об`ємі і вчинялись. Інші дії, які здійснює безпосередньо нотаріус - вчинялись особисто ним.
ОСОБА_3 (мати сторін у справі), якій на праві приватної власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач заявив свої вимоги, саме як спадкоємець за заповітом
від 13 листопада 1986 року, відповідно до якого ОСОБА_3 заповіла все своє майно ОСОБА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),
а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені
в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права при вирішенні касаційної скарги на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року
Згідно із статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи
і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.
Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті
(стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
За статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто
підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої
статті 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення,
є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.
Аналіз норм книги шостої ЦК України свідчить, що ними визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту
(статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом
(статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем вказані
і наслідки їх порушення.
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми
і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц.
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний»,
«є недійсним».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц вказано, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним
є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не
є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовна вимога про визнання заповіту нікчемним не
є належним способом захисту прав, а тому задоволенню не підлягає.
Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 лютого 2023 року у справі № 205/8049/20.
Ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, установивши, що спірний заповіт відповідає всім вказаним вимогам законодавства, є нотаріально посвідченим, підписаний ОСОБА_6
у присутності двох свідків: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , оскільки ОСОБА_3 була незрячою та не могла самостійно почитати та підписати його власноручно, дійшов правильного висновку, що зазначені позивачем доводи не знайшли свого підтвердження за результатом розгляду справи.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19, Верховного Суду
від 18 жовтня 2018 року у справі № 756/10774/16, від 22 січня 2020 року
у справі № 674/461/16-ц, від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, враховуючи наступне.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не
будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, у справі № 916/3156/17 банк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію просив визнати недійсним нікчемний договір про розірвання договору застави майнових прав. За результатом касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду постановою від 04 червня 2019 року змінила у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, якими відмовлено у задоволенні позову. В указаній справі не були заявлені вимоги про визнання заповіту нікчемним, зазначене питання не було предметом касаційного перегляду. Велика Палата Верховного Суду вказувала, що позовна вимога банку про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту.
За результатом касаційного перегляду справи № 473/1878/19 постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 01 березня 2021 року визнано незаконною та скасовано постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, в задоволенні позовних вимог про зобов`язання нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом відмовлено. В указаній справі не були заявлені вимоги про визнання заповіту нікчемним. Касаційний суд зазначив, зокрема, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
У справі № 756/10774/16-ц встановлено, що складання та посвідчення заповіту відбулося із порушенням вимог закону, зокрема, заповіт складався на прохання відповідача, а не спадкодавця та на його користь, спадкодавець вчиняла підпис на заповіті в лікарні без присутності нотаріуса, при цьому нотаріус посвідчував заповіт у своєму офісі за відсутності особи, яка склала заповіт, не переконався, що підпис на заповіті вчинено саме заповідувачем, з її власної волі та відповідає її волевиявленню, з порушенням таємниці заповіту, у присутності та за спонуканням особи, на користь якої складений заповіт.
Постановою Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог фізичної особи до банку, приватного підприємства про визнання недійсним договору поруки відмовити. Питання нікчемності заповіту не було предметом касаційного перегляду.
Постановою Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі
№ 759/2328/16-ц залишено в силі рішення суду першої інстанції, яким зобов`язано фізичну особу повернути банку грошові кошти, отримані за договором про внесення змін до договору банківського вкладу, на накопичувальний рахунок за відповідними реквізитами. В указаній справі не були заявлені вимоги про визнання заповіту нікчемним, зазначене питання не було предметом касаційного перегляду.
Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.
Доводи касаційної скарги про те, що заповіт від 24 травня 2019 року не відображає волю померлої (відсутнє її волевиявлення) та укладений
з порушенням вимог закону, а ОСОБА_3 вказувала, що заповіт на ім`я позивача вона не змінювала та не може знайти свій паспорт, не підтверджені належними та допустимими доказами. Зазначені доводи були перевірені, зокрема, і судом апеляційної інстанції та встановлено, що вони є безпідставними.
При цьому викладені у касаційній скарзі доводи про те, що
ОСОБА_3 в силу свого похилого віку та стану здоров`я не могла суперечити відповідачу та перебувала під його психологічним випливом,
а також доводи цієї ж касаційної скарги щодо задовільного стану спадкодавця з метою обґрунтування можливості підписати заповіт
від 24 травня 2019 року, викликають обґрунтовані сумніви. Верховний Суд також враховує принцип добросовісності, який полягає у певному стандарті поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Особа, яка бере участь
у справі, зобов`язана добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки.
Апеляційний суд надав належну правову оцінку обставинам справи та зробив обґрунтовані висновки, які викладено у мотивувальній частині оскаржуваної постанови.
Помилковими є доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не дав їм належна оцінку, безпідставно залишив поза увагою показання свідків, а висновки апеляційного суду ґрунтуються на недопустимих доказах, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Результат оцінки доказів апеляційним судом у цій справі знайшов відображення в мотивувальній частині оскаржуваної постанови, в якій вказано, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів. Оцінка зібраних доказів апеляційним судом здійснено з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.
Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди
з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення
обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог
статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження
в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ
у справі «Серявін та інші проти України»).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права при вирішенні касаційної скарги на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2022 року
Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі,
витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої
статті 133 ЦПК України).
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі
№ 922/445/129 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову,
а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу; 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити
у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач у відзивах на позовну заяву заявив про стягнення витрат на правничу допомогу, які очікує понести
в зв`язку із розглядом справи (том 1 а. с. 28-31, 125-130). Також відповідачем до ухвалення рішення судом першої інстанції подано заяву про стягнення судових витрат (гонорару адвоката) (том 1 а. с. 34). Крім того, відповідачем в суді апеляційної інстанції заявлено про стягнення судових витрат на правничу допомогу (гонорару адвоката) (том 2 а. с. 116).
Встановлено, що на підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги було надано: копію договору про надання правової (професійної правничої') допомоги від 03 грудня 2020 року № 64; копію ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 03 грудня
2020 року серії АЕ № 1061240; копію додатку від 03 грудня 2020 року № 1
до договору про надання правової (професійної правничої) допомоги
від 03 грудня 2020 року № 64; копію акта приймання-передачі від 21 лютого 2022 року № 2 до договору про надання правової (професійної правничої) допомоги від 03 грудня 2020 року № 64; копію квитанції до прибуткового касового ордеру від 21 лютого 2022 року про сплату гонорару адвоката за договором про надання правової (професійної правничої) допомоги
від 03 грудня 2020 року № 64; копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю від 17 серпня 2018 року № 3835; копію акта приймання-передачі від 21 лютого 2022 року № 1 до договору про надання правової (професійної правничої) допомоги від 03 грудня 2020 року № 64; копію квитанції до прибуткових касових ордерів від 04 грудня 2020 року та від 11 листопада 2021 року про сплату гонорару адвоката за договором про надання правової (професійної правничої) допомоги від 03 грудня 2020 року № 64.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Зазначені висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі
№ 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.
Зі змісту оскаржуваної додаткової постанови вбачається, що апеляційний суд провів детальний аналіз поданих сторонами доказів в частині розподілу судових витрат на правничу допомогу, а також дійшов висновку,
що заявлений відповідачем розмір підлягає зменшенню з 12 700 грн
до 4 000 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та з 2 500 грн до 1 000 грн за перегляд справи судом апеляційної інстанції.
Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення витрат на правничу допомогу
з позивача на користь відповідача, оскільки такі висновки підтверджені належними та допустимими доказами. У мотивувальній частині додаткової постанови наведено дані про встановлені судом обставини в частині розподілу витрат на правничу допомогу, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні вказаної вимоги.
Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не мав права вирішувати питання розподілу судових витрат, понесених в суді першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції може вирішувати питання щодо витрати лише за апеляційний розгляд, не заслуговують на увагу, оскільки ґрунтуються на помилковому тлумаченні позивачем норм права. Разом
з тим судом першої інстанції було задоволено заявлені у справі вимоги, тому відповідно до вимог статті 137, 141 ЦПК України були відсутні правові підстави для стягнення таких витрат з позивача на користь відповідача.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відповідач не довів розмір витрат на правничу допомогу, тому в задоволенні клопотання про їх стягнення необхідно було відмовити, оскільки такі доводи спростовуються зібраними у справі доказами та встановленими апеляційним судом обставинами. При цьому Верховний Суд звертає увагу, що суд апеляційної інстанції зменшив завлений до стягнення розмір витрат на правничу допомогу з 15 200 грн до 5 000 грн, беручи до уваги принцип пропорційності розподілу судових витрат, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 127/21552/17,
від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18, від 17 січня 2022 року
у справі № 756/8241/20, від 16 лютого 2022 року у справі № 308/8430/19, враховуючи наступне.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 127/21552/17 Верховний Суд погодився з висновками судів, що документи, які надані позивачами в якості доказів сплати ними цих витрат, не оформлені у встановленому законом порядку та не є доказами фактичної сплати вказаних витрат.
Залишаючи без змін ухвалу апеляційного суду про відмову в ухваленні додаткового рішення (постанови) щодо стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд у постанові
від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 вказував, що відповідач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.
Додатковою постановою Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі
№ 756/8241/20 стягнуто із позивача на користь особи, яка звернулася
з касаційною скаргою 10 500 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції. Касаційний суд вважав слушними та частково погодився із доводами заперечень про неспівмірність заявлених витрат у розмірі 105 000 грн. Надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та значенням справи для сторони, а також з урахуванням поданого представником позивача заперечення щодо розміру заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу та його доводів щодо їх неспівмірності, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення відповідної заяви та стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, у розмірі 10 500 грн.
Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 308/8430/19 відмовив у задоволенні клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з недоведеністю таких витрат.
Отже, відсутні правові підстави вважати про неврахування вищевказаних висновків касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди
з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення
обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог
статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови та додаткової постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив оскаржувані судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а постанов без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 червня
2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
