Постанова
Іменем України
02 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 177/1251/18
провадження № 61-16338св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
третя особа - орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , неповнолітніх: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , законним представником яких є ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної у місті ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом.
Позовна заява мотивована тим, що позивачє власником будинку АДРЕСА_1 .
За вказаною адресою зареєстровані відповідачі: ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Дозвіл на реєстрацію цих осіб надала позивач на час будівництва будинку відповідача.
Після введення новоствореного будинку в експлуатацію відповідач ОСОБА_2 , з 01 липня 2015 року постійно проживає зі своєю сім`єю в будинку АДРЕСА_2 . Разом з цим, позивач за рахунок своїх власних коштів сплачує за відповідачів комунальні платежі, що нараховуються на кількість зареєстрованих осіб у будинку. Крім того, реєстрація відповідача унеможливлює оформлення субсидії, внаслідок чого відбувається порушення прав позивача як власника. У зв`язку з чим, позивач просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: будинком АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 позбавлена можливості фактично проживати з дітьми за місцем їхньої реєстрації, внаслідок негативних відносин з батьком ОСОБА_5 (який є сином позивача та проживає у спірному будинку), що є поважною причиною їх не проживання у спірному житлі.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова мотивована тим, що представником відповідача до суду першої та апеляційної інстанції не було надано жодних доказів на підтвердження вчинення їй та її дітям перешкод у проживанні в спірному будинку. З відповідними вимогами про усунення перешкод у користуванні будинком або вселення до суду ОСОБА_2 не зверталась. Саме по собі посилання представника відповідача на те, що ОСОБА_2 не має у власності іншого житла, а належна її дочці ОСОБА_4 на праві власності трикімнатна квартира не придатна для проживання, потребує ремонту, не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Відповідач факту непроживання у спірному будинку з часу її з дітьми реєстрації там у березні 2013 не заперечувала, пояснювала, що мешкає з дітьми у м. Києві, доказів про те, що їй чинились перешкоди у користуванні спірним будинком не надала. Вказані обставини свідчать про те, що спірний будинок не є єдиним житлом відповідача та її дітей.
Тобто, визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним будинком не може вважатись її порушенням права на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вона з дітьми не проживає і не проживала. Діти відповідача не можуть самостійно визначати своє місце проживання та оскільки права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них), тому є підстави також для позбавлення права дітей відповідача ОСОБА_2 у користуванні спірним житлом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
06 жовтня 2021 року ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року і залишити в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2021 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 жовтня 2021 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема статті 71, 72 ЖК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 03 квітня
2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі
№ 754/613/18, від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі
№ 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від
25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 та від
09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
У грудні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу. Вказувала не законність на безпідставність доводів касаційної скарги та наголошувала на законності постанови апеляційного суду. Просила суд закрити касаційне провадження у справі.
У листопаді 2021 року орган опіки та піклування виконкому Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг надіслав письмові пояснення на касаційну скаргу, в якій просив урахувати висновок органу опіки та піклування, справу розглядати без участі його представника та постановити законне рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі договору дарування від 05 лютого 2000 року позивач є власником житлового будинку з господарчими побудовами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно інформації про зареєстрованих осіб, наданої ПАТ «Криворіжгаз» від 30 січня 2018 року та довідки від 16 травня 2017 року, затвердженої головою квартального комітету № 14, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані з 13 березня 2013 року: ОСОБА_2 та її діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ці особи за вказаною адресою не проживають.
Представник позивача ОСОБА_5 є батьком відповідача ОСОБА_2 та дідом неповнолітніх відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , а позивач відповідно є бабою та прабабою відповідачів. ОСОБА_5 проживає у спірному будинку.
Відповідачі ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 житла на праві власності не мають, про що свідчать інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Неповнолітня відповідач ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_3 . Відповідно до акту обстеження умов проживання, складеного спеціалістами служби у справах дітей виконкому Тернівської районної у місті ради від 10 березня 2021 року, умови проживання за вказаною адресою незадовільні, квартира не придатна для проживання.
Відповідач ОСОБА_2 разом з дітьми проживають у м. Києві.
У висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Центрально-Міської районної ради у м. Кривий Ріг від 18 березня 2021 року зазначено, що орган опіки та піклування заперечує проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та вважає недоцільним визнання ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), такими, що втратили право користування домоволодінням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.
За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).
У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 сформульована правова позиція, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням згідно статті 405 ЦК України, враховуються причини її відсутності понад один рік. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Апеляційний суд правильно встановив, що відповідачем ОСОБА_2 до судів першої та/або апеляційної інстанції не було надано жодних доказів на підтвердження вчинення їй та її дітям перешкод у проживанні в спірному будинку.
З відповідними вимогами про усунення перешкод у користуванні будинком або вселення до суду ОСОБА_2 не зверталась. Відповідач ОСОБА_2 факт непроживання у спірному будинку з часу її з дітьми реєстрації там у березні 2013 року не заперечувала, пояснювала, що мешкає з дітьми у м. Києві, доказів про те, що їй чинились перешкоди у користуванні спірним будинком не надала.
Вказані обставини свідчать про те, що спірний будинок не є єдиним житлом відповідача ОСОБА_2 .
За таких обставин визнання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірним будинком не може вважатись порушенням їх права на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вони не проживають і не проживали з часу реєстрації добровільно та свідомо, що свідчить про втрату інтересу до цього житла.
Тому апеляційний суд правильно вважав, що наявні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним майном як житлом.
Враховуючи характер та зміст спірних правовідносин, визнання відповідачів такими, що втратили право на користування спірним житлом не є порушенням права відповідачів на житло, визначеного, зокрема, у статті 8 Конвенції, оскільки відповідачі не довели, що вважають спірний будинок своїм «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції (крім реєстрації місця проживання там, вони не мають жодного іншого зв`язку із ним, оскільки не використовували його за призначенням (як житло) свідомо та без поважних причин).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі № 210/1857/15-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вказав, що судами встановлено відсутність доказів наявності перешкод у реалізації позивачу права власності на належну їй частину квартиру внаслідок реєстрації малолітньої особи у спірному майні, а до органу опіки та піклування щодо зняття з реєстрації та надання дозволу на продаж квартири позивач не зверталася. Доводи касаційної скарги про сплату комунальних послуг на утримання житла не можуть бути підставою для позбавлення права на житло малолітньої дитини, власником частини якої є батько останньої, який несе нарівні з іншим співвласником тягар утримання житла відповідно до своєї частки.
У справі 754/613/18 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив, що у цій конкретній справі, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову позивача, оскільки тривалий час проживання відповідача у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції.
У справі № 711/4431/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову суди правильно виходили з того, що неповнолітній не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі, та заміна у травні 2017 року основного наймача не можуть бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом. З урахуванням установлених судами обставин, Верховний Суд вважав, що виселення малолітнього за відсутності у нього іншого належного йому на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою, та не є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі № 466/7546/16-ц, Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що визнаючи відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, апеляційний суд не спростував висновок місцевого суду про те, що спірна квартира є їх єдиним жилим приміщенням, на користування яким, вони мають право; проживання ОСОБА_6. та малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, в квартирі, належній його дружині, матері малолітньої, не може бути підставою для позбавлення їх права користування спірним жилим приміщенням Ураховуючи конкретні обставини справи, а саме, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, а для відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_8 та їх малолітніх дітей спірна квартира є єдиним жилим приміщенням, на користування яким вони мають право, суд першої інстанції прийшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог
У справі № 337/1760/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, погодився із їх висновками, що відповідач, яка не досягла десяти років, не може самостійно обирати місце проживання, тому не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим приміщенням.
У справі № 368/750/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову, вказав, що факт не проживання відповідача у спірній квартирі зумовлений поважними причинами, оскільки вона в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може сама проживати у цій квартирі, а тому відсутні передбачені статтями 71, 72 ЖК УРСР передумови для позбавлення її права на житло шляхом визнання її такою, що втратила право користування цим житлом, в якому вона зареєстрована її батьком та який був членом сім`ї наймача, про що свідчить ордер від 09 червня 1999 року № 63 на отримання спірної квартири. Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
У справі № 206/3425/18 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, зазначив, що останні, установивши, що ОСОБА_2 перебуває у родинних відносинах із іншим співвласником квартири - ОСОБА_4, який надав згоду на його проживання у цій квартирі, дійшли обґрунтованих висновків, що припинення права власності на частину спірної квартири за встановлених судами обставин, не є правовою підставою для визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням. Позивачеві при придбанні спірної квартири було достовірно відомо, що у ній зареєстровані та проживають відповідачі, а також брат відповідача - ОСОБА_4 , який є співвласником спірної квартири. Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
У справі № 209/2642/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що суди належним чином не дослідили причини не проживання відповідача в спірному житлі, зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси власника житла та відповідача, яка також зареєстрована у спірній квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла.
У справі № 490/12384/16 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, погодився із їх висновками, що наявність заборгованості у відповідача за комунальні послуги, а також порушення порядку користування жилою площею (відсутність замка на вхідних дверях до вхідної кімнати, бруд) не є підставою згідно зі статями 71, 72 ЖК України для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, тому що не свідчать про втрату інтересу відповідача до спірного житла. Окрім того, відповідач інтерес до кімнати не втрачав, у зв`язку із характером своєї роботи приїздить до кімнати періодично, там зберігаються його меблі, речі, а іншого житла він немає.Належні та допустимі докази на підтвердження не проживання без поважних відповідача у кімнаті гуртожитку більше шести місяців, відсутні.
У справі № 279/4963/17 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду зазначив, що апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, переоцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратили право користування спірним житловим приміщенням. Позивачем не надано доказів на підтвердження обставин не проживання відповідачів більше шести місяців у спірній кімнаті гуртожитку у зв`язку із втратою інтересу до житла. Проживання відповідачів за іншою адресою зумовлене непридатністю до проживання житла, в якому вони зареєстровані, створенням внаслідок бездіяльності власника гуртожитку умов, за яких користування житловим приміщенням у ньому є неможливим.
Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.
Верховний Суд звертає увагу, що касаційна скарга не містить обґрунтованих доводів на спростування фактичних обставин спірних правовідносин між сторонами, зокрема, що відповідач разом з дітьми поза її волею не проживає у спірному будинку - з підтверджених поважних причин. Як наслідок, касаційна скарга не спростовує висновок апеляційного суду, яким встановлено відсутність порушення права відповідачів на житло у зв`язку із визнанням їх такими, що втратили право на користування спірним будинком понад один рік свідомо та без поважних причин.
Колегія суддів також відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не встановив обставини у справі, не надав належної оцінки доказам, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судові рішення в цій справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження
У грудні 2021 року позивач ОСОБА_1 надіслала до суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність постанови апеляційного суду та безпідставність доводів касаційної скарги. Зазначала, що касаційна скарга подана та підписана не відповідачем у справі ОСОБА_2 , а також указувала, що заявник, подаючи касаційну скаргу на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилалася на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду щодо застосування норми права, який викладений у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду та на який посилався скаржник, стосується правовідносин, які не є подібними.Позивач просила суд закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 згідно пунктів 2, 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати (пункт 2 частини першої статті 396 ЦПК України); після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними(пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).
Клопотання ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, враховуючи таке.
Із змісту касаційної скарги видно, що вона містить підпис особи, яка її подала - сторони відповідача ОСОБА_2 , доказів підписання скарги іншою особою позивачем не надано.
Разом із цим, Верховним Судом при аналізі наведених відповідачем постанов Верховного Суду, висновки про застосування норм права яких на її думку не були застосовані апеляційним судом, встановлено, що такі висновки були надані судом касаційної інстанції при перегляді справ у подібних правовідносинах, зокрема, з подібним предметом та підставами позовів (позивач просив визнати відповідача ( утому числі і неповнолітнього) таким, що втратив право на користування житлом у зв`язку із не проживанням особи у спірному житлі без поважних причин понад 6 місяці/один рік).
Отже, відсутні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року.
Керуючись статтями 389, 396, 400, 401, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк
