Постанова
Іменем України
23 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 179/1043/16-ц
Провадження № 14-63цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, -Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - третя особа) про визнання у порядку спадкування прав засновника селянського (фермерського) господарства та права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства,
за касаційною скаргою позивачки на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року, ухвалене суддею Ковальчук Т. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю. й Деркач Н. М., у частині відмови в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
(1) Вступ
1. Справу у суді ініціювала спадкоємниця засновника селянського (фермерського) господарства. Вона була членом цього господарства та вважала, що може успадкувати за законом земельну ділянку, яку її чоловік отримав за життя у постійне користування для ведення такого господарства, а також може успадкувати права засновника створеного селянського (фермерського) господарства. Суди двох інстанцій погодилися з тим, що позивачка може успадкувати права засновника вказаного господарства, але відмовили їй у праві спадкування зазначеної земельної ділянки. Вони вважали, що зі смертю особи, яка отримала земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського господарства), таке право припиняється, а тому не може бути об`єктом спадкування. Не погодившись з цим, позивачка подала касаційну скаргу. У цій справі Велика Палата Верховного Суду має вирішити такі проблеми: 1) чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника? 2) чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також вказане господарство (права його засновника, члена)?
(2) Короткий зміст позовних вимог
2. 11 листопада 2016 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням уточнень просила :
2.1. Визнати за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 (далі - засновник) права засновника Селянського (фермерського) господарства «СПАС» (далі - СФГ «СПАС») (ідентифікаційний код юридичної особи - 2553679, адреса: село Чернетчина, Магдалинівський район, Дніпропетровська область), в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису - 1 206 176 0000 000720).
2.2. Визнати за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника право постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га (далі - спірна земельна ділянка), розташованою на території Чернетчинської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області та наданою для ведення селянського (фермерського) господарства.
3. Мотивувала позов такими обставинами :
3.1. Засновник, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком позивачки та засновником СФГ «СПАС», а позивачка - членом цього господарства.
3.2. 19 серпня 1997 року голова Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області видав розпорядження № 666-р про надання засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства у постійне користування спірної земельної ділянки. Це підтверджує державний акт на право постійного користування землею від 23 лютого 1998 року. Проте згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 28 січня 2015 року № 27-415-0.3-367/2-15 право постійного користування спірною земельною ділянкою належить СФГ «СПАС».
3.3. Оскільки після смерті засновника позивачка мала намір використовувати спірну земельну ділянку для здійснення господарської діяльності, для оформлення права користування нею вона звернулася до державного нотаріуса із заявою про надання свідоцтва про право на спадщину. 12 жовтня 2016 року державний нотаріус Магдалинівської державної нотаріальної контори Сушко В. Б. у відповідь на звернення позивачки повідомила їй про те, що неможливо успадкувати після смерті засновника СФГ «СПАС» як цілісний майновий комплекс, бо невизначений склад майна цього господарства та відсутнє право власності на спірну земельну ділянку, передану фермерському господарству.
3.4. Через відсутність свідоцтва про право на спадщину за законом позивачка не може внести зміни до установчих документів СФГ «СПАС» та до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов`язані зі зміною засновника вказаної юридичної особи, який помер. Крім того, оскільки спірна земельна ділянка була передана в постійне користування засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства, а позивачка є його спадкоємцем за законом, вона має право на спадкування належного засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою.
(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
4. 28 грудня 2017 року Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позовні вимоги частково: визнав за позивачкою в порядку спадкування за законом право засновника СФГ «СПАС» в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису 1 206 176 0000 000720); відмовив у задоволенні іншої частини позову.
5. Мотивував рішення так :
5.1. З огляду на приписи статті 191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 19 і 23 Закону України «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) є підстави для визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом права засновника СФГ «СПАС», які належали чоловікові позивачки до його смерті.
5.2. Свідоцтво про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації, можна видати після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві. Земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право(див. постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15).
5.3. Голова СФГ «СПАС» не укладав із державою як власником спірної земельної ділянки договір, що передбачав би можливість передання у порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Тому у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою право постійного користування спірною земельною ділянкою необхідно відмовити.
(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
6. 28 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою відмовив у задоволенні апеляційної скарги позивачки на рішення суду першої інстанції у частині відмови цим судом в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою.
7. Апеляційний суд залишив без змін рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року у вказаній частині, мотивувавши постанову так :
7.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення із її власником договору про таке право, припиняється зі смертю особи, якій воно належало, та не входить до складу спадщини (див. постанови Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 і постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц).
7.2. Обґрунтовані висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16, доводи апеляційної скарги про те, що Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗК України від 25 жовтня 2001 року), по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками, не можна брати до уваги, оскільки у зазначеній справі суд не вирішував питання про спадкування земельних ділянок.
7.3. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про необхідність застосування висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. У цьому рішенні Конституційний Суд України вирішив питання щодо конституційності положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, які передбачали обов`язок землекористувача переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди. Натомість питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою, якого стосується спір у справі № 179/1043/16-ц, Конституційний Суд України не вирішував. Він вказав, що смерть фізичної особи, громадянина України, якому було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, не є підставою для припинення права постійного користування такою ділянкою, оскільки приписи зазначених статей визначають випадки припинення права постійного користування земельними ділянками за життя користувачів і не пов`язані з проблемами спадкування такого права.
7.4. Відсутня потреба відповідати на кожен аргумент апеляційної скарги, оскільки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати рішення, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі вказаного обов`язку можуть різнитися залежно від рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може заявити у суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Тому визначити, чи виконав суд обов`язок обґрунтувати рішення, можна тільки у світлі конкретних обставин справи (див. рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, § 23).
(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
8. 25 січня 2019 року позивачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
9. 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що, оскільки boni judicis est ampliare justitiam (добрі судові рішення зміцнюють правосуддя), таке передання є необхідним для вирішення в умовах земельної реформи виключної правової проблеми, а саме: забезпечення єдності судової практики щодо спадкування земельної ділянки, наданої у постійне користування на підставі відповідного державного акта засновнику фермерського господарства для ведення останнього. Крім того, передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду потрібне і для конкретизації її висновку, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17.
10. Стосовно виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке:
10.1. У постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) Верховний Суд України виснував, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Цей висновок підтримав Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17.
10.2. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, яка стосувалася довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, відступила від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою) і в постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (щодо права постійного користування земельною ділянкою). Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані».
10.3. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 вказала, що за змістом статей 6 і 50 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (далі - ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року) у первинній редакції земля надається у довічне успадковуване володіння громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського) господарства; громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та на праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Тому особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок того, що вона не переоформила це право на право власності чи на право оренди щодо спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства для ведення такого господарства на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
10.4. Відступаючи від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння» (вказані справи, які розглянув Верховний Суд України, стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17).
11. Стосовно конкретизації висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у зазначеній постанові, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке:
11.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 щодо права довічного успадковуваного володіння, до правовідносин спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, та виснував, що це право теж можна успадкувати. Проте «право постійного користування земельною ділянкою» та «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» - це різні види речового права на земельну ділянку, вони мають різний правовий режим. Інститут довічного успадковуваного володіння є відмінним від інституту постійного користування земельною ділянкою. Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду (про те, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок непереоформлення права на право власності чи на право оренди) не можна застосувати до правовідносин, які виникли на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.
11.2. У постанові від 20 березня 2019 рокуу справі № 615/2197/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у правовідносинах користування наданою для ведення селянського (фермерського) господарства земельною ділянкою після його створення відбувається фактична заміна землекористувача з фізичної особи на юридичну особу - фермерське господарство. Тому виникає питання про застосування статті 1219 ЦК України для визначення належності до обсягу спадкового майна права постійного користування земельною ділянкою, наданою засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
12. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так :
12.1. Суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не проаналізував доводи позивачки та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чим порушив принципи диспозитивності цивільного судочинства, змагальності сторін та рівності учасників судового процесу перед законом і судом.
12.2. Суди першої й апеляційної інстанцій мали відступити від висновку щодо застосування норм матеріального права, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15, з таких підстав:
Верховний Суд України під час вирішення вказаних справ застосував приписи пункту 6розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, що передбачали обов`язок громадян, які мали у постійному користуванні земельні ділянки (але за цим кодексом не могли мати їх на такому праві), до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на відповідні ділянки. Припис вказаного пункту був визнаний неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 1-17/2005;
Верховний Суд України під час розгляду справ № 6-3113цс15 і № 6-2329цс16 не врахував власні висновки, сформульовані у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Згідно з тими висновками Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від ЗК України від 25 жовтня 2001 року, дещо по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками. Крім того, у постанові в справі № 6-1275цс15 Верховний Суд України зазначив, що особа має право добровільно відмовитися від права землекористування, а в іншому випадку припинення цього права за вимогами ЗК України можливе лише у судовому порядку.
12.3. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи.
12.4. Право користування земельною ділянкою на підставі державного акта на право користування землею не є особистим немайновим правом, що не підлягає спадкуванню згідно з приписами статті 1219 ЦК України.
12.5. Спадкування права постійного користування земельною ділянкою не може залежати від того, чи переоформив спадкодавець таке право, чи ні. Визнання за спадкоємцями померлого права спадкувати право постійного користування земельною ділянкою забезпечує їм можливість вирішити питання переоформлення права користування нею.
(2) Позиції інших учасників справи
13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
14. 8 квітня 2019 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу, який мотивувала так :
14.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі відповідного державного акта, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
14.2. Частина перша статті 407 ЦК України та частина п`ята статті 102-1 ЗК України від 25 жовтня 2001 року передбачають договірний, а не судовий порядок установлення емфітевзису.
14.3. Позивачка не позбавлена права звернутися до власника спірної земельної ділянки відповідно до статті 122 ЗК України від 25 жовтня 2001 року для оформлення права користування нею, що узгоджується з висновками Верховного Суду України, сформульованими у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.1) Чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника?
15. Позивачка стверджувала, що оскільки її чоловік отримав спірну земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, то після смерті чоловіка вона може успадкувати зазначене право. Натомість суди першої й апеляційної інстанцій виснували, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства.
16. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що правове регулювання діяльності селянських (фермерських господарств) суттєво змінилося порівняно з часом, коли чоловік позивачки заснував таке господарство. З огляду на стан відповідного законодавства на момент смерті засновника Велика Палата Верховного Суду не погоджується ні з означеним доводом позивачки, ні з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2009-XII; тут і далі - у редакції, чинній на час створення СФГ «СПАС») право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього.
17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини: чоловік позивачки у лютому 1998 року отримав право постійного користування спірною земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, 30 червня 1998 рокузареєстрував СФГ «СПАС», що підтверджують відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а ІНФОРМАЦІЯ_1 - помер; після смерті засновника спадщина складається із цього господарства, а єдиною спадкоємницею першої черги є позивачка.
18. На час надання засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою:
18.1. Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу (тут і далі - у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові)). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
18.2. Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
18.3. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
18.4. Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).
19. На час заснування СФГ «СПАС» відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон № 2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року :
19.1. Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону № 2009-XII).
19.2. Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону № 2009-XII).
19.3. Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону № 2009-XII).
19.4. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону № 2009-XII).
19.5. Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини перша та друга статті 9 Закону № 2009-XII).
19.6. Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).
20. За змістом наведених приписів на час створення СФГ «СПАС» можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Більше того, право користування земельною ділянкою мало припинятися з припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а припинення права користування земельною ділянкою мало наслідком припинення діяльності цього господарства (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII).
21. Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.
22. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду вказала у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17).
23. Ураховуючи наведене, з моменту створення СФГ «СПАС» відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов`язки останнього перейшли до селянського (фермерського) господарства з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем. Відповідно з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10 квітня 2019 року (пункти 23-29) й ухвалі від 13 листопада 2019 року (пункти 17-18) у справі № 275/82/18, а також у постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (пункти 6.24-6.29) щодо належності права на продовження договірних відносин з користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові.
24. 1 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадянита юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.
25. 22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, оскільки використання у ній терміна «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення).
26. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 1 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства (див. аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (реєстровий номер 85174518)). Тому право постійного користування земельною ділянкою, яке від засновника перейшло до СФГ «СПАС», не припинилося ані через зміни у земельному законодавстві, ані через смерть засновника. Відтак, не можна погодитися з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою.
27. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Обставини, які впливають на застосування норм права та характеризують зміст правовідносин учасників спорів у вказаних справах і у справі № 179/1043/16-ц, суттєво відрізняються :
27.1. У справі № 6-1275цс15 фізична особа звернулася з позовом до міської ради та фізичних осіб-набувачів земельної ділянки. Просила визнати недійсним і скасувати рішення міської ради про надання у спільну сумісну власність відповідачів земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також визнати недійсним державний акт на право власності на цю ділянку. Мотивувала вимоги тим, що міська рада протиправно передала у спільну сумісну власність відповідачів земельну ділянку, що перебувала у користуванні позивача, чим порушила його права як землекористувача.
27.2. У справі № 6-248цс16 прокурор звернувся з позовом до Головного управління Держземагентства у Кіровоградській області та фізичної особи про визнання наказів відповідача та договорів оренди землі недійсними, скасування державної реєстрації цих договорів і повернення земельних ділянок у володіння держави. Мотивував позовні вимоги порушенням встановленого Законом України «Про фермерське господарство» порядку надання земельних ділянок відповідачу в оренду для ведення фермерського господарства.
(1.2) Чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також селянське (фермерське) господарство (права його засновника, члена)?
28. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припиняється зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства, для ведення якого цей засновник відповідну ділянку отримав. Натомість позивачка стверджувала, що право постійного користування земельною ділянкою можна успадкувати, оскільки у чинному законодавстві України немає такої підстави припинення вказаного права як смерть особи, якій воно було надане, як і немає обмежень на спадкування цього майнового права.
29. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що згідно із загальнодозвільним принципом правового регулювання, який поширюється на сферу правомірних приватних відносин (зокрема, на відносини спадкування), дозволено те, що не заборонено законом. Можливість спадкування права постійного користування земельною ділянкою, як і права довічного успадковуваного володіння нею, забезпечує сталість цивільного обороту й уникнення ситуацій, за яких можливий необґрунтований перерозподіл земельних ділянок і прав на них.
30. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 березня 2020 року, передаючи справу № 179/1043/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що остання у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння», оскільки відступила від висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15), обидві з яких стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17.
31. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є різними інститутами і зауважує, що ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції не передбачав можливості набуття фізичною особою земельної ділянки у приватну власність. Натомість цей кодекс гарантував фізичним особам право набувати земельні ділянки, зокрема, у довічне успадковуване володіння та у постійне користування. Обидва інститути передбачали можливість користування земельною ділянкою без обмеження будь-яким строком і, на думку Великої Палати Верховного Суду, відповідні майнові права могли бути об`єктом спадкування.
32. У справі № 368/54/17 двоє спадкоємців засновника фермерського господарства подали первісний позов про визнання за ними в порядку спадкування після смерті батька права довічного успадковуваного володіння двома земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства, а ще один спадкоємець засновника фермерського господарства заявив зустрічний позов про визнання за ним права довічного успадковуваного володіння на 1/3 частину зазначених земельних ділянок. У постанові від 20 листопада 2019 року у тій справі, враховуючи те, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, як і право постійного користування нею, яке виникло на підставі відповідного державного акта без укладення договору із власником землі, не припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, Велика Палата Верховного Суду відступила як від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою), так і від того, що викладений у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) (щодо права постійного користування земельною ділянкою).
33. На час смерті засновника СФГ «Спас» перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був визначений у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Ця стаття не регламентувала припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі приписів ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року. А у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року не було такої підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою як смерть фізичної особи-користувача. Припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року могло відбутися, зокрема, через припинення діяльності селянського (фермерського) господарства.
34. У постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з передбачених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 рокупідстав, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, є такими, що порушують це право.
35. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
36. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.
37. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом № 2009-XII. Відтак, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачки про визнання за нею як за спадкоємцем засновника СФГ «СПАС» права постійного користування спірною земельною ділянкою.
38. Відмінність висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах у справах № 179/1043/16-ц і № 368/54/17 щодо можливості успадкувати права на земельні ділянки, надані спадкодавцеві для ведення селянського (фермерського) господарства, зумовлена тим, що право довічного успадковуваного володіння такою ділянкою, на відміну від права постійного користування нею, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
39. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону № 973-IV). Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (пункт «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 Закону № 973-IV). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 Закону № 973-IV). До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону № 973-IV).
40. За змістом вказаних приписів саме селянське (фермерське) господарство, зареєстроване як юридична особа, є власником цілісного майнового комплексу, а не засновник або член такого господарства. Тому право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, після його створення належить цьому господарству, а відтак, не може входити до складу спадщини. Припис пункту «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV у частині права членів фермерського господарства відповідно до закону передавати земельні ділянки у спадщину стосується тих ділянок, які належать членам цього господарства на праві власності, та якими фермерське господарство користується на підставі правочинів, вчинених з його членами.
41. У постанові від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв`язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовані статутом або Законом № 973-IV.
42. На час виникнення спірних правовідносин діяв Закон України «Про господарські товариства», який у статті 55 передбачав, що у зв`язку зі смертю громадянина-учасника товариства, спадкоємці мали переважне право вступу до цього товариства. У разі відмови спадкоємця від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видавалася у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, і вартість якої визначалася на день смерті учасника.
43. Оскільки позивачка була членом СФГ «СПАС», в якого немає сформованого статутного капіталу, не відмовлялася від вступу до цього господарства, як і їй не відмовляло у цьому останнє, то визнання за позивачкою в порядку спадкування після смерті чоловіка прав засновника СФГ «СПАС» є ефективним способом захисту її прав як спадкоємниці засновника.
44. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що 17 червня 2018 року набрав чинності Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 6 лютого 2018 року. Згідно зі статтею 23 цього Закону у разі смерті учасника товариства його частка переходить до спадкоємця без згоди учасників товариства. Отже, за наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
(1.3) Стосовно наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права
45. В ухвалі від 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 179/1043/16-цна розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність конкретизації сформульованого у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 висновку про те, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані». Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що суди застосовують цей висновок як до правовідносин довічного користування земельною ділянкою, так і постійного користування нею.
46. Крім того, в ухвалі від 18 березня 2020 року згадані постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, в яких цей суд, слідуючи відповідним висновкам Верховного Суду України, зазначив, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що аналогічні висновки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду застосував у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17 та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц.
47. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
49. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)).
50. З огляду на наведені у постанові в справі № 179/1043/16-ц мотиви, для забезпечення єдності судової практики щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне:
50.1. Відступити від висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеного у його постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17, від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини.
50.2. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства.
50.3. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством.
50.4. Відступити шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
51. Означені відступи від висновків полягають у такому:
51.1. Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
51.2. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.
51.3. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
52. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
53. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).
54. З огляду на наведену оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду виснує, що суди, ухваливши по суті правильні рішення у частині, що переглядається у касаційному порядку, неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши з урахуванням висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду, мотивувальні частини рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року стосовно відмови у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою.
(2.2) Щодо судових витрат
55. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
56. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті позовної вимоги, у задоволенні якої відмовили суди першої й апеляційної інстанцій, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку.
(3) Висновки щодо застосування норм права
57. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
58. Успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України (стаття 19 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»).
59. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
60. За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
61. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України.За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
62. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України «Про фермерське господарство»). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).
63. У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкВ. С. Князєв Т. О. АнцуповаН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукВ. В. Пророк Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук Ж. М. ЄленінаВ. Ю. Уркевич О. С. ЗолотніковО. Г. Яновська О. Р. Кібенко
